Від ЄС до Китаю: де Трамп здатен замінити Росію на енергетичних ринках, а де - ні

У липні 2025 року Дональд Трамп заявив, що введе 100% мита на країни, які продовжують купувати російські енергоносії, якщо Володимир Путін не піде на мирну угоду з Україною протягом 50 днів. Цю заяву доповнив законопроєкт сенатора Ліндсі Грема — "Sanctioning Russia Act of 2025", який передбачає 500% тариф на імпорт російської нафти, газу та урану і навіть штрафи проти компаній третіх країн, що сприятимуть торгівлі. Питання полягає в іншому: наскільки реальна ідея повного витіснення Росії зі світових енергетичних ринків? Адже станом на травень 2025 року Китай купує 47% російської нафти, Індія — 38%, ЄС — лише 6%, Туреччина — 6%.

У сфері скрапленого газу ситуація ще контрастніша: половина російського СПГ йде в ЄС, близько 21% у Китай і 18% у Японію.

Таким чином, за гучними заявами криється складна геополітична й економічна матриця, де Вашингтон може впливати лише на окремі сегменти ринку.

ЄС: між амбіціями REPowerEU, половинчастими санкціями та американським СПГ

Європейський Союз залишається головним полем битви за енергетичний вплив Росії. Попри дві зими, пройдені без масштабних перебоїв постачання для споживачів, залежність від російського газу все ще не подолана. За даними CREA, у травні 2025 року половина всього експорту російського скрапленого природного газу (СПГ) йшла саме до ЄС.

Водночас Євросоюз продемонстрував прогрес у скороченні нафтової залежності: якщо ще 2021 року Росія забезпечувала понад 25% імпорту сирої нафти в ЄС, то в травні 2025-го ця цифра впала до 6%. Однак у сфері газу картина зовсім інша. На відміну від трубопровідного газу від "Газпрому", який майже зник із європейського ринку, СПГ "Новатеку" продовжує безперешкодно заходити в порти Іспанії, Франції, Бельгії чи Нідерландів.

18-й пакет санкцій ЄС, ухвалений у липні 2025 року, так і не встановив повну заборону на російський СПГ. Лише окремим країнам дозволили "заморозити" контракти на майбутні поставки й не видавати нові дозволи для розширення інфраструктури. Тобто російське паливо, яке щомісяця приносить Кремлю мільярди євро, досі залишається легальним на європейському ринку.

У цій ситуації з’являється фактор Вашингтона. Дональд Трамп і голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн у липні оголосили про масштабну торговельну угоду на $750 млрд, де окремим пунктом прописані закупівлі енергоносіїв зі США. У Брюсселі угоду одразу пов’язали з планом REPowerEU, який ще у 2022 році поставив мету: "повністю відмовитися від російських енергоносіїв до 2027 року".

Чи здатна така домовленість реально витіснити Росію? Статистика говорить, що база для цього вже є. За даними Міжнародного енергетичного агентства, у 2023 році США забезпечили понад 50% імпорту СПГ ЄС, що в рази перевищило поставки з Росії.

Однак питання не лише в обсягах, а й у ціні та логістиці. Російський СПГ у ЄС досі конкурентний завдяки коротким маршрутам і відносно дешевим контрактам. До того ж СПГ імпортує не Єврокомісія чи підвладна їй умовна енергетична компанія — такої просто не існує. Імпорт здійснюють десятки комерційних компаній, зацікавлених у власному прибутку.

Зрештою, європейська стратегія виглядає як баланс між політичними амбіціями й ринковими реаліями. США вже стали постачальником №1 газу для ЄС, але без повної заборони на російський СПГ у Європейському законодавстві Кремль продовжуватиме заробляти гроші.

Угода Трампа й фон дер Ляєн створює потужний політичний сигнал, але її ефективність залежатиме від того, чи зможе Брюссель перейти від "напівсанкцій" до законодавчо закріпленого реального ембарго.

Індія: ситуативний покупець російської нафти

Якщо ЄС поступово скорочує залежність від російської нафти й газу, то Індія, навпаки, стала одним із головних бенефіціарів санкційної політики Заходу. До 2022 року частка російської нафти в індійському імпорті була менш ніж 2%. Однак після запровадження ембарго ЄС та G7 на морські поставки вона злетіла до небачених масштабів. Станом на травень 2025 року, за даними CREA, Індія купує близько 38% усіх російських нафтових поставок, що робить її другим за значенням клієнтом Кремля після Китаю.

Причина проста: Росія продає з великим дисконтом. Середня ціна російської Urals для індійських НПЗ у першій половині 2025 року була на $10–12 нижчою за Brent. Для країни, яка щоденно імпортує понад 5 млн барелів нафти, це критична економія.

