Надто креативна дипломатія. Розмова про нових послів і логіку їх призначення

Хаотична політика офіційного Києва щодо призначення послів, давно стала темою не лише експертних обговорень, а й жартів. В умовах виключної важливості міжнародного фронту для України, відсутність дипломатичних представників у ключових країнах, викликала, як мінімум, подив. А ті призначення, що все-таки відбуваються, ставлять після себе питання.

Наприклад, в останній «партії» з 16 послів, яких президент призначив минулого місяця, багатьох дуже здивувала нова амбасадорка України в екзотичному консервативному Омані Ольга Селих – бізнесвумен без жодного дипломатичного досвіду відправляється в консервативну мусульманську державу...

Аналогічні дивні призначення були і раніше – Олеся Ілащук, що позиціонувала себе як фахівець із сексології, вже кілька років представляє Україну в Болгарії, психологиня Ірина Костюк – відряджена до Куби, колишня керівниця патронатної служби МЗС Ольга Нікітченко – до Литви, екснардепка, громадська активістка та молода мама Світлана Заліщук – до Швеції (примітно, що свого часу Заліщук жила у цивільному шлюбі зі шведським дипломатом Мортеном Енбергом). Колишній голова Херсонської обладміністрації та екскерівник «Укроборонпрому» відбув налагоджувати зв’язки України з Азербайджаном. Ексголовнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний звільнився з армії, змінив військову форму на фрак та працює у Великій Британії…  

Окремо варто згадати про традицію призначати послами колишніх генпрокурорів – за Іриною Венедиктовою, що тепер працює у Швейцарії, до Нідерландів минулого року було відправлено її наступника Андрія Костіна.   

У призначенців із дипломатичним досвідом також виявляються цікаві деталі біографії, які пояснюють географію їхньої роботи.

Так, новий український посол в Еміратах Олександр Балануца, з’ясувалося, давно готувався до цього призначення: він та його дружина заздалегідь обзавелися коштовною нерухомістю в цій країні, робили це вони вже під час війни. 

Зустрічаються і зовсім непересічні практики: Володимир Зеленський представив як нового посла в США ексвіцепрем’єрку з євроінтеграції Ольгу Стефанішину, але поки призначення немає, її відправили за океан в екзотичному для України новому статусі «президентської спецуповноваженої».   

«Главком» попросив оцінити таку кадрову політику ексзаступника міністра закордонних справ, колишнього посла України в США та Франції Олега Шамшура: наскільки такий новітній креативний підхід у формуванні дипломатичного корпусу відповідає нинішнім надзвичайним викликам.   

Чим, на вашу думку, можна пояснити, що в багатьох, причому непересічних, країнах, протягом довгого часу не призначалися посли? В чому, скоріше, проблема – важко було знайти кандидатів чи домовитися щодо них з країнами призначення? 

Це хронічна хвороба – і не стільки навіть української дипломатії, скільки української влади. Просто зараз, як на мене, вона набула надзвичайної гостроти.

Відразу скажу, що найменша проблема в цьому контексті – ставлення країни майбутнього призначення. Відмова у наданні агреману – надзвичайна, рідкісна подія, яку може спричинити подання на призначення послом одіозної, абсолютно неприйнятної особи.

Поза тим, є дві групи проблем. Перша пов'язана з тим, що завжди «посольський пул» був достатньо обмеженим, особливо – зараз. Значною мірою через те, що з самого початку каденції діючого президента, ще до повномасштабної війни, «зверху» панувала думка, що зовнішньою політикою може займатися хто завгодно: достатньо бути хоча б поверхнево креативним і, головне, суперлояльним. Втім, виявилось, що притомних та кваліфікованих людей мало.

У нас часто продовжують шукати якісь «креативні» кадрові рішення, хоча деякі питання можна було закрити за рахунок тих кваліфікованих дипломатів, які є, які пройшли необхідний вишкіл і заслуговують на довіру. В умовах війни можна було б також подумати про те, щоб задіяти навіть тих, хто формально вже не перебуває на дипломатичній службі, але готовий у воєнний час «підставити плече». 

