"Сіють культуру страху": Балтійська стратегія Володимира Путіна

Операції Росії в Естонії спричинили появу так званої "стратегічної культури страху" — середовища, в якому історичні образи та невирішені правові суперечності культивуються з метою розбурхати внутрішнє невдоволення в державі та паралізувати процес прийняття політичних рішень.

Фокус публікує третю частину статті "Розшифровка балтійської стратегії Володимира Путіна", яку науковці та фахівці з питань безпеки Хольґер Мьольдер та Ерік Шираєв опублікували на порталі National Interest. У першій частині ішлося загрози для трьох країн Балтії (Естонію, Литву, Латвію) та можливість спрогнозувати вторгнення РФ. У другій — про мислення президента РФ Володимира Путіна й про те, що його дратує у "лицемірному Заході".

Сім стратегічних проблем Естонії

Дезінформаційні кампанії Москви пов'язані з історією та легітимністю — приблизно такі ж меседжі поширювалися в Росії після вторгнення в Крим і перед війною 2022 року в Україні. Одна з цілей — посилити внутрішній конфлікт між російськомовною діаспорою, іншими естонцями і тими, хто віддає перевагу врегулюванню відносин з Росією на її умовах в обмін на стабільність.

У центрі цього протиріччя знаходиться відкладене в довгий ящик оформлення естонсько-російського договору про кордони, який був підписаний двічі (у 2005 і 2014 роках), але так і не ратифікований. З 2005 року для стратегічних дискусій в Естонії характерні сім характерних проблем, вкорінених як в історичній пам'яті, так і в сучасних геополітичних страхах. Багато фактів вказують на те, що Росія продовжує впливати на ці дискусії і провокувати їх з метою залишити питання кордонів невирішеним. Відсутність оформлених кордонів легко використовувати для гібридних провокацій, від викрадення поліцейських до видалення стовпців, що позначають кордон на річці Нарва, або порушення естонського повітряного простору літаками.

1. Тартуський договір не є "свідоцтвом про народження" Естонії

Договір між Радянською Росією та Естонською Республікою часто з’являється в націоналістичному дискурсі як основоположний правовий документ Естонії. Президент Леннарт Мері одного разу охарактеризував його як "свідоцтво про народження" країни. Однак фактична Декларація незалежності Естонії була проголошена раніше: 24 лютого 1918 року, за два роки до підписання договору. Справжній установчий документ естонської державності — Маніфест народам Естонії. Хоча Тартуський договір став важливою віхою в отриманні міжнародного визнання, легітимність Естонії як суверенної держави не зводиться до цього договору.

Заохочуючи націоналістичний культ Тартуського договору, Росія розбурхує внутрішні розбіжності в Естонії. Коли деякі групи заявляють, що договір основоположний для правової ідентичності Естонії, будь-який відхід від нього — наприклад, підписання нового договору про кордони, — можна представити як зраду. Росія використовує цей історичний буквалізм, щоб загальмувати ініціативи з нормалізації відносин і зберегти невизначеність прикордонного статусу. Ця невизначеність стає постійною вразливою точкою для дипломатичного тиску, дезінформації та юридичних маніпуляцій.

2. Страх відмови від суверенітету через новий договір про кордони

Деякі критики в самій Естонії стверджують, що підписання нового договору про кордони з Росією означатиме добровільну відмову від суверенітету та анулювання Тартуського договору. Ця риторика підриває суспільну підтримку інтеграції із Заходом і довіру до керівництва Естонії в царині зовнішньої політики. Естонія постає країною, вічно залежною від історичних договорів, а не суверенним суб'єктом, що діє самостійно. Такі побоювання виникають через неправильне розуміння того, як міжнародне право трактує договори. Угоди слід розглядати в цілому: якщо хтось наполягає на тому, що Тартуський договір як і раніше діє в повному обсязі, за тією ж логікою Естонія буде зв'язана його положеннями про нейтралітет, що зробить її членство в НАТО недійсним.

