Чи можлива нічия у війні з РФ та що можна буде вважати перемогою України?

8 серпня закінчується термін вимоги президента Сполучених Штатів Дональда Трампа – припинення Путіним воєнних дій в Україні. Знаючи, як завжди діє російський диктатор, важко припустити, щоб він погодився на ультиматум Вашингтона. Скоріш за все він спробує знову запустити політичну дурку, щоб виторгувати для Кремля час. І тепер питання в тому – чи буде готовим Дональд Трамп удати, що українське складне питання дійсно потребує ще додаткового опрацювання? Адже він стільки разів продовжував Путіну терміни своїх вимог, що головний кремлівець просто перестав вірити в те, що Трамп готовий до рішучих дій.

Хоча, якщо навіть припустити, що Путін погодиться на тимчасове припинення вогню, а «новий кордон» між Україною і Російською Федерацією в Херсонській області проходитиме по Дніпру, то українцям буде важко собі уявити, що дачі в плавнях під Херсоном це українська територія, а от Гола Пристань або Гопрі, як її називають херсонці, – це вже землі Росії.

У світлі цього варто спробувати проаналізувати головні виклики російсько-української війни. Адже вже стало загально прийнято, що перемогою України можна буде вважати повне виведення всіх окупаційних російських військ з усіх українських територій та повернення до кордонів січня 2014 року.

Усе це так, проте якщо Російська Федерація повернеться до своїх міжнародно визнаних кордонів, це не можна буде визнати програшем Москви. Оскільки, у цьому випадку, диктатор Путін нічого не втрачає. І як би це зараз не звучало для когось незвично, але такий розвиток подій більше підходить під визначення, що це нічия, а не виграш, чи програш однієї зі сторін. 

Можливо, що хтось буде це заперечувати, та перемога могла б зараховуватися Україні, якби в результаті цієї страшної кривавої війни,  українці  в якості відшкодування та компенсації повернули собі всі окуповані Росією свої етнічні землі: Кубань, Курщину, Білгородщину, Брянщину, Таганріг і Шахти, які Москва окупувала понад 100 років тому. 

Питання про повернення українських цих земель, обов’язково потрібно ставити на переговорах з Росією, адже це підкреслюватиме імперську політику Москви, від якої вона ні на йоту відступати і не збирається.

Таким чином, ми підходимо до визначення, що деокупація Криму, частин Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей – аж ніяк не можна зараховувати до програшу Путіна. Адже у цьому випадку Російська Федерація нічого не втрачає. А політичне лукавство з тим, що в Кремлі внесли 5 українських земель до російської конституції так само можна легко виправити, як і внести. Адже ручна Держдума зараз готова проштампувати будь-який закон, що надійде з Кремля.

Найбільше чого боїться російський диктатор – це зазнати поразки у війні Росії в Україні. А тут ми можемо допомогти йому не втратити свої обличчя, адже нічия – не поразка. І при нинішньому розвитку подій, якщо Путіну на пальцях роз’яснити, що кращого для нього прийнятного результату ніяк не передбачається, з часом Москва може погодитися з таким формулюванням.

А далі вже справа техніки, телевізійні пропагандисти будуть спроможні дохідливо пояснити російському населенню, що нічия куди краще не тільки програшу, але й нескінченого продовження війни. Визнавши почесну нічию, Росія виходить з війни непереможеною, і в неї тоді залишається шанс іншими методами продовжувати боротися за статус наддержави та багатополярний світ.

А враховуючи, що в Російський Федерації пропаганда залишається зараз чи не єдиним напрямком, на якому наші вороги з Півночі таки спромоглися досягти успіху, росіянам буде не дуже важко переконати самих себе в тому, що досягнення нічиєї не тільки почесний, але й бажаний для них результат.