Інша група проблем полягає в тому, що досить часто у значимих країнах або навпаки – там, де можна відносно спокійно себе почувати і не особливо «перепрацьовуватися», місця в посольствах тримають «під себе люди», які перебувають у владі, або неподалік від неї. Іноді виникає ситуація, коли посол звільняється, а новий не призначається саме тому, що той чи інший персонаж готує чи «гріє» це місце для себе. 

І перше, і друге, звісно, є ненормальним. Особливо коли персональні або групові інтереси явно домінують над інтересами держави. У більшості країн Заходу існує така практика: коли посол завершує свою дипмісію і повертається на батьківщину, йому вже на той момент готова заміна. Зазвичай, коли колишній посол продовжуватиме працювати на дипломатичній ниві після повернення, то також заздалегідь визначено, де і на якій посаді. У нас, на жаль, такої нормальної, ефективної кадрової системи так і не склалося. Те, що я бачу на цьому «фронті» зараз, не дає підстав навіть для поміркованого оптимізму.

От зараз у нас немає посла в Бразилії, ключовій латиноамериканській державі, яка до того ж є одним з лідерів Глобального Півдня : Андрій Мельник поїхав (призначено представником України в ООН – «Главком»), а нового керівника дипустанови не призначили. Дуже довго не було посла в Бельгії – явно не останній за значенням країні Європи (21 липня ним було призначено Ярослава Мельника – «Главком»). Подібні ситуації не є нормальними і перешкоджають ефективності нашої дипломатії, викликають нерозуміння у наших закордонних партнерів.

«Один з наших послів казав, що з дитинства мріяв стати дипломатом, щоб подорожувати»

Натомість якщо вже послів призначають, то одразу оптом: от нещодавно призначили аж 16. З чим пов’язані такі «оптові» рішення?

Зовні це виглядає не зовсім зрозумілим. Тим паче президент мав намір замінити всіх послів країн великих «сімки» та «двадцятки», хоча це повною мірою не відбулось. А з тих призначень, що відбулися, не завжди ясно, за якими критеріями вони проводилися, чому саме ту чи іншу людину саме в ту чи іншу країну?

Завжди мало б бути так, як у випадку з Японією, куди послом призначили японіста. Звісно, рішення про призначення посла – прерогатива президента і він не має кожного разу пояснювати свої дії, але все-таки хотілося б бачити в цьому процесі більше логіки і передбачення практичних результатів. 

Можливо, нинішнє масове призначення – це почасти піар-хід. Мовляв, треба підвищити ефективність всього, включно з дипломатією, тому це й відбувається так тотально. 

З одного боку, ви кажете про коротку кадрову лаву, з іншого – що вакансії можна закривати тими дипломатами, які є. Слабо віриться, що у величезній системі МЗС немає людей, готових працювати послами, і владі доводиться шукати кандидатів серед психологинь, підприємиць та колишніх генпрокурорів. Як таке показове ігнорування професіоналів сприймається в середовищі кар'єрних дипломатів? 

До речі, треба бути об’єктивним. У переліку останніх 16 призначень я знайшов лише трьох людей не з системи МЗС або без досвіду дипломатичної роботи. Більшість – люди, які знають, як крутяться дипломатичні «гвинтики». 

Разом з тим, ваше запитання вимагає більш загальної відповіді. По-перше, хто такий посол? У системі наших координат це капітан судна, який відповідає за все: від реалізації зовнішньої політики, «чистої» дипломатії до ремонту приміщень. Виклик полягає в тому, що треба підібрати людину, яка була б здатна виконувати свої основні, політичні функції, і в той же час – бути ефективним менеджером, керівником колективу. Таких людей дійсно складно знайти і в МЗС, і поза його межами. Їх необхідно шукати, але можна і треба «вирощувати». Кожна людина, яка починає роботу в МЗС, має бути впевнена, що чим краще вона працює, тим більше у неї шансів для кар’єрного просування. І результати її роботи мають вимірюватися не тим, чи подобається вона начальству і наскільки вона йому приємна, а тим, наскільки вона ефективна, наскільки вагомим є її внесок в роботу міністерства. За цих умов своєрідний дипломатичний «грааль» – посада посла – має бути доступним для кожного дипломата, який заслужив це своєю роботою. 