3. Втрата правонаступництва

Пов'язана з цим проблема полягає в тому, що ратифікація нового договору підриває правонаступництво Естонії як республіки. Однак це правонаступництво вже було підтверджене в 1991 році, коли Естонія відновила свою дорадянську правову ідентичність. Важливо зазначити, що Російська Федерація також визнала незалежність і правонаступництво Естонії — на відміну від радянського правонаступництва. Право Естонії на ведення переговорів і підписання нових договорів безпосередньо випливає з її статусу суверенного, тяглого правового суб'єкта.

Пов’язувати перегляд договорів із втратою правонаступництва неправильно з точки зору як внутрішньої конституційної практики, так і підстав для міжнародного визнання. Ставлячи під сумнів правонаступництво Естонії, Росія відроджує радянські виправдання для регіонального панування. Голоси Кремля можуть стверджувати на увазі, що Естонія є "відтвореною" або "нелегітимною" державою, вдаючись до тих самих аргументів, які заперечують незалежність України. Навіть висловлення сумнівів щодо правонаступництва може ослабити правову позицію Естонії на міжнародних майданчиках.

4. Остаточна втрата територій

Невирішеною проблемою залишається відчуження приблизно 5% території Естонії, що належала їй до 1940 року, на користь РСФСР у 1944 році після Другої світової війни. Сьогодні Естонія фактично не контролює ці регіони, і їхнє повернення видається неможливим у поточних геополітичних умовах. Ставлення до цих територій як до таких, що підлягають поверненню під естонську юрисдикцію, тільки заводить у глухий кут і відволікає увагу від нагальних проблем безпеки та економіки.

Остаточне визначення кордонів могло би сприяти нормалізації двосторонніх відносин і зниженню вразливості перед тиском з боку Росії, якій вигідна нездатність Естонії вирішити питання з кордонами. Граючи на почутті історичної несправедливості, РФ може використовувати невирішене територіальне питання як козир у переговорах або привід для провокацій.

5. Зрада народу сету

Сету, невелика фінно-угорська етнічна група, що проживає по обидва боки кордону між Естонією і Росією, має символічне значення в дискусіях про естонську ідентичність. Критики стверджують, що остаточне визначення кордону призведе до ізоляції громад сету в Росії. Однак насправді формалізація кордону може розширити можливості для збереження культури народу, а не зашкодити їм. Естонія вже надає освітню та культурну підтримку громадам сету, і юридична визначеність може сприяти більш структурованій допомозі.

Романтизація невизначеного або спірного кордону може викликати емоційний резонанс, але навряд чи принесе сету конкретну користь. Культурні претензії сету можуть навмисно перебільшуватися, щоб представити Естонію як країну, байдужу до етнічних меншин, в той час як Росія вважає себе їх "захисницею". Подібним чином Москва використовувала наратив "русского мира" в Україні, Грузії та Молдові. Навіть така невелика група, як сету, може служити символічним важелем у глобальній когнітивній війні.

6. Наслідування прикладу Японії в суперечках про кордон

Деякі стверджують, що Естонія повинна наслідувати приклад Японії, яка відмовилася підписати договір про кордони через невирішені територіальні претензії навколо Курильських островів. Але такі порівняння оманливі. Історична та правова основа претензій Японії істотно відрізняється від ситуації Естонії. Згадані території протягом століть були частиною Російської імперії і лише на короткий час увійшли до складу Естонії після підписання Тартуського договору.

Крім того, стратегічний контекст Естонії принципово інший. Як член НАТО і ЄС, Естонія діє в рамках архітектури колективної безпеки, яка заохочує врегулювання шляхом переговорів, а не нескінченне протистояння. Уподібнюючись Японії в її тривалому протистоянні з Росією з приводу Курил, Естонія безпосередньо грає на руку доктрині Путіна про "заморожування і контроль". Якщо Естонія відмовиться від врегулювання, Росія зможе виправдати збереження невизначеності кордону, що дасть їй можливість чинити тиск на Естонію дипломатичними та військовими засобами (шляхом проведення навчань поблизу кордону) або за допомогою інформаційної війни.

7. Втрата прибережних територій

Висловлюються побоювання, що Естонія може назавжди втратити близько тисячі квадратних кілометрів морської території в результаті укладення остаточної угоди про кордони. Однак між Естонією і Росією ніколи не було юридично ратифікованого морського кордону