«Сліпий» обмін. Як Росія віддала Україні замість політичних в’язнів засуджених за кримінальні злочини?

В межах обміну «1000 на 1000» у травні цього року РФ передала 120 цивільних. В Україні чекали на політичних в’язнів, проте Росія віддала українців, які відбували в РФ покарання за кримінальні злочини, а також громадян України з простроченими документами.

Серед них була кримчанка Ірина Буняк. Жінка була засуджена на три роки за бійку зі своїм співмешканцем. Ірина примудрилася майже 10 років жити і працювати в окупованому Криму з українським паспортом. Після відбування терміну в Краснодарському краї, її спершу відправили в депортаційний центр, а потім передали на обмін. Правозахисники кажуть, що таку категорію українців РФ і так повинна була депортувати з країни.

Чому українська сторона не знала, кого передасть РФ? Як кримчанці вдавалося залишатися без російського паспорта в окупованому Криму? І навіщо Росія накопичує українців у депортаційних центрах? Про це – в матеріалі Крим.Реалії.

«Для мене, напевно, досі дико ось ця вся увага», – Ірина не стримує емоцій і витирає сльози. Вона вражена тим, як тепло їх зустріли в Україні.

«1000 на 1000» – це перший найбільший обмін за роки повномасштабного вторгнення. Його проводили у травні цього року в три етапи. В межах обміну, крім військовополонених, в Україну повернули і 120 цивільних. Серед них була 54-річна кримчанка Ірина Буняк. Синці під оком у Ірини після операції з відновлення зору, яку їй вже встигли зробити в Києві. Жінка нічого не бачила на одне око три роки. Шрам на носі залишився після бійки з чоловіком. За це жінка потрапила до в’язниці. Вже під час обміну стало зрозуміло, що замість очікуваних так званих політичних полонених, російська сторона повернула колишніх засуджених за різні кримінальні злочини, нелегалів, із простроченими документами, депортованих до Росії ще на початку повномасштабного вторгнення ув’язнених з окупованої Херсонщини. Всі вони мали українське громадянство, як і Ірина.

«Коли привезли перших 120, вже тоді Україна зрозуміла, кого везуть. Цих людей потрібно було депортувати, а не обмінювати. Тобто, ці люди підлягають видворенню, а не обміну», – каже Ганна Скрипка, правозахисниця ГО «Захист в’язнів України».

Ірина Буняк народилася і все своє життя прожила в Керчі. Колись працювала в Державній автоінспекції та банку. Під час анексії Криму – торгувала на ринку. Каже, що окупацію Кримського півострова Росією вона не підтримувала і на референдум не ходила.

«У Керчі 18 березня відбувся референдум. Я не ходила, просто пройшлися прогулятися центром міста, подивитися, як це відбувається. Стояли бабусі, якісь активісти з плакатами, згорнуті плакати, підходили, пропонували взяти плакати, фотографували. Я відмовилася, не взяла. Правда, переслідувань, нічого такого не було. Було таке, що пропонували гроші. Платили кому рублями, кому гривнями, за бажанням. До тисячі гривень, по-моєму, платили. І, по-моєму, 200 або 300 рублів. Я не ходила голосувати, я якось прожила 20 з гаком років у складі України, Крим прожив. Якось було легше, або, може, те, що звикли, або люди інші, я не знаю, з чим це пов’язано, але зараз дуже важко в Криму за Росії. По-перше, зарплати, по-друге, ставлення. Якісь стали всі жорстокі», – розповідає кримчанка Ірина Буняк.

За більш ніж 10 років окупації вона примудрилася залишитися з українським паспортом і не взяти російське громадянство. Жінка показує ксерокопію Форми-1 із російською печаткою – це облікова картка, яку подають до податкової для взяття на облік об’єкта господарювання. У ній вказано її український паспорт. Сам документ, каже, лежить у квартирі в Керчі.

«Я паспорт свій не віддала їм, вони в паспортному столі взяли Форму-1 і зробили ксерокопію. Я сказала, що не віддам просто і все. Тому що, якби я віддала їм паспорт, я б взагалі залишилася і без українського паспорта, розумієте? Тобто мені б назад вони його не віддали. Російського у мене немає і виходить, я хто?» – пояснює кримчанка.

Працювати і жити в окупованому Криму без російського паспорта, Ірина каже, їй вдавалося завдяки давнім знайомим, які після анексії перейшли на службу в окупаційні структури.

«Мені про це говорили. Припустимо, є нова людина в податковій, тобто, треба знайти з нею спільну мову, ви розумієте. Щоб сильно не чіпали, що українські документи, потрібно було дати хабар. Усе це було завуальовано і так усе робилося. Були б гроші. Потрібно було дати від 300 тисяч рублів», – каже жінка.

