EL Кравчук – про випуск невиданих альбомів, стиль, друзів, навчання в аспірантурі та медитації

Цього року у EL Кравчука творчий ювілей – 30 років на сцені. Його треки «Доля», «Нічий», «То моє кіно», «Солдат кохання», «Голими», «Голлівуд», «Війна завжди війна», здається, люди точно знають напам’ять. Звісно, всі улюблені композиції ми тут і не перерахуємо. А є ще новий хіт «Ла-бу-бу-бу», який ще до прем’єри завірусився в тіктоці.

В інтерв’ю Коротко про EL Кравчук пригадав цікаві історії зі свого творчого життя, розповів, про кого б написав у своїй книзі про український шоу-бізнес, про що насправді, на перший погляд, жартівлива «Ла-бу-бу-бу», про любов до Шевченка і свою мрію показати, якою він був людиною, як писав з Кузьмою пісню «То моє кіно», кого вважає своїми друзями, хто придумує його яскраві образи, нову освіту і мрії.

«Ла-бу-бу-бу» - виклик всім людям, хто з іронією може дивитися на себе

- Андрію, не знаю, як ви зараз ставитеся до святкувань, але ви розповідали, що оцифрували з командою архівні мінідиски і знайшли багато ексклюзивів. Що за ексклюзиви? Ми їх побачимо?

- Думаю, в час, в який ми живемо, дуже складно планувати більше, ніж на три дні. Взагалі саме слово «святкування», мабуть, не дуже доречно зараз. Бо святкування – це коли всі щасливі, задоволені, з келихом шампанського… Я зараз не відчуваю внутрішньої потреби робити якесь свято, коли зовсім не до свят.

Скоро випустимо на вінілі перший альбом «Нічий» з новою обкладинкою. Ми зробили фотосесію з тим же фотографом і гримером, які робили фотосесію 1997 року. Буду в такому ж образі через 30 років.

Що стосується ексклюзивів, готуємо мініальбом 1995 року «Конституція», в який увійшла й переможна пісня «Квітка в крові» з фестивалю «Червона рута». Будемо видавати й альбом «Сонце» 2005 року. Це все, що лишалося в папці «не видане».

Мені дуже хочеться відзначити цю дату – зробити концерти, поспілкуватися з людьми. Оце головне. Я маю дуже цікаву аудиторію за ці роки. Люди, які починають слухати мої пісні - моя нова аудиторія, дуже приємні і світлі. Навіть не очікував, що у мене може бути така приємна аудиторія. Думав, її вже взагалі не існує.

- Вона змінилася у вас за ці останні роки?

- Вона не змінюється, вона просто стає більшою. Є покоління людей, які, наприклад, формувалися під пісні EL Кравчука. Іноді вони мені кажуть: «Ти замислювався, скільки українців були зачаті під твої пісні?» Сказати відверто, ніколи про це не думав. Але багато чую від людей, що перший секс у них був під пісні з альбому «Нічий».

Ця аудиторія подорослішала, вона вже має своїх дітей. Мабуть, ці діти цікавляться. Є аудиторія і зовсім нова. Я бачу людей на концертах, під сценою, яким по 17-20 років. Це молоді люди, які вже сформувалися в незалежній Україні, які вже бачать зовсім іншим і своє життя, і своє майбутнє. Приємна аудиторія, з гумором, світла, весела.

- А пісня «Ла-бу-бу-бу» - це таке собі підігрування молоді?

- Це не підігрування. Мабуть, це челендж: виклик і мені, і моїм одноліткам, і взагалі всім людям, хто з іронією може дивитися на себе, на життя. Це можливість усміхнутися, не тільки коли бачать іншу людину, а й себе, своє відображення.

Це для мене виклик - співати таку досить легку пісню, але позитивну. І мені приємно, що, наприклад, коменти в ютубі під цим відео свідчать про те, що люди розуміють: в цій пісні є і своя глибина, і своя історія, і своя ідея.

Я співаю не тільки про іграшку. Це натяк на те, що люди інколи мають такі стосунки, де хтось є іграшкою, а хтось - володарем цієї іграшки. Це стан, де хтось любить, а хтось - ні. Інколи ми всі відчуваємо себе іграшкою в якійсь незрозумілій грі.

