Як Ердоган зачищає політичне поле і що від того Україні

Туреччина завжди була впливовим гравцем у Чорноморському регіоні, а віднедавна успішно конкурує з Росією на Південному Кавказі та в Сирії. Оскільки це країна-член НАТО, що має власне виробництво основних видів сучасних озброєнь, її стабільність є критично важливою для України, яка воює. Чергове загострення політичної боротьби між головними учасниками турецької політики привертає увагу експертів із сусідніх країн.

Гаряче міжсезоння

Зазвичай у країнах із демократичним устроєм у період між виборами знижується температура політичного протистояння. В сучасній Туреччині все інакше. Хоча наступні президентські вибори заплановані на весну 2028 року, а обрання мерів і депутатів місцевих органів влади відбулося торік, у політикумі вирують пристрасті. Причин не бракує: економічна ситуація в країні погіршується, а протистояння керівної Партії справедливості та розвитку (ПСР) та її головного конкурента — Народно-республіканської партії (НРП) загострюється переважно із суб’єктивних причин. У березні поліція затримала кандидата на посаду президента країни від головної опозиційної партії, чинного мера Стамбула Екрема Імамоглу. А вже в липні було оголошено вирок — рік і вісім місяців ув’язнення. І хоча заарештували мера 15-мільйонного мегаполіса за підозрою в корупції та співробітництві з терористами з Робітничої партії Курдистану, засудили його за образу та погрози прокуророві. Вирок оскаржено в апеляційній інстанції. Раніше Імамоглу засудили за критику членів виборчої комісії на виборах 2019 року, коли він переміг у перегонах за посаду мера.

У перші дні липня — ще один гучний арешт: за ґрати потрапили троє однопартійців Імамоглу. Це мери південних міст — Адани, Антальї та Адиямана. Мухіттіну Бьоджеку, Зейдану Каралару й Абдуррахману Тутдере пред’явлено обвинувачення в корупції. Тоді ж затримали й колишнього мера міста Ізмір Тунча Сойєра та керівника провінції Ізмір Шенола Асланоглу. Всі вони є представниками НРП. Саме Ізмір — традиційно прореспубліканське місто, його мер Киличдароглу був головним конкурентом Ердогана на останніх президентських виборах. Після перемоги чинного президента НРП висунуло нового кандидата — Імамоглу.

На виборах до місцевих органів влади 2024 року прихильники НРП, заснованої «батьком» політичної турецької нації Кемалем Ататюрком, здобули переконливу перемогу й узяли під контроль муніципалітети практично всіх найбільших міст країни. В турецьких реаліях посада мера — це старт у велику політику. Такий шлях подолав і нинішній президент Реджеп Тайїп Ердоган. Він був мером Стамбула з 1994 до 1998 року. Успішне керівництво містом або регіоном — найефективніший спосіб залучити нових прихильників партії на наступних виборах до парламенту й на посаду глави держави. Тож влада вирішила заздалегідь розставити пастки на стежках, що ведуть на політичний Олімп.

Звідки ростуть руки спецслужб

Варто нагадати: політична культура сучасної Туреччини формувалася в 1923–1950 роках, коли монополія на владу належала послідовникам Ататюрка — НРП. Відтоді насильство як інструмент політичної боротьби в країні досі залишається органічним. У часи, коли СРСР переживав хрущовську «відлигу», в Туреччині повісили політика кримськотатарського походження Аднана Мендереса. Він був виключений із НРП, бо вимагав її демократизації, потім заснував опозиційну Демократичну партію й очолив уряд. Притому сам політик, який вважався демократом, віддавав наказ розганяти студентські протести. Врешті став жертвою політичної розправи: внаслідок військового перевороту його відсторонили від влади й стратили.

Саме з часів Ататюрка контроль держави над усіма суспільними процесами залишається одним з ефективних важелів впливу. Поліцію та спецслужби влада, не ховаючись, використовує як інструменти політичної боротьби. Національна розвідувальна організація — MIT — об’єднує функції розвідки й контррозвідки та вважається однією з найпотужніших у регіоні. Як повідомляють наші джерела, MIT уникає прямих контактів з українськими колегами, комунікація відбувається за посередництва американців. Водночас у турецької розвідки давні робочі контакти з ФСБ та зовнішньою розвідкою Росії.

Арешти опозиціонерів — постріл влади собі в ногу?

Арешти опозиційного лідера та його товаришів по партії експерти в Туреччині оцінюють як помилку, що штучно загострює протистояння. Професор історії з Анкари Хасан Октай називає арешти політиків від НРП непропорційними методами й нагадує: ще до того, як Імамоглу взяли під варту, його диплом про вищу освіту було визнано недійсним. Причиною назвали порушення правил переходу з одного факультету університету на інший. «Оголошення Імамоглу кандидатом у президенти за три роки до виборів і протидія цьому з боку Ердогана через використання всіх ресурсів держави — це ознака слабкості уряду. Судове рішення щодо диплому Імамоглу фактично перекрило йому шлях до участі у виборах. В уряді відчули полегшення, бо там вважають усунення Імамоглу запорукою того, що президентство назавжди залишиться в їхніх руках, тобто в руках Ердогана», — сказав пан Октай ZN.UA.