Паспорт вона не міняла, не стільки з патріотичної точки зору, скільки тому, що їй з українським було зручно.

«Я казала, навіщо мені це потрібно? Навіщо? Мене все влаштовує. Податки я сплачую справно. Як я це роблю – нікого не хвилює. За квартиру я плачу. Мені це не заважає. Тобто, мені було комфортно. У мене, припустимо, дарча на квартиру, знову-таки, робилася за України. Я не збиралася переробляти з української на російську. Я торгувала речами. Я їздила на склади, на бази, перекуповувала речі та перепродавала, все законно, все як належить, податкова, все це платила через «Сбербанк». Я трохи розбиралася, тому що колись ще за України працювала в МРЕО ДАІ в місті Керчі та в «Агропромбанку Україна», тому я трохи розбиралася в цій системі», – каже Ірина.

Про переслідування проукраїнського населення російськими спецслужбами в Криму знає. Але до неї питань, каже, у них не було.

«Я прямо на кожному кроці не говорила, але давала зрозуміти, що не згодна з політикою Росії забрати Крим, скажімо так. У мене дуже гарні київські вишиванки. У нас були там виставки, я давала людям, вони представляли на виставці ці вишиванки. Потім було таке, що мені телефонували і говорили, щоб я прибрала подалі кудись, щоб більше цього не бачили. У мене були люди, які підтримували, з поліції і з таких систем, про які не можна говорити відкрито», – розповідає Ірина.

Після повернення на підконтрольну Україні територію Ірину допитувала Служба безпеки України. Правозахисниця Ганна Скрипка каже, що під час обміну «1000 на 1000» Росія віддала, зокрема, і українців, які довгі роки жили в Росії й мали документи, термін дії яких закінчився. Таких людей, каже, повинна ретельно перевіряти СБУ, тому що це питання національної безпеки.

«У нас є прецеденти. Люди, яких ми повернули, вони були завербовані. Такі прецеденти вже є. Тому ми не знаємо, кого нам привезли навіть під обмін. Наприклад, я запитала чоловіка, скільки він перебував, як опинився в Росії? Він каже, що жив там 30 років. 30 років! Потім скоїв там злочин, свою співмешканку підрізав або щось там сталося, якийсь побутовий злочин. І його посадили, він відбував термін покарання. Після цього його просто посадили в міграційний центр для іноземців і привезли під обмін. А людина 30 років жила в Росії або в Криму. Тобто, ми не знаємо, кого нам привезли цього разу», – каже Ганна Скрипка.

Кримчанка Ірина каже, що багато людей, які підтримали анексію, сподівалися на великі зарплати і пенсії, але в результаті фінансове становище кримчан після окупації погіршилося.

«Щодо роботи, то дуже важко. Єдине, що допомогло, це коли будували міст. У нас кримчани хоч якийсь час мали роботу. Тобто брали всіх на будівництво Керченського мосту, не мало значення – українець, молдаванин, білорус, узбек, киргиз, міст будували всі. Ось це єдине було, люди заробляли. У нас рибне місто. Керч – єдине місто в Криму, де два моря, Азовське і Чорне. Вранці купаєшся в Азовському, в Чорному або навпаки. Ось щодо риби. Пеленгас. Оселедець. Хамса. Це морська риба. Якщо в рублях, то 500, 600, 700 рублів риба. Пеленгас, припустимо. Це дорого», – пояснює кримчанка Ірина.

У січні 2022 року Ірину Буняк засудили до 3 років колонії за завдання тілесних ушкоджень своєму співмешканцю. Каже, він її не раз бив.

«Він мене вдарив п’ятилітровим термосом. Вухо, ніс зламав. Я була абсолютно твереза, у мене все в справі зафіксовано, як належить, комісія. Я просто різала салат і повернулася й ножем його вдарила. Просто у мене вже не було виходу, я просто не знала, що робити, або він мене вб’є, просто я злякалася. Я його вдарила, визнала свою провину повністю, сама викликала швидку, сама викликала поліцію. У поліції сказали, що краще б ти його сковорідкою вдарила», – розповідає жінка.

Із СІЗО Сімферополя в січні 2022 року її перевезли до виправної колонії №3 в Усть-Лабінську Краснодарського краю. Там Ірина писала скарги, щоб її як громадянку України повернули відбувати покарання на підконтрольну Україні територію. За це, каже, часто відправляли до карцера.

