Батько Віктора Ющенка та син Георгія Нарбута: як СРСР використав каторжну працю репресованих для будівництва Біломорканалу

Другого серпня 1933 року розпочалось судноплавство на Біломорсько-Балтійському каналі імені Сталіна. На офіційне та вельми урочисте відкриття Біломорканалу 5 серпня не приїхав ініціатор його будівництва Йосип Сталін.Він вже встиг здійснити подорож каналом на пароплаві "Анохин" 18—25 липня разом із Сергієм Кіровим та Климентом Ворошиловим. Сталіну канал не сподобався — здався занадто мілким та вузьким.

Біломорсько-Балтійський канал довжиною 227 кілометрів (глибина – 5 метрів; 19 шлюзів) був побудований руками в’язнів ГУЛАгу у рекордні строки — за рік і дев’ять місяців ( з листопада 1931-го по липень 1933 року). Канал зв’язав Біле море з Онезьким озером, а далі, через Ладозьке — Неву з Ленінградом і Фінською затокою на Балтиці.

Керував будівництвом Нафталій Френкель (1883—1960) — вельми колоритна фігура, колишній кримінальник і один із небагатьох чекістів, який пережив сталінські репресії 1930-х – початку 1950-х років. Щобільше, попри невдоволення Сталіна Біломорканалом, Френкель отримав орден Леніна.

"Від в’язня треба взяти все у перші три місяці"

…Уродженець Константинополя, Френкель ще хлопчиком переїхав з родиною до Одеси. Був прорабом на будівництві, торговцем, став кримінальним авторитетом, дружив з легендарним Мішкою Япончиком, займався контрабандою. Уже у 30 років отримав красномовне прізвисько – "лісовий король Чорного моря". В роки Першої світової війни був одним з найбільш відомих торговців зброєю; після Лютневої революції переїхав до Греції, куди встиг перевести свої капітали. На деякий час повернувся до Одеси, де разом з Мішкою Япончиком сформував революційний полк імені Леніна (більшу частину складали кримінальники), який був ущент розгромлений петлюрівцями поблизу подільського селища Вапнярка наприкінці липня 1919 року.

Це про нього в романі-епопеї "Архіпелаг ГУЛАГ" писав Олександр Солженіцин: "…у роки НЕПу приїжджає до СРСР і тут за таємним дорученням ГПУ створює, як би від себе, чорну біржу для скуповування цінностей та золота за радянські паперові рублі (попередник "золотої кампанії" ГПУ та Торгсіна). Ділки та маклери добре його пам'ятають, як і раніше, довіряють — і золото стікається в ГПУ. Скупка закінчується і, на подяку, ГПУ його садить". За вироком суду Френкеля у січні 1924 року мали розстріляти, проте замінили смертну кару на 10 років ув’язнення. Колишній ділок потрапив до Соловецького табору особливого призначення (рос. СЛОН) і дуже скоро став незамінним чиновником в адміністрації, фактично керував всім виробництвом і роботами в таборі.

Влітку 1927 року Френкеля достроково звільнили, і вже за два роки він очолив виробниче представництво усіх таборів ГУЛАГу ОДПУ в Москві. Карколомний стрибок від в’язня до високого чиновника репресивних органів. Саме йому належить ідея "раціонально" використовувати каторжну працю "трудармійців": "Від в’язня треба взяти все у перші три місяці, а потім він нам не потрібен".

У 1931 році Френкель потрапив до Карелії, де очолив будівництво Біломорканалу. Саме на базі "рідного" для Френкеля сумнозвісного Соловецького табору і було організовано спеціальний Біломорсько-балтійський виправно-трудовий табір (БілБалтлаг).

В’язні – їх кількість коливалася від 100 до 125 тисяч осіб – розпочали титанічну роботу, збудувавши практично без використання техніки, вручну понад 100 складних інженерних споруд, 2500 залізничних шляхів; виповнено земляних робіт обсягом у 21 мільйонів кубометрів. На цьому, першому етапі використання рабської сили ще були деякі заохочення для "каналоармійців": посиленний хлібний пайок (1,2 кг), преміальні пиріжки з картоплею чи капустою…

На будівництві каналу працювали й уродженці України. Значною мірою це були так звані куркулі, які виявилися головною ціллю владипід час колективізації. Серед українських в’язнів відзначимо відомого києвознавця і мистецтвознавця Федіра Ернста (розстріляний в Уфі у жовтні 1942 року), сина видатного художника Георгія Нарбута Данила, а також батька 3-го президента України Віктора Ющенка — Андрія Ющенка.