Колишня членкиня азербайджанської делегації в Парламентській асамблеї Ради Європи, а нині опозиційна політикиня Гюнтекін Гаджибейлі добре знається на політичних реаліях Туреччини. Вона зазначає, що арешт мера Стамбула є відчутним ударом для НРП. І нагадує про «лаву запасних» у кемалістів. «Імамоглу вважається центристським політичним діячем, здатним зібрати навколо себе досить різні, інколи протилежні за поглядами верстви та групи турецького суспільства. Але він — не єдиний опозиційний кандидат із президентським рейтингом. За останні п’ять років мер турецької столиці Мансур Яваш в усіх опитуваннях громадської думки випереджав Імамоглу майже на 10 відсотків. Набирає обертів як новий лідер протестного електорату й новообраний голова Народно-республіканської партії Озгюр Озель», — сказала в коментарі ZN.UA пані Гаджибейлі. Вона наголошує, що турки зазвичай автоматично стають на захист переслідуваних. А отже, користь від арештів опозиціонерів, на її думку, є вельми сумнівною.

Хасан Октай прогнозує, що в разі висунення чинного мера Анкари Яваша кандидатом у президенти влада активізує його судове переслідування. «Найважливішою частиною боротьби проти Ердогана має стати не президентська кампанія як така чи визначення кандидатів, а підтримання на порядку денному економічної кризи та внутрішньої й зовнішньої політичної глухоти», — додав експерт.

За що борються турецькі політики

Хоча всі основні політичні сили Туреччини вийшли з шинелі Ататюрка, вони по-різному бачать систему управління країною та пріоритети: одні, як НРП, прагнуть зосередитися на вирішенні внутрішніх, зокрема економічних проблем і зменшити присутність турецьких військових у низці країн, таких як Лівія та Сирія. А Партія справедливості та розвитку, яку деякі експерти називають проєктом міжнародного руху «Аль-Іхван-аль-Муслімін» («Брати-мусульмани»), прагне активніше відроджувати вплив Туреччини в регіоні й далеко за його межами, об’єднувати тюрків світу та представляти їхні інтереси, зберігати й розвивати роль релігії в суспільному житті. Також Анкара прагне лідерства серед держав із переважно мусульманським населенням.

Однією з головних перешкод на цьому шляху є економічна криза, яка зачіпає інтереси більшості громадян Туреччини. Передусім це знецінення турецької ліри та зростання цін. 2024 року інфляція перевищила 40%. Показник цьогорічного червня у 35% сприймається майже як успіх.

Із 2017 року, коли в країні відбувся референдум стосовно змін до Конституції, Ердоган і його команда активно перекроюють Основний Закон. Опоненти стверджують, що чинний президент робить це у власних інтересах. У квітні 2017 року скасували посаду прем’єр-міністра, міністрів став призначати президент, він представляє в парламенті бюджет, пропонує кандидатури суддів, розпускає парламент і запроваджує надзвичайний стан. Туреччина перетворилася на президентсько-парламентську республіку. Ердоган 11 років очолював уряд і стільки ж керує країною як президент. Чинна редакція Конституції не дозволяє йому обиратися на вищу державну посаду на наступних виборах 2028 року. Але виключати цього не можна. Адже робота над новою редакцією Конституції триває.

А що від того Україні?

Україна лише в останні кілька років стала пріоритетним напрямом у зовнішній політиці Туреччини. Міжнародна активність Анкари, на думку тюрколога Аміра Маврова, визначається в умовах певного внутрішнього консенсусу. «Відмінності можливі лише щодо ступеня присутності в цьому регіоні. Туреччина взагалі не схильна хизуватись і влаштовувати демарші: якщо є шанс досягти мети за допомогою переговорів, цей шлях буде використано. Показовим є приклад Сирії: коли цю країну очолював Башар Асад, його запросили до Туреччини, й він намагався налагодити діалог. Та коли стало очевидно, що він продовжує політику свого батька — політику терору проти всіх незгодних, — Анкара була змушена зробити ставку на інші сили, які врешті-решт прийшли до влади», — сказав експерт у коментарі ZN.UA.

Саме зважена оцінка власних можливостей та уникнення непродуктивної конфронтації дають змогу Ердоганові досягати успіхів там, де позиції важковаговиків — США, Китаю, Росії — виглядають непохитними. Останній приклад: Вірменія й Азербайджан налагодили діалог під турецьким «дахом», а Росія, яка багато років підігрівала конфлікт між ними, спіймала облизня й на очах втрачає вплив у регіоні.

У російсько-українській війні Туреччина дотримується нейтралітету й відмовилася приєднатися до західних санкцій проти Росії. Водночас Ердоган може дозволити собі порушити обіцянку, яку дав Москві, та звільнити п’ятьох командирів полку «Азов», яких передали Туреччині під зобов’язання тримати їх у себе до кінця війни. Або дати зелений коридор в Україну кавказцям, які раніше воювали в Сирії проти диктатора Асада та перебували на території Туреччини без документів. Ця група на чолі з відомим у Сирії аміром Абдулхакімом (Рустамом Ажиєвим) стала осердям армії Чеченської республіки Ічкерія й успішно воює проти російської армії на сході та півдні України.

Нині Туреччина прагне залишатися посередником, надаючи майданчик для переговорів української та російської делегацій. Попри всі застереження, нинішня ситуація в сусідній країні влаштовує Україну. Український журналіст Асіф Алієв, який багато років спостерігає за політичним життям у Туреччині, каже, що можливе висунення від НРП мера Анкари Яваша відштовхне курдських виборців. Адже його сприймають як радикального турецького націоналіста. Відтак у Ердогана більше шансів на успіх. Як зазначив журналіст у коментарі ZN.UA, «якщо переможуть кемалісти, це може бути вигідно Україні, оскільки зовнішня політика Туреччини стане більш синхронізованою з політикою Євросоюзу. Але Ердоган вибудував добрі стосунки з Україною та персонально із Зеленським, тож наразі нас його політика влаштовує. За будь-якого сценарію Туреччина збереже курс на підтримку територіальної цілісності України».