Чи реально замістити російські поставки? Теоретично — так. Індія має довгострокові контракти з країнами Перської затоки: Саудівська Аравія, Ірак та ОАЕ вже забезпечують близько 60% імпорту. Але ці держави не готові різко нарощувати обсяги, адже їхні ринки збуту збалансовані, а ціни контролюються картелем ОПЕК+. США ж, попри зростання видобутку, поки не мають ані достатньої логістики, ані цінових переваг, аби стати масовим постачальником для Індії.

"Індія впевнена, що зможе задовольнити свої потреби в нафті з альтернативних джерел, якщо російські поставки постраждають від вторинних санкцій", — заявив міністр нафти Хардіп Сінгх Пурі, додавши: — Індія зможе вирішити будь-які проблеми з російським імпортом, шукаючи постачальників з інших країн. Він зазначив, що на ринку з'являється багато нових постачальників, таких як Гайана, а також поставок від існуючих виробників, таких як Бразилія та Канада. Крім того, Індія збільшує обсяги розвідки та видобутку".

Чи можуть країни Перської затоки замінити РФ в Індії? Так, але частково й в разі реалізації узгодженої політики. OPEC+ планує додаткове зростання виробництва — вже погоджено збільшення на 548 000 барелів на добу у вересні 2025 року, що посилює позиції Саудівської Аравії, ОАЕ, Іраку та Кувейту. Крім того, в ОАЕ заявили про готовність збільшити потужності з 5 млн б/д до 6 млн б/д.

Перші кроки вже є. Державні нафтопереробники Індії — Indian Oil Corp (IOC), Hindustan Petroleum Corp (HPCL), Bharat Petroleum Corp (BPCL) та Mangalore Refinery and Petrochemicals Ltd (MRPL) — протягом останнього тижня фактично не закуповували російську нафту. Представники компаній і федерального міністерства нафти не надали коментарів у відповідь на запити агентства. Зазвичай ці 4 НПЗ регулярно купують російську сировину за довгостроковими контрактами, однак нині звернулися до спотових ринків, віддаючи перевагу близькосхідним сортам нафти, зокрема Murban з Абу-Дабі, а також західноафриканським маркам. Водночас приватні гравці — Reliance Industries та Nayara Energy — все ще залишаються найбільшими покупцями російської нафти в країні. Проте варто враховувати, що саме державні компанії контролюють понад 60% загальної потужності індійських НПЗ, яка становить близько 5,2 млн барелів на добу.

Частково проблему може також вирішити розвиток ВДЕ в Індії. Станом на 30 квітня 2025 року Індія досягла 116,3 ГВт встановленої сонячної потужності (з додаванням 5,4 ГВТ у червні), входячи до числа світових лідерів. Тож електрифікація та стрімке зростання ВДЕ може зменшити нафтове споживання на інших сегментах. Наприклад, зростання електромобілізації чи заміщення дизельних генераторів, що доволі розповсюджені у віддалених та маленьких селах.

Поки що Індія залишається головним імпортером російської нафти, і не планує припиняти закупівлі — навіть попри загрози нових санкцій. Офіційні урядові джерела заявили, що не давали настанов державним НПЗ припинити закупівлі з РФ. Вони кажуть, що рішення — комерційні, базуються на ціні та логістиці, а не політичному тиску.

Тому сценарій "санкційного витіснення" виглядає складним, але реальним. Переконати Індію зменшити закупівлі з Росії можна лише комбінацією двох чинників — ширшим дипломатичним пакетом з боку США та ЄС і стабільними поставками з Близького Сходу.

Південна Корея: тихий, але важливий покупець російських енергоносіїв

На відміну від ЄС чи Індії, Південна Корея рідко згадується в публічних дискусіях про санкції. Проте саме вона входить у топ‑10 покупців російських енергоносіїв. За даними CREA, у травні 2025 року близько 4% усіх доходів РФ від викопного палива припало саме на Південну Корею.

Основу імпорту становить СПГ і нафтопродукти. Проблема в тому, що Південна Корея водночас активно співпрацює зі США. Це створює політичну колізію: з одного боку, союзницькі зобов’язання в рамках безпеки, з іншого — економічна доцільність купувати дешевший російський ресурс.

У липні 2025 року Дональд Трамп оголосив нову торговельну угоду з Південною Кореєю, зобов'язавши країну купити американських енергоносіїв на $100 млрд протягом наступних 3,5 років. Як пояснив міністр торгівлі США Говард Лутнік: це "в межах звичайного обсягу імпорту", і передбачає "легку зміну енергетичного міксу" на користь США.

Чи означає це витіснення Росії?

Результат угоди — потенційно значний зсув у структурі імпорту. Якщо Південна Корея спрямовує тоді $100 млрд на енергоресурси з США, це може започаткувати поступове скорочення часток постачальників із Близького Сходу та Росії. Проте зазначимо, що близько 72% її нафти традиційно надходить із регіону Перської затоки, який лишається надзвичайно конкурентним.