Утім, і кар’єрним дипломатам, і тим, хто «кооптується» в дипломатію ззовні, треба усвідомлювати, що посольська , як і дипломатична робота взагалі насамперед не привілей, а величезна відповідальність. Якщо ти представляєш свою країну за кордоном, у тебе немає вихідних днів. Я згадую, як один з наших новопризначених послів казав, що з дитинства мріяв стати дипломатом, щоб подорожувати... Але дипломатія – це, в основному, не про подорожі, не про фуршети і церемоніал, а про дуже важку, іноді неприємну, але потрібну країні роботу, надто в цей важкий для всіх нас час. 

Я не вважаю, що успішним послом може бути виключно кар’єрний дипломат. Головне, щоби посол, незалежно від свого послужного списку і походження, був здатен почати працювати «з коліс», зразу після прибуття до країни акредитації. А для цього треба бути обізнаним з країною, її історією, економікою, традиціями та звичаями, з тим, як там здійснюється політика, які інтереси в тієї чи іншої соціальної групи, яка суспільна психологія... Треба створити механізм підготовки людей до посольської роботи у визначеній країні – і не формально, а в системі реальних координат. Цього зараз немає. І не треба все списувати на те, що такі складні умови. Якраз гострота загальної ситуації змушує «стискати» час. 

Наш новий посол в Еміратах точно довго не буде входити в курс справ, бо у його дружини в цій країні вже є дві квартири. Хоча Олександр Балануца і має значний дипломатичний досвід на Близькому Сході, чи це нормально, коли людину відправляють послом в ту країну, до якої майном прив’язана його родина? 

Кожна країна встановлює в цьому сенсі свої правила. Важливо розуміти, який зміст цієї «прив’язки», чи не створює вона безпекові та репутаційні ризики для України. Як на мене, особливо ретельно треба підходити до тих ситуацій, коли посол або члени його родини мають в країні його акредитації бізнес-інтереси. 

Коли ексміністра оборони Рустема Умєрова хотіли призначити послом у США, то одразу всі згадали, що він також поїде ближче до родичів. І саме через це нібито і зірвалося це призначення…

Треба пам’ятати, що відповідним структурам країн акредитації добре відомі деталі біографії закордонних дипломатів. Поза тим, я не знаю, чи виникли у пана Умєрова проблеми в цьому контексті.

Єдине, що я можу порадити, так це виявляти особливу ретельність з нашого боку при підборі кандидатур, які вимагають узгодження з США, надто зараз.

«Чим важливіша країна, тим більший шанс, що кандидатуру посла визначать не в МЗС»

Який зазвичай вигляд має процедура призначення послів, серед яких потім виринають абсолютно несподівані персонажі? Навряд президент проводить з кожним кандидатом глибокі співбесіди, а особливо в периферійні держави. 

Формально, кандидатуру посла рекомендує і вносить на розгляд президенту МЗС. Потім вона розглядається главою держави. Після того, як президент дає свою згоду, кандидатура посла надсилається на розгляд влади тієї країни, куди він має бути призначений, для отримання агреману. Якщо агреман отриманий, видається указ президента про призначення, але фактично новий посол відправляється на нове місце роботи після того, як з’являється наказ МЗС про його відрядження. 

Завжди було так: чим більша та важливіша країна (чи іноді просто привабливіша для роботи), тим більший шанс, що кандидатура посла буде тільки формально подана міністром закордонних справ, а фактично – визначена в президентській адміністрації. І потім президент або навіть хтось з його оточення повідомляє міністра про те, що «ухвалено рішення», чи «є така думка»… Після цього міністр робить формальне подання, хоча головне слово лишається за президентом. А кандидатури на, умовно кажучи, менш важливі країни можуть рекомендуватися міністром, але офіційне подання робиться лише після того, як є «добро» від Офісу президента.

Коли новий посол їде в країну, він часто змінює команду в посольстві? Чи, як правило, вона постійна, просто змінюється голова дипмісії?

У принципі, співробітники дипмісій (не тільки дипломати) до призначення проходять конкурси або інші механізми відбору. Для кожного дипломата є свій термін роботи: це чотири роки. І він працює протягом чотирьох років, незалежно від того, чи змінюється посол. Хоча посли, які, скажімо, мають особливу близькість до влади, можуть сказати, що хотіли б бачити на таких-то місцях своїх людей.