- А ще, між іншим, в коментах пишуть, що негоже дорослому чоловіку таке співати. Як на мене, класно, коли артист може бути різним, щось пробувати нове. А ви як такі коментарі сприймаєте?

- Вважаю, на такі запитання взагалі можна не давати ніякої відповіді. Це просто безглузді запитання. І вони свідчать про те, що людина, яка їх ставить, обмежена в своїй свободі, в своїх мріях. Я не обмежений. І необмежених людей у нашому житті багато.

Мені цікаво показати, якою людиною був Тарас Шевченко

- Не знаю, чи ви бачили допис Марічки Бурмаки після перегляду мюзиклу «Шевченко 2.0», в якому вона написала, що EL Кравчук - це постмодернізм. А її донька сказала, що Андрій не дуркує, як хтось часом думає, а потужне явище української культури, і треба глибше дивитись на речі.

- Марія дуже гарний фахівець в мистецтвознавстві, в мовознавстві. Вона глибока людина. І для мене цей допис був дуже приємний і важливий.

Пригадую, як на якомусь показі мод до мене підійшла дуже красива дівчина, приємна, стильна, і каже мені дуже теплі слова, зокрема, що дуже любить мою пісню «Голими». Ми поговорили, сфотографувалися. А потім Марія мені каже: «Це була моя донька, яку ти дуже добре знаєш». А я справді дуже добре її знаю, але ж не бачив, мабуть, років 6-7. За цей час  Ярина з дівчинки виросла в дуже красиву дівчину. І я дійсно був вражений її гарним стилем, взагалі свободою, яку вона має, розумінням моєї пісні. Вона дуже давно знає мене як співака, як людину в компанії в гостях у її мами. Але ж полюбити пісню – це інше. Мені було дуже-дуже приємно.

Марія й сама пише класні, глибокі, цікаві пісні. Ми навіть спілкувалися з нею, щоб вона написала мені пісню. Можливо, щось і вийде, буду радий.

- Знаю, що ви дуже любите Шевченка. Але чого вам вартувало зробити такий мюзикл? Зокрема, на це треба й кошти, а ми, звичайні люди, не багатіємо.

- Було дуже складно саме через те, що це відбувалося в Харкові. Якби ми робили такий проєкт, наприклад, в Києві, було б простіше і з коштами, і з репетиціями. Уявіть собі репетиції в Харкові під обстрілами весь час!

Гроші давав «Гете-Інститут». Приємно, що цей проєкт був профінансований не з української каси, яка зараз важлива для війни, а саме на залучені від меценатів кошти.

Гарна команда працювала над цим проєктом – величезна трупа Харківського драмтеатру ім. Шевченка, чудовий режисер, художник. Але я очікував від цього проєкту більше змісту, більшого відкриття Шевченка. Його щоденники містять не тільки біографію, в них відображається глибина людини. І дуже хотілося цю людину показати. На жаль, я вважаю, до кінця це в нас не вийшло.

Зараз я вже не беру участь у цьому проєкті. Можливо, буде інший проєкт, де я буду Тарасом. Думаю, це можливо, бо я цікавлюся Шевченком. І те, що хотів сказати, ще до кінця не сказав, адже це була колективна робота.

Взагалі вважаю, що про Шевченка повинно бути багато цікавих сучасних вистав, проєктів, мюзиклів. І це тільки початок. Я радію, що омажі на вірші Шевченка звучать в цьому мюзиклі, хоча це не зовсім мюзикл. Той мюзикл, про котрий я мрію, ще попереду.

- І це справді круто - показувати не того Шевченка, якого нам викладали в наші роки у школі.

- Так, хочеться більше показати хіпстера, розкрити його відношення до тогочасної моди, тогочасних трендів. Він був саме такий. І в цій виставі, на жаль, вийшла більше біографічна історія, що й так всі знають зі школи.

Мені цікаво показати, якою він був людиною. Ось про що я мрію. Можливо, буде інша чудова вистава, можливо, з іншими авторами. Подивимось.

Тарас Петриненко захищав мій дуже сміливий образ

- Часом ви публікуєте архівні фото, і в людей ці знімки завжди викликають жваве обговорення. У нас же, наприклад, практично немає описаної історії українського шоу-бізнесу, і багато чого забувається, як було. Великі у вас архіви?