«Я на одне око три роки не бачила. Після побоїв, ще там мені додали в Краснодарі за те, що я писала скарги. Тому що я вимагала, щоб мене на Україну в СІЗО. Я писала апеляційну скаргу, писала касаційну скаргу, повністю ігнор, тому що ти українка, у тебе українські документи. Приїжджали офтальмологи до ВК-3 в Усть-Лабінськ. Я ходила, просила, щоб мене записали, мене записали на чергу. Лікарі подивилися, сказали, що ще операбельна катаракта, щоб поставили на чергу. Я була на черзі перша. Потім мене викликала начальниця санчастини і сказала: «Ірино, до побачення». Я кажу: «В якому сенсі?». Вона каже мені так єхидно: «А ви ж українка, чому вам повинні робити операцію?» Тобто, не грає ролі, яка у тебе стаття. Не грає ролі, хто ти, що ти. Ти – українець», – каже Ірина Буняк.

Оскільки Ірина не має російського громадянства, після звільнення її відправили до Центру тримання іноземних громадян у Краснодарському краї в місті Гулькевичі. Ось документ, що Ірина підлягає депортації з Росії, до окупованого Криму повернутися вона не може.

«Мені в Гулькевичах дали депортацію з Росії. Мені дали 90 днів для з’ясування, хто я, що я, щоб перевірили мою реєстрацію, підтвердження моїх сусідів, друзів, знайомих. Я дала адреси, телефони. Там була інспекторка, вона все перевірила, підтвердила, що реєстрація, український паспорт. 3 місяці минуло, мені продовжили ще на 3, тобто я отримала 4 місяці, пробула в ЦВСІГ і 20 травня швиденько за годину-півтори сказали: «Ти їдеш»», – згадує Ірина.

Ганна Скрипка каже, що Росія спеціально накопичувала українців, засуджених за злочини, не пов’язані з війною, і без документів в депортаційних центрах, щоб віддати їх під час обміну. Хоча таку категорію людей і так мали б видворити через треті країни. На сьогодні в таких центрах перебувають сотні українців. Там їх можуть утримувати від декількох місяців до року. Часто в неналежних умовах і без медичного забезпечення, каже правозахисниця.

«Я підтримую зв’язок із центрами утримання. Наприклад, Смоленський – понад 60 осіб, у Волгограді – понад 40 осіб тощо, Тула, Астрахань, Пенза, Ульяновськ. Тобто це по всій Росії, вони їх саджають там – Воронеж, Ростов тощо. Центри наповнені громадянами України, і вони продовжують їх наповнювати людьми, які не взяли російське громадянство, тобто мають український паспорт, або взагалі не мають документів, наприклад. Як їх депортуватимуть, ми не знаємо. Ми думаємо, що, можливо, буде наплив на Грузію або на іншу державу, наприклад, Латвію, Естонію, це може бути й інша держава», – каже правозахисниця Ганна Скрипка.

Раніше таку категорію людей виганяли через Грузію. Однак торік у серпні всі пункти закрили.

«Був такий негласний наказ, як мені сказали, Москви, щоб громадян України поки тримали в центрах. Я думаю, що це було суто політичне рішення, щоб накопичити громадян України під обмін. Тобто цей великий обмін, росіяни точно планували це зробити і привезти цих цивільних, яких утримують зараз. Але вони зрозуміли, що не зможуть цього зробити, як минулий обмін. Тому, я так думаю, що знову пішло таке розпорядження, що їх можна висилати через треті держави. Тому і перші дзвіночки пішли вже на Грузію», – розповідає Скрипка.

На грузинському прикордонному пункті «Верхній Ларс» у буферній зоні перебуває близько 50 українців. Їх сюди почали привозити в червні з російських колоній, окупованих територій і російських центрів тимчасового тримання іноземних громадян. Людей помістили в підвальному приміщенні. Без харчування, туалет за графіком, немає медичного забезпечення, незважаючи на те, що серед них є хворі на ВІЛ, туберкульоз та інші захворювання.

«Росіяни привозять на кордон людей, і російські прикордонники їх пропускають. Вони приїжджають на кордон із Грузією, а грузини їх не пропускають. Тому що у деяких немає документів, у деяких вони старі, недійсні паспорти, наприклад, або взагалі немає паспорта. Ми чекаємо на рішення самої грузинської влади, що з цими громадянами буде. Наскільки ми розуміємо їхні законодавчі ініціативи, які вони ініціюють, швидше за все, вони хочуть зробити швидку процедуру примусового випровадження також», – пояснює Ганна Скрипка.

Правозахисниця припускає, що кількість людей у депортаційних центрах тільки зростатиме. Адже в березні цього року президент Росії Володимир Путін підписав указ про депортацію з анексованого Криму та інших окупованих регіонів усіх українців, які не мають російського паспорта.

Разом з Ганною нам вдалося зв’язатися з Артуром, депортованим із Криму через відсутність російських документів. На момент розмови він перебував у буферній зоні. До Криму він поїхав до дружини з дитиною в 2021 році. Сам родом із Фастова в Київській області.