Можна сказати, що зараз існують всі ознаки того, що Україна не програє в цій війні. Маючи куди менш численне населення, не достатню кількість озброєння та боєприпасів, українцям вдається тримати лінію фронту та завдавати  ударів у відповідь у несподівані способи. А нас є воля боротися і перемогти. І поки українці підтримуватимуть такий бойовий дух та уникатимуть  будь-яких катастрофічних помилок чи втрат, війна буде на нашу користь, навіть якщо це зараз не дуже помітно.

Наші військові дуже добре планують та здійснюють нетрадиційні стратегічні атаки, які мають асиметричний вплив та зменшують російські можливості. Очевидно, що це повільний, виснажливий процес, але потенційний шлях до перемоги. В цьому сенсі перемога – збереження незалежної Української держави, мир без небезпеки для життів українців, наших земель та домівок.

Так виглядає українська перемога. Звісно, що російська перемога виглядає зовсім інакше. Іншими словами, «перемога» Росії – це все, що в Кремлі можуть зобразити як «перемогу». Але у них закінчилися ідеї. Поки що для московців «перемога» – це зберегти вже окуповані території. Хоча навряд чи Україна погодиться віддати хоча б одну із них. Втім, зрозуміло, що Путін, у будь-якому випадку, до кінця буде триматися за ідею визнання загарбаного Криму російським.

 Варто звернути увагу на те, що уявлення Путіна про перемогу принаймні вже змінювалося декілька разів за весь час від початку війни. Від перетворення України на провінцію відродженого силою СССР до захоплення більшої частини українського Сходу і Півдня. Проте «переможний люфт» у Москви залишається й далі великим. Диктатор може видати будь-яку ситуацію за «перемогу».

Публічно оголосивши, що, мовляв, «ми виконали тут свою роботу, ми денацифікували Україну, тепер повертаємось додому». Затвердження нічиєї для Кремля в якості «перемоги» могло б на деякий час утримати й далі путінський режим при владі.

Звісно, що така ситуація не віщувала б нічого доброго для керівництва Росії, оскільки радикальні імперські шовіністичні сили відразу ж почали обвинувачувати владу в тому, що змарнований мільйон життів росіян, армія знаходиться в незадовільному стані, втрачено багатьох колишніх торгівельних партнерів, на війну витрачені величезні суми грошей, але це нічого не принесло в підсумку.

Путін хотів би мати, як мінімум, ще одну Білорусь на своєму порозі. Коли його силовий гамбіт не зміг знищити всю Україну, його воєнні цілі тепер обертаються навколо збереження окупованих ним територій та силового загарбання нових українських земель.

 В цьому сенсі сакральна дата 8 серпня – залишається датою невизначеності. Можна сказати, що сьогодні існує не більше 30 відсотків ймовірності того, що погрози президента Америки Дональда Трампа вплинуть на російського диктатора.

Скоріш за все Путін вкотре їх проігнорує, перевівши ситуацію в площину, що ми з усім погоджуємося, але для цього потрібно виконати всі початкові вимоги Москви.

Так що мир, чи припинення воєнних дій можливе тільки за умови різкого тиску на Путіна. Тепер все залежатиме від того, що вирішить робити далі президент США Дональд Трамп та в чому полягатиме цей додатковий тиск. 

Адже виглядає на те, що й досі Путін не розглядає погрози Трампа, як реальні. Оскільки весь попередній досвід реагування президента Сполучених Штатів на війну Росії в Україні, розчарував не тільки українців, а й усіх європейців слабкою реакцію щодо українського питання та спробами у неефективні способи вплинути на Путіна. В той час, коли терористична війна російського диктатора в Україні продовжується, а жертви веред мирного цивільного населення постійно збільшуються.

Хочеться сподіватися, що після 8 серпня Дональд Трамп буде готовим продемонструвати рішучі дії Америки щодо всебічної підтримки Української держави. І перестане нейтрально реагувати на всі заяви Путіна, що буцімто мир – це війна, а окупація українських територій – це визволення. Тепер слово за президентом Сполучених Штатів Дональдом Трампом. Чекаємо на його правильні висновки та рішення.