- Мене якось навчили поважати нинішній час. А поважати своє минуле мене навчив мій директор Андрій Блінов. Бо я така людина, яка не любить гриміти медалями часів минулих літ. Я люблю сучасність, я думаю про майбутнє.

Звісно, цікаві історії були в моєму житті. Ці 30 років були насичені цікавими зустрічами, гарними піснями, проєктами.

Але я не роблю альбомів, які ми іноді переглядаємо, ностальгуємо. Я буду ліпше дивитися якісь сучасні модні журнали, модні покази чи слухати якогось модного діджея.

- Але дуже важливо й пам'ятати, що і як було, це ж досвід.

- Звичайно. Проте раніше я не приділяв цьому багато уваги. І архів, як ви кажете, тільки зараз стає архівом, чесно кажучи. Це було просто життя. Я не думав, що особисте життя буде настільки цікавим іншим людям: походи на рейви, відкриття для себе сучасного мистецтва, наприклад, кіно. Пам'ятаю, як ми пішли з Ладою Лузіною та Андрієм Данилком дивитися в кінотеатр «Матрицю». Це був 1999 рік. Ми сиділи і коментували увесь фільм, було дуже смішно. Тому є особисті спогади, які на все життя залишаться в пам'яті.

Або, наприклад, як ми стояли у величезній черзі, щоб купити курку-гриль. Ми були на гастролях, а це - кінець 1990-х, не все можна було тоді купити в магазинах, особливо десь у провінції. І от ми, величезна компанія музикантів - я, Наталка Могилевська, був такий гурт «Іграшки» - стояли у величезній черзі, щоб купити курку-гриль. Я просто ненавиджу черги. Але в компанії було весело.

А ще, пригадую, був дуже класний момент, коли ми після церемонії нагородження на фестивалі «Червона рута» йшли в готель через увесь Севастополь. Була вже ніч, транспорт не працював, а концертний зал знаходився на околиці міста. Були я, Марія Бурмака, Юрій Фальоса з Ані Лорак, ТНМК, Кузя Кузьмінський, соліст «Братів Гадюкіних», Ігор «Ковбаса» Мельничук, клавішник цього гурту, Мирослав Кувалдін. Отака величезна компанія йшла через все місто. Цікаві були розмови в ту ніч. Я багато спілкувався тоді з Марією Бурмакою, ми тільки познайомились, а я захоплювався нею, ще коли навчався в училищі ім. Глієра.

- Ще одна цікава історія, про яку ви трішки згадували, що прототипом Гелі, яку грала Радмила Щоголева, стала ваша з Андрієм Данилком спільна знайома-косметолог. Чому саме вона?

- Не знаю, чи можу називати її прізвище, бо вона людина не дуже публічна. Тому будемо називати її Гелею. Вона дуже гарний косметолог. Жила в Пасажі на Хрещатику. І ми, будучи студентами, ходили до неї, бо на той момент потрібно було слідкувати за шкірою, лікувати.

А Геля була дуже цікава людина, завжди робила багато рухів, але мовчала. Данилку це тоді дуже сподобалося, що вона мовчить, але дуже активна. І коли ми бачили людину, яка мовчить, завжди згадували її. А потім, коли вже з'явилася Радмила і треба було їй придумати образ, Данилку одразу прийшла ідея, що Геля буде мовчати, але буде дуже активна. Така трішечки косметолог (сміється).

- Одна з ваших колег якось сказала: якщо я вирішу написати книгу про шоу-бізнес, буде гаряче. Якби ви писали таку книгу, кому би відвели центральне місце?

- Центральне, мабуть, відвів би просто своїй долі. А якщо казати про людей, то дійсно багатьом вдячний за свій шлях. Хочу згадати, наприклад, Тараса Петриненка і Василя Вовкуна. Це люди, які повірили в мене, коли був зовсім юним. Завдяки їм я мав можливість співати на «Червоній руті». Тарас Петриненко був в журі і захищав мій дуже сміливий образ, адже я вже в той час був дуже експериментальним, надто модним і незалежним для «Червоної рути» артистом.