У лютому‑березні 2025 року США вже експортували на 656 000 барелів на добу сирої нафти до Південної Кореї — історичний максимум, хоча цей обсяг і поступався традиційним постачанням з Близького Сходу.

Ще один зі способів зменшення залежності від російського палива — розвиток ВДЕ. Наразі він в Південній Кореї доволі невеликий. У 2023 році частка відновлюваної енергетики склала лише 8.4% електроенергії (49.4 ТВт-год), а до 2038 прагнуть довести її до 29.2% (205.7 ТВт-год). Переорієнтація на ВДЕ та ядерну генерацію дає можливість у майбутньому позбутися імпорту СПГ.

Тож угода зі США — це перший крок політичного планування. Але витіснення Росії — можливо лише за комбінації стабільних американських пропозицій, фінансових стимулів для корейських НПЗ та поступового переорієнтування контрактів. Основні виклики лишаються у логістиці, типі ресурсів і політичній волі.

Висновок: угода зі США відкриває шлях до потенційного витіснення РФ з південнокорейського ринку. Однак остаточний результат залежить від конкретної реалізації: чи зростуть поставки США до Сеула на десятки мільярдів, чи залишиться це формальною обіцянкою.

Китай: енергетичний пріоритет РФ

Китай стабільно є найбільшим покупцем російських енергоносіїв у світі.

У червні 2025 року він купив 47% усієї російської сирої нафти (2,17 млн барелів/день, зростання +2,2% порівняно з попереднім роком). У травні 2025 року Китай забезпечував 42% від прибутків Росії від експорту викопного палива, із нафтою (57% у структурі) як основним драйвером. Частка російської нафти у китайському імпорті стабілізувалася на рівні 12% загальних закупівель у травні, попри незначне падіння – на 11% – в умовах загального зниження обсягів китайського імпорту.

Торговельна війна між США та КНР, зокрема введення китайських мит 15% на американські СПГ і нафту, стримують перспективи росту долі США.

Фінансові та енергетичні експерти звертають увагу: незалежні китайські НПЗ ("чайники") закуповують російську Urals отримуючи знижки.

Утім, із політичного погляду США почали нарощувати тиск. Скарбник США Скотт Бессент попередив Пекін, що продовження імпорту російської нафти може призвести до 100% мит.

Китай активно працює над збільшенням поставок через газопроводи. У 2022 році імпорт газу по трубі "Сила Сибири" зріс на 54% — до 16 млрд м³, і до 2025 року цей маршрут планує досягти потужності 38 млрд м³.

Однак Китай одночасно прагне обмежити залежність від одного постачальника — влада регламентувала імпорт з одного джерела не більше ніж від 20% споживання.

У Стокгольмі, під час переговорів щодо торговельної угоди з США, Пекін відмовився припиняти імпорт нафти з Росії та Ірану, навіть попри загрозу 100 % тарифів

Тож санкційний тиск Вашингтона є важливим інструментом, але Китай високо цінує свою енергетичну незалежність і готовий платити. Реалістично витіснити Росію США навряд чи зможуть – за браком масштабної та довготривалої ролі нафтових поставок у Китай, та через політичну волю Пекіна.

Таким чином, Китай лишається опорним пунктом для російської економіки, і США поки що не мають ресурсів чи політичної присутності, щоб відчутно витіснити Кремль із цього ринку.

Обмежений ефект погроз Трампа Путіну

Погрози Трампа витіснити Росію зі світових енергоринків частково спираються на реальні важелі.

В ЄС після ухвалення 18-го пакета санкцій та дорожньої карти виконання плану REPowerEU попит на альтернативні постачання вже зростає, і угода США–ЄС створює основу для витіснення російського СПГ і нафти.

Південна Корея підписала з Трампом угоди у сфері енергетики, що може поступово зменшити частку РФ у її імпорті.

Індія залишається проблемним, але найбільш перспективним напрямком. Хоча зараз вона отримує понад третину нафти від Москви, але в разі знаходження адекватної за ціною та логістикоюі альтернативи легко проживе без російської нафти.

Китай — найскладніший кейс: майже половина російського експорту нафти йде саме туди, а частка США незначна. Перспективним, але складним може бути опосередкований вплив на інших великих постачальників з Перської затоки — Саудівську Аравію та ОАЕ, які могли б збільшити поставки для витіснення Кремля.

Тож реалістичність планів Вашингтона залежить від регіону: у Європі та Східній Азії можливі поступові успіхи, але на індійському та китайському напрямках простір для витіснення російської нафти залежить від поведінки постачальників з Перської затоки та довгостроково — від темпів поширення чистих технологій та переходу на відновлювані джерела енергії.