«Затримали мене співробітники в Сімферополі, відправили в Джанкой, у Джанкойський ізолятор, я там пробув 2 місяці. Потім привезли сюди. Умови тут жахливі. Їжі ніякої немає, все, що ми могли вибити – це консерви. Термін придатності з 2022 року до 2024, тобто рік уже непридатні до вживання», – каже Артур.

Грузинська влада офіційно ніяк не коментувала цю ситуацію. Однак уже через кілька днів після публікації волонтерами відео, українців з прикордоння почали потроху відправляти додому. Роман Мартиновський каже, що притягнути до відповідальності Росію за тривале утримання українців у депортаційних центрах вкрай складно.

«На сьогоднішній день у нас залишився, по суті, єдиний механізм – це комітет ООН з прав людини. Але для того щоб звернутися до комітету ООН з прав людини, по-перше, людина повинна мати зв’язок із тим, хто може їй допомогти, тобто, наприклад, з нами. І по-друге, ми повинні доводити недобросовісність поведінки Російської Федерації, якщо, наприклад, хочемо підняти питання відповідальності за те, що людину утримують, наприклад, протягом 7-8 місяців. Це важко насправді, оскільки Російська Федерація може просто комітету потім надати документи, які нібито свідчитимуть про те, що вона вживала заходів для передачі, просто процес депортацій ось так затягнувся. І до того ж вона може знову-таки посилатися на те, що через СВО (СВО в Росії називають повномасштабну війну проти України – КР), через те, що в Україні «нацистський» режим, закриті пункти пропуску, і Російська Федерація була позбавлена можливості. А домовитися про гуманітарний коридор з Україною було складно», – пояснює Роман Мартиновський, провідний експерт Регіонального центру прав людини.

Обмін «1000 на 1000» представник координаційного штабу називає сліпим. Українська сторона не знала, кого повернуть. Віддавати цивільних, яких РФ незаконно утримує в російських в’язницях за їхню політичну позицію, Росія не хоче, каже Петро Яценко.

«Цей обмін, його особливість у тому, що він був організований досить швидко, і не велися переговори про, власне, особи тих, кого повернуть. Тобто це був так званий сліпий обмін, коли Україна передала тих, кого вважала за потрібне, до Російської Федерації, і відповідно отримала тих, кого Російська Федерація передала нам. Єдиним критерієм було те, що це мають бути громадяни України, і Україна забирає всіх громадян, тому що це громадяни України. Звичайно, ми очікували дещо іншої конфігурації, але, знову ж таки, якби якісь переговори тривали, то цей обмін затягнувся б і його не можна було б реалізувати саме так», – каже Петро Яценко, представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.

«Алло! Привіт! Це я, з Києва. Моя ластівко, моя бубочко, моя рідна», – Ірина вперше після звільнення телефонує своїй дочці Вікторії.

На очах у жінки сльози. Дочка вийшла заміж і живе в Ізраїлі. Про те, що була в колонії, а тепер депортована, Ірина їй не розповідає. Жінка намагається відновити свій паспорт. У неї немає ні грошей, ні житла. Повернутим колишнім засудженим держава не надає підтримки. Оскільки це не врегульовано на законодавчому рівні. Про таку категорію людей піклуються волонтери.

«Вони реально, коли перебували там, вони намагаються, домагаються повернення. І те, що їх тут зустрічатимуть, знаєте, як громадян, які не зрадили, які залишилися вірними своїй державі, а вони приїжджають сюди, жити ніде, на роботу їх ніхто не візьме після відсидки. Ще у багатьох немає документів, документи теж не можуть отримати, і на те, щоб їх отримати, йде багато часу. Тобто жити нема на що, жити ніде, дуже багато людей з тимчасово окупованих територій. І все. І людина, по суті, опиняється тут в умовах нічим не кращих, ніж вона була на території Російської Федерації. Це жахливо. Я вважаю, що це великий недолік діяльності наших державних органів», – каже Роман Мартиновський.

За 10 гривень Ірина знімає нічліг у хостелі. Незважаючи на те, що в Криму є житло, всі її заощадження на російських рахунках. Жінка сподівається після отримання документів влаштуватися на роботу і спробувати продати житло в Криму. Хоче залишитися в Києві. Зізнається, що під впливом російської пропаганди боялася сюди їхати, але зустріч у Чернігові все змінила.

«Нас було 100 людей із Краснодара, ще Москва. Що над цими хлопцями, що над нами вони як курочки над курчатами. У мене був шок. Для мене, напевно, досі дико вся ця увага. Я не очікувала такої зустрічі, не очікувала», – каже зворушена кримчанка Ірина.

Автор: Алла Хоцянівська

Джерело: Крим.Реалії.