Якби не вони, не знаю, як би все склалося далі. Я повернувся в Київ після фестивалю досить відомою людиною, почалися інтерв'ю, запрошення на концерти. Дуже швидко все закрутилося, буквально день в день.

Звичайно, згадаю Женю Рибчинського, менеджера і директора, з яким зараз працюю, Андрія Блінова. Всі ці люди впливають на мою долю. Наприклад, Андрій Блінов написав для мене пісню «Ла-бу-бу-бу», Женя Рибчинський – пісню «Нічий». Костя Гнатенко завжди поруч як автор, як людина, яка має дуже класний смак. Є багато людей, які завжди надихають.

Багатьох людей, які мені важливі, особисто навіть не знаю. Ми або ще не знайомі, а з кимось, на жаль, вже й не познайомимось. З Ігорем Покладом я познайомився тільки рік тому, хоча завжди співав його «Наречену», і це була важлива пісня. Але нагоди познайомитись, особисто поспілкуватись не було. І я дуже жалкую про це. Та щасливий, що все ж таким ми провели разом прекрасні декілька днів за спілкуванням, за піснею, за спогадами у нього вдома. Це на все життя залишиться у моєму серці, в моїй особистій історії.

Дуже любили спілкуватись з Кузьмою у нього вдома

- Ви з багатьма знайомі ще з юних років, з багатьма маєте теплі відносини. Когось можете назвати другом?

- Я ніколи не намагався будувати стосунки саме в середовищі своїх колег. Доля сама завжди посилає мені таких людей.

Дуже поважаю і спілкуюсь з Марією Бурмакою, Фаготом, Ігорем Мельничуком з «Братів Гадюкіним», Мирославом Кувалдіним. У нас гарні стосунки й зараз, але ж це просто стосунки. А якщо казати про дуже близьке коло, це – моя команда. Всі артисти багато часу приділяють роботі. І якщо поруч з тобою достойні люди, які тебе поважають, і яких поважаєш ти, це і є твоє найближче оточення.

Вдячний долі, яка подарувала мені зустріч з командою, з якою працюю зараз. Це дійсно однодумці, яких я дуже чекав у своєму житті. Адже було багато директорів, менеджерів, які, на жаль, сприймали все просто як роботу.

- Свого часу Кузьма написав для вас пісні «То моє кіно», «Душа», які, як ви казали, певною мірою стали для вас пророчими. В чому пророчими?

- «Доля» теж пророча пісня. У другому куплеті я співаю про те, що всі погані думки ми повинні спалити в серці і завжди нагадувати своїй долі, що ми живі, що ми чогось прагнемо. Це теж моє життя.

Пісня «То моє кіно» - саме про той момент в житті, коли буває складно, коли мої пісні інколи покриває попіл. І я співаю про це – «попіл залишився від моїх пісень, знов я сам під небом і вночі, і вдень».

Чи, наприклад, «Душа». В мені завжди живе парадокс. Одночасно я співаю і «полюби мене», і «не люби мене», і «поцілуй мене», і «не цілуй мене», «знову один» і «знову одна».

- А для мене пісня «То моє кіно» - про самотність. Ви самотня людина в житті? Причому я не вважаю, що самотність – це погано.

- Ні, ця пісня не про особисте життя, вона про творче життя. «То моє кіно, ні про що воно» - це ж кіно, яке я знімаю у житті. Це не завжди особисте життя.

Можливо, тут є і про самотність, як ви кажете. Інколи я відчуваю самотність. Вважаю, бути на самоті дуже корисно. У тебе є час щось написати, подумати, помедитувати, розвиватися. Рости всередині себе теж дуже важливо. Люди забувають про це. Вони дуже часто зациклюються на матеріальних показниках - а який в мене телефон, авто чи щось інше. Якщо немає особистого духовного розвитку, все це в один момент може зникнути, і людина просто може себе втратити.

- Як створювалися ці пісні? Ви разом з Кузьмою над ними працювали?

- Я завжди ініціатор своїх пісень. Дуже часто я просто щось вигадую, якесь слово чи якийсь настрій. Десь ми порозмовляли з Кузьмою, він запросив додому: «Приїжджай, пограємо на гітарі, щось поспіваємо». Ми дуже любили спілкуватись у нього вдома. Ми жили поруч, я -  на Оболоні, він - на площі Шевченка, це дуже близько.