Ще минулого року президент оголосив, що погодив кандидатуру на нового посла в Молдові екссекретаря РНБО Олексія Данилова. Але туди врешті поїхала зовсім інша людина. Чому могла відбутися така заміна і на якому етапі?

Найбільш вірогідно (якщо ми не почули чогось від молдовської сторони) це могло статися внаслідок якихось процесів в Офісі президента. Я мав «приємність» опинитися в подібній ситуації, коли мою кандидатуру було погоджено на призначення (вдруге) послом у США. 

«Важко уявити, як зі Стефанішиною у США будуть розмовляти при ще діючому послі» 

Якраз щодо вашої «профільної» теми – США. Умєров туди не поїхав, але поїхала колишня віцепрем’єрка є євроінтеграції Ольга Стефанішина. Причому поки що не у статусі посла, бо не пройдені всі процедури узгодження з Вашингтоном, а як «спеціальна уповноважена президента». При цьому вже давно було відомо, що нинішня посол Оксана Маркарова залишить свою посаду через складні відносини з нинішньою американською адміністрацією, але заміна їй заздалегідь не була узгоджена. Наскільки такий проміжний перед посольським статус, який отримала Стефанішина, є нормальною практикою в дипломатичному світі?

Це абсолютно суперечить нормальній практиці – під будь-яким кутом зору. У тих же Сполучених Штатах кандидатуру посла в будь-якій країні фактично утаємничують і не оприлюднюють до фінальної стадії процесу. Якщо нічого не змінилось, персона посла «висвічується» в публічній площині тільки на етапі проведення слухань в сенаті.

Навіть якісь витоки не можна робити до того моменту, поки кандидат не отримав агреману. Бо це, по-перше, неетично стосовно цієї людини, якщо вона, не дай Бог, отримає відмову. По-друге, відмова може стимулювати появу різні чуток і теорій змови, а це, особливо в такий делікатний і важливий момент, як зараз, нікому не потрібно, оскільки може негативно позначитись на двосторонніх контактах.

Всілякі оголошення і розмови про нового посла до отримання агреману – приклад поганої комунікації з незрозумілими метою і адресатом. Знаючи Трампа та його modus operandi, треба було дочекатися отримання офіційної відповіді і після цього вже оголошувати, хто буде послом.

Але це вже не просто розмови, кандидатку відправили туди фактично готуватися до роботи в посольстві.

Слухайте, який такий може бути уповноважений, якщо є діючий посол? Вочевидь, цей креатив був вигаданий, щоби створити для Стефанішиної можливість поїхати в США. Утім, важко уявити, як з нею будуть контактувати та розмовляти. Як з людиною, яка фактично є послом, при діючому послі? Якщо вона залишається до оформлення всіх формальностей, поки Маркарова не поїде, є певні протокольні вимоги, які не дадуть Стефанішиній можливості нормально функціонувати. 

Ви, як досвідчений дипломат, розмірковуєте з точки зору класичної дипломатії. Але зараз світ дуже бурхливий, класична дипломатія трансформується на очах. Періодичні дописи Дональда Трампа у соцмережах вже можна вважати особливим типом дипломатії нового часу. Може, нехтування канонами в цьому контексті – просто потрібне реагування на сучасні виклики? 

Абсолютно зрозуміло, що світ змінився, змінилися методи здійснення дипломатії, функції посольств… Разом з тим, не можна нехтувати тими прийомами класичної дипломатії, які вже випробувані століттями і довели свою ефективність. Щоби бути успішним дипломатом, послом, людина повинна мати глибокі фахові знання, оскільки їхня відсутність (особливо у поєднанні з небажанням ці знання набувати та поглиблювати) буде постійно перешкоджати роботі, якщо до неї ставитись відповідально. 

В усіх країнах набули поширення прямі контакти політиків або комунікації через соцмережі – треба вміти їх використовувати не для власної промоції, а для реалізації завдань посольства і цілей нашої зовнішньої політики. Таким чином, дипломатична робота все-таки має спиратися на базу, яка дає можливість просуватися вперед, використовуючи інноваційні методи та засоби. Тут потрібен розумний баланс. А просто захоплення чимось новим, креативним, на жаль, не завжди дає потрібний результат.

Павло Вуєць, «Главком»