Джеймс Ворнер Белла. Друга світова

Примітка редакції. І знову дякуємо за цей переклад нашому постійному автору Богдану Мельнику. Це друга частина, раптом що.

Усе це здавалося Беллі чудовою пригодою. Його першим знайомим за кордоном був повстанський командир, відомий як Ель Коронель. Він контролював значну частину Північної Сонори.

Полковник носив високі, ідеально начищені чоботи, пошитий на замовлення мундир і срібні шпори. На поясі мав срібний пістолет калібру .45. Утім, деякі з його підрозділів складались із босоногих індіанців. Жив Ель Коронель на великому ранчо з десятками працівників і слуг. Йому подобалося пропонувати гостям дівчат, які щойно досягли 13-річного віку.

Коли після першого враження полуда спала з очей, Джеймс зрозумів, що полковник мав забагато влади та жорстокості, але замало розуму. Ель Коронель просто брав те, що йому було потрібно, і робив це, коли йому було потрібно. Одного вечора Белла вечеряв із цим командиром, коли до їхнього столу підійшов добре вдягнений чоловік із сивим волоссям.

Гість чемно звернувся до полковника іспанською. Белла зрозумів, що йшлося про борг, який полковник не віддавав цьому чоловікові. Раптом Ель Коронель витягнув пістолет і двічі вистрелив чоловікові в живіт. Той упав на підлогу, скорчившись від болю, і невдовзі помер.

Приголомшений побаченим, Белла не міг нічого сказати. Він просто встав із-за столу, вийшов через парадні двері обіднього клубу й одразу попрямував до кордону. Такі старожили, як МакГвайр і Браун, розуміли: вбивства були буденністю для Мексики. Ті, хто мав владу, застосовували її на власний розсуд. І незалежно від того, на чиїй стороні революції ті були.

Та це було занадто для Белли, який вважав себе офіцером і джентльменом. Він подав у відставку. Тоді вирушив до наступної шпильки на карті — Китаю. Незабаром він опинився в Харбіні, комерційному центрі та найбільшому місті провінції Маньчжурія.

Коли Белла з’явився там, Харбін іще був міжнародним містом. Найбільше іноземців прибувало з Росії. Якщо точніше — з гілки Транссибірської залізниці, яка простягалася від озера Байкал на південний схід до Маньчжурії. Саме росіяни на початку 1900-х перетворили маленьке селище Харбін на місто, що процвітало.

Старий друг Белли, Джордж Хенсон, був генеральним консулом США в Харбіні. Нашому ж герою місто нагадувало гамірний гірничий табір Старого Заходу. Жодна організація фактично не керувала на цій території. Так склалось, що представники кожної національності піклувалися виключно про своїх.

Наприклад, китайські воєначальники могли мати владу в сільській місцевості, і жодних питань це не викликало. Але щойно йшлося про територію Харбіна — китайці ставали лише однією з багатьох національностей, представлених там.

Щоб навести певний лад у місті, Хенсон організував звану вечерю в Залізничному клубі, запросивши лідерів різних громад. Він сподівався, що ця зустріч приведе до неформальної угоди щодо управління.

Нашому герою довірили бути «головним із питань протоколу». В тому числі його обов’язком було забезпечити, щоб бармени правильно готували напої, а офіціанти швидко їх подавали. Мартіні носили американцям, горілку — росіянам, скотч — британцям. Китайцям дісталося рисове вино, а японцям — звісно, саке.

Усі пили, співали та висловлювали приязнь. Джордж Хенсон сяяв. Кілька гостей почали танцювати з кинджалами, до руків’їв яких були прив’язані свічки. У певний момент танцюристи високо підстрибували і кинджали вилітали. Вони мали встромитися в дерев’яну підлогу, не загасивши свічок.

Незрозуміло, наскільки добре був виконаний цей трюк. На той час це вже не мало значення. У стані алкогольного сп’яніння гості несамовито веселилися й не відчували болю. Белла сказав, це було «максимальне наближення до світового компромісу на Далекому Сході».

Незабаром Белла вирушив до наступної позначки на карті — Шанхаю. Далі були Гонконг, Сінгапур. І вже потім пішла європейська мандрівка: Франція, Лондон, міста Шотландії та Ірландії. Саме в ірландському графстві Голвей він випадково зустрів Вільяма Гаргана, одного з найкращих пілотів 117-ї ескадрильї. Вони не бачилися з часів Першої світової. На той момент минуло вже 14 років.

Повернувшись до Нью-Йорка, Белла писав несамовито. Із 1932 року по 1940-й він видав шість романів та кілька оповідань. Та весь цей час відчував тугу за військовим життям. Тож 1937 року приєднався до армійського резерву. Вже через чотири роки, незадовго до нападу Японії на Перл-Харбор, Беллу призвали на службу.

Звісно, він не літав із 1923 року, а 42-річного чоловіка армія не збиралася відправляти на льотну підготовку. Завдяки досвіду Першої світової війни, письменницьким навичкам і глибоким знанням людей і місць, він ідеально підходив для посади штабного офіцера.

Спочатку служив у піхотній дивізії. Пізніше був відправлений за кордон, на театр бойових дій Китай–Бірма–Індія. Це повернуло Беллу, який швидко просувався по кар’єрних сходинках, у його стихію.

Там був Дикий Захід Другої світової. Наш герой нарешті полишив штабні обов’язки й добровільно брав участь у місіях за лінією фронту. Наприклад, на початку 1944 року, вже будучи підполковником, він приєднався до 1-ї авіаційної диверсійної групи під командуванням полковника Філіпа Кокрена.