Я приїжджав на каву, і ми могли цілий день про щось розмовляти, щось згадувати. Отак поговорили, а наступного разу в нього вже написаний рядок, а ще наступного - ще один. А потім він телефонує і каже: «Написав «То моє кіно». Цю пісню писали з дуже ретельною редакцією Жені Рибчинського. Ми разом все це робили і дуже відчували, що робимо особливу пісню. Вона дуже красива.

-  А ваша улюблена пісня яка? Може, й важко виокремити за ці 30 років, але на даний момент?

- А я вам відповім, і ви дуже здивуєтесь. Моя найулюбленіша пісня та, над якою я зараз працюю. Вам першій відкрию маленьку таємницю і спойлер - називається «Вісім міліардів». Зараз готуюся до запису у студії. Відчуваю кожну ноту у цій пісні, її дихання. Це буде наступна гарна пісня після «Ла-бу-бу-бу».

Намагаюся завжди розвивати свій смак, щоб це було цікаво людям

- Щодо ваших яскравих образів - ви сам собі стиліст чи хтось допомагає?

- Головний мій стиліст - моя команда. Ми разом збираємо мій образ. І він завжди відповідає моїй особистості. Нічого неприроднього, чогось, що в мені немає, ми не робимо. А потім вже звертаємося до спеціалістів. Якщо це волосся - це Арсен Костін. Якщо це, наприклад, костюм, піджак, може бути Анжела Чигрин. Якщо це художній образ в цілому – це Таня Островерхова.

Багато речей з'являються в моєму житті в посилках від друзів з усього світу. Показую команді, і ми разом обираємо. Зараз є інтернет, багато інформації, можливість фантазувати і дуже швидко все це втілювати.

Чесно кажучи, інколи люди, які поруч, можуть завести тебе в стилі зовсім не в ті двері, як то кажуть. Тому мені пощастило з командою.

- Минулого року в місті Хуст скасували ваш концерт начебто через ваші яскраві образи. Це перша така ситуація у житті?

- Добре, коли концерт відміняють з цієї причини, а не тому, що квитки не продаються. Все своє життя я міряв успіх проданими квитками на концерти. А там все якраз продавалося.

Такі випадки в мене були все життя. Дуже часто, особливо на початку кар'єри, коли, наприклад, я поїхав у величезний тур з шоу «Нічий», мами не давали своїм донькам грошей, щоб вони могли прийти на мій концерт. Казали: «На EL Кравчука не пущу, він там таке робить!» Хоча нічого особливо я і не робив. Що вони придумували собі – не знаю. Але ж не пускали.

А зараз зустрічаю тих дівчат, вони вже дорослі, і вони мені кажуть: «Зараз я така щаслива, що можу сама собі купити квиток і не просити у мами».

Я співак свободи. Я, мабуть, провокую цю свободу. Показую: якщо я можу бути таким, потім, через роки, і Ziferblat може бути таким. Та хто завгодно зараз може бути таким! А що було б, якби мене не було? Взагалі, що було б зі стилем? Я завжди роблю те, що актуально, що роблять, наприклад, в Європі чи Америці. І роблю це дуже швидко. Інколи мені кажуть, що я дуже швидкий і дію на випередження.

- Просто зараз це виглядало, наче люди з печери якоїсь вилізли. Часи ж уже інші.

- Такі люди є. І вони гуртуються. Позитивні, красиві душею люди інколи просто не хочуть нічого писати. А ось такі будуть писати дуже активно.

- До речі, ви самі казали, що іноді хейт - це цікаво. Навчилися абстрагуватися?

- Для мене цікаво, якщо це якась цінна порада, думка. Хейт теж може бути і порадою, і думкою.

Я ж починав ще в той час, коли не було ютубу, інтернету, тому я звик. В ті часи популярними були газети. І це було дійсно більш впливово на суспільство, ніж зараз. Наприклад, на початку 2000-х яскрава обкладинка і якийсь скандальний текст – і все, тебе обговорює вся країна. Ти – тема для розмов у людей на кухні, розумієте?