Дані про кількість загиблих під час цього будівництва у важких умовах Півночі різняться. Офіційно за даними НКВС СРСР, померло 12 300 в’язнів. За неофіційними даними, загинуло від 50 до 86 тисяч людей. Це був лише початок, і деякі ліберальні послаблення для "зеків" (це слово походить від російського "заключённый каналоармеец", скорочено — з/к) уже в другій половині 1930-х років залишилися у минулому. Саме після будівництва Біломорканалу в СРСР почали використовувати "на повну катушку" труд сталінських рабів. Причому в надскладних умовах – у Воркуті, Норильську, на Колимі…

Як Сталін приручив Горького

Кремлю було потрібно "освячення" Біломорсько-Балтійського каналу. Практично відразу після його офіційного відкриття на Біломорканал скерували справжній десант зі 120 радянських письменників: Олексій Толстой, Леонід Леонов, Валентин Катаєв, Борис Пільняк, Михайло Зощенко, Маріетта Шагінян, Віктор Шкловський, Ілля Ільф і Евгеній Петров, українець Іван Микитенко, білоруси Янка Купала і Якуб Колас, поляк Бруно Ясенський…

Письменники відправилися потягом з Ленінградського вокзалу Москви. Російський прозаїк, уродженець Макіївки Олександр Авдєєнко розповідав: "З тієї хвилини, як ми стали гостями чекістів, для нас почався повний комунізм. Їмо і п'ємо за потребами, ні за що не платимо. Копчені ковбаси. Сири. Ікра. Фрукти. Шоколад. Вина. Коньяк. І це в ГОЛОДНИЙ РІК!" В той самий час в Україні, на Кубані (де мешкали здебільшого українці) та в Казахстані, вирував Голодомор, від якого загинули мільйони людей.

Творчий десант був організований Максимом Горьким, який 9 травня 1933 року остаточно повернувся до Радянського Союзу з Італії. До речі, репатріація "Буревісника революції" готувалася на державному рівні, причому не один рік: на Горького сипалися нагороди, від уряду він отримав у Москві колишній маєток підприємця і банкіра Степана Рябушинського.

Пролетарський письменник друкував у СРСР величезними накладами романи, п’єси, оповідання та статті, отримуючи фантастичні гонорари. Але все одно повертався восени у сонячне Сорренто, де жив, як справжній буржуй, яких він так люто "ненавидів". Нарешті після довгих умовлянь більшовицької влади й особисто Сталіна письменник приїхав на батьківщину, де і залишився, попри прохання виїхати до Італії на лікування, до самої смерті у травні 1936 року.

Але чималі аванси влади Максим Горький "відпрацьовував" з ентузіазмом і на совість. Результатом "творчого відрядження" письменників на Біломорканал стала ціла серія статей в різних журналах і газетах, а потім і книга "Беломор-Балтийский канал имени Сталина: история строительства, 1931—1934 гг.", відредагована, зокрема, Горьким.

Ключовим словом, яке в книзі повторювалося десятки разів, був неологізм "перековка" (що означало процес виправно-трудового впливу, під час якого ув'язнені мали порвати зі злочинним минулим). "Людська сировина обробляється незмірно важче, ніж дерево, камінь, метал", — з непідробним захопленням описував "перековку" Максим Горький.

Видатний український філософ Мирослав Попович у книзі "Червоне століття" зазначив, що після виходу у світ цієї книги — панегірика тоталітаризму "Сталін міг тихо торжествувати. Це була перемога не над Горьким – це було щось значно більше: перемога над Леніним. Ленін не приручив Горького, а Сталін приручив".

Більшість письменників у СРСР також "приручили". Максим Горький брав активну участь у Першому з’їзді радянських письменників у серпні 1934 року, де його учасники звітували перед партією і Сталіним, виказуючи особисту вірність "Вождю всіх народів". Ще 1932-го у "Правді" та "Известиях" вийшла друком погромницька стаття-памфлет Горького ("З ким ви, майстри культури"?), де він описував митців капіталістичного Заходу, які знаходяться "в гнилому, такому, що збожеволіло від ненависті і від страху перед майбутнім, середовищі", наголошуючи, що "процес будівництва в Союзі Рад має загальнолюдське значення".

З 591 учасника письменницького форуму 220 дуже скоро були репресовані, здебільшого страчені, як і абсолютна більшість делегатів XVII з’їзду ВКП(б), який отримав назву "з’їзд розстріляних".

Жахливий експеримент з побудови "правильного" суспільства

В Україні ситуація саме з початку 1930-х років була особливо трагічною: Сталін знищував українську творчу інтелігенцію – письменників, режисерів, мовознавців, художників… І ці репресії відбувалися географічно зовсім поряд з Біломорканалом – на Соловках у СЛОНі.

Український історик і політик Володимир В’ятрович у книзі "Історія з грифом "секретно" писав: "Географія імперії, де вистачало віддалених, важкодоступних і цілковито незаселених територій, надала більшовикам унікальний шанс для реалізації експерименту зі створення "правильного" суспільства. Всі, хто не вписувався в комуністичні уявлення про правильність, мали доживати віку в диких, незасвоєних теренах, рабською працею наближаючи побудову світлого майбутнього для решти людей. Ця решта не мала жодного контакту з висланими, але повинна була знати, що вони десь мордуються у важких умовах, і таке може чекати кожного".