Я звик не звертати уваги на якісь дрібні, заздрісні коментарі чи думки. Я йду своїм шляхом, вірю в себе, володію професією. Перед тим як вийти на сцену, я цьому вчився. Я знаю, що таке гарно, що таке погано. І намагаюся завжди розвивати свій смак, щоб це було цікаво людям.

- Про газети ви й справді влучно підмітили. Бо зараз стільки цих коментарів, інформації, що завтра про все це вже й не згадають.

- Раніше це був величезний вплив. Пам’ятаю, приїжджав до батьків, а на кухні справжнісінька нарада: «що ти там робиш?», «що ти одягаєш?», «чому не можеш спокійно жити?», «всі нам телефонують, всі нас бачать»…

В якийсь момент мені все це так набридло, що я сказав своїм близьким і родині: «Сприймайте мене виключно як людину, забудьте, що я співак. Нехай EL Кравчук буде на сцені, а я буду з вами». І все стало нормально: «синочку, як ти? як здоров’я?»… Забули, що є EL Кравчук (сміється). 

- Це треба мати й велику внутрішню силу, щоб йти проти течії.

- Якщо це твоє життя, ти про це не замислюєшся. Ти просто ідеш і робиш своє. Якщо ти це робиш задля заробляння грошей, якоїсь популярності, слави, нічого гарного не буде. Це точно. Мабуть, будуть розчарування, депресії. А якщо це твоє життя, тоді цей двигун неможливо зупинити.

Це навіть не я вирішую. Так дає Бог, так складаються обставини. Я просто йду своїм шляхом і відчуваю тепло, добро, вдячність.

- І на цьому шляху ще треба зуміти залишитися людиною, втриматися, не зазнатися.

- Слава Богу, втримався. Близькі люди втримали. Бо коли тобі 18-20 років, теж таке міг зробити, що зараз і не хочеться пригадувати. У всіх бувають етапи зоряних хвороб, якихось не дуже гарних вчинків до близьких. Я навчився в певний час іронізувати над собою, інколи сміятись.

Коли робив шоу «Солдат кохання» у 2000 році, в мене були в балеті дуже красиві дівчата топлес, з оголеними грудьми. Вони були наче русалками в цьому шоу. Так багато років вже робили, наприклад, в Парижі «Мулен Руж» чи Crazy Horse.

І от я думаю, чи можлива така свобода у нас на сцені зараз? Не знаю, як відповісти. Можливо, час такої свободи, яка була в той час, ще прийде.

Медитації класно допомагають відчувати життя

- Ви були б яскравим учасником «Танців з зірками». Вас ніколи не кликали?

- Кликали. Але в той час ми грали виставу «Гамлет», яку ставив режисер Андрій Жолдак, об’їхали багато країн, відкривали для себе Європу, Європа - нас. Тоді було не до цього, чесно кажучи. А подальші сезони мені вже були не цікаві. Це все вторинне. Це як «Х-фактор». Я не вірив тому, що відбувалося. Бо я чую гарний спів, а люди нікуди не проходять. Чую негарний спів, і люди йдуть далі. Для чого? Щоб дивитись по телебаченню, як вони падають, щоб сміялися? Це взагалі якась картонна історія для мене.

- Ви навчалися в аспірантурі. Яка ваша нова професія?

- Я ще навчаюся. Залишився ще рік. І це буде відповідальний рік, я писатиму докторську роботу. Це факультет філософії. Але на цьому факультеті є можливість досліджувати психологію творчості.

Наприклад, роботу з інклюзивними дітками, як з ними поставити виставу в садочку. Щоб всім діткам це вдалося, вистава має бути дуже простою, зрозумілою, нескладною. І той, хто її ставить, повинен все робити за технологією. Про цю технологію буде моя робота.

- Чому ви пішли далі навчатися?

- І для себе, і, мабуть для мами, вона мріяла, щоб я був освічений. Коли вона почула про цю ідею, була в захваті. Тому, мабуть, навіть більше для мами це роблю. І це ж класно, коли людина стає краще і краще.

До речі, мамі дуже подобається «Ла-бу-бу-бу». Коли побачив, що мамі подобається, зрозумів, що вона зайде і дорослим, і дітям.

Мені присилали відео з дитячого хабу в Запоріжжі, де діти збираються під час обстрілів. Я приїжджав до них в гості, коли був на гастролях, ми з ними спілкувалися. І щоб не чути того жахіття в момент обстрілів, діти вмикають «Ла-бу-бу-бу» і танцюють. Приємно, що ця пісня потрібна і в такий час, і в такому місці.

- Підписники у вас цікавляться, яку молодильну воду ви п’єте, адже зовнішньо не міняєтеся і класно виглядаєте. То що вас молодить?

- Я, як і будь-яка людина, можу виглядати не завжди гарно. Просто ви не бачите (сміється). Мабуть, це генетика. А ще, вважаю, на це впливають і люди, які поруч зі мною. Коли поруч є люди, які мене поважають, яких поважаю я, є відчуття справжньої любові, це надихає. Я наче птах Фенікс, якого відроджують саме люди.

Звісно, ходжу до стоматолога, косметолога, займаюся спортом. Думаю про своє харчування, бо те, що ми їмо, потім бачимо і зовнішньо. Займаюся хореографією. Дуже люблю медитації. Раджу всім, хто має 10 хвилин вільного часу на день, просто помовчати, прибрати з голови зайві думки, подумати про сонце, місяць, про себе, про своє кохання. Такі медитації класно допомагають відчувати життя.

- Ви дозволяєте собі сьогодні мріяти? Бо думки різняться, хтось вчиться жити одним днем. Але я тримаюся думки, що мрії не дають нам зупинятися.

- Я теж так думаю, що мрія підтримує амбітний баланс бути найкращим у світі. І це гарна амбіція для кожної людини. Але інколи ми приділяємо цьому забагато уваги.

Сьогодні планування на 2-3 дні - це цілком нормально. Ми повинні ставитися з величезною вдячністю до наших Збройних сил, що маємо таку міцну країну, що маємо хоча би цих 3 дні планування.

А мрія - це не про ці три дні, не про рік і взагалі не про час. Мрія - це про вдачу, про випадок, про те, що ми називаємо коханням з першого погляду. Ми ж його не плануємо!

Я в своїй мрії бачу себе на величезному стадіоні з багатьма людьми. Я в своїй мрії бачу себе з концертами не тільки в Україні, а і в багатьох інших країнах.

Мені, наприклад, з виходом  «Ла-бу-бу-бу» телефонують агенти з Іспанії, Німеччини, але я кажу, що гастролі потім. Я взагалі не дуже хочу зараз виїжджати з України. Мені тут достатньо і роботи, і уваги. Хочу бути вдома з нашими людьми.

А ці мрії здійсняться обов'язково. А ще у своїй мрії я бачу море. Дуже люблю море, тому дуже скучив за ним. І коли буде перемога, мир, перше, що зроблю для себе – поїду на море.

- Не хочете кудись виїжджати тому, що десь почуватимете себе некомфортно в ці часи?

- Так. Я не можу відокремитись від того, що відбувається. Це життя моєї країни і людей, яких я поважаю і люблю.

- Коли щодня у нас трагічні події, як вам вдається тримати баланс, щоб писати музику?

- Я знову відповім вам, що це не від мене залежить. Ця сила і бажання десь звідкись дається. Мене творчість рятує. Моя команда знає, що не буває жодного дня, щоб я не вивчив якусь пісню, якийсь текст. Ця пісня може ніколи й не прозвучати публічно, наприклад, але вона буде звучати у мене вдома чи для близьких друзів. Зараз вивчаю арабською мовою пісню, яка в перекладі називається «Моя прекрасна країна». Арабською мовою заспівати красиво, по-справжньому дуже складно. Я вивчив тільки перші два куплети і приспів. Фінал пісні ще попереду. І коли ти так робиш, то робиш не тому, що потрібно, а тому, що ти без цього жити не можеш.

А як сьогодні складно рятівникам, які рятують людей під завалами, як складно військовим, як складно медикам, як складно вчителям… Артистам теж складно. Складно жити всім в країні, в якій йде війна. І треба нормально ставитися до того, що нам складно. Неможливо нині відчувати себе в іншому стані. Але в людини є надія. Пам'ятайте про це завжди, бо надія веде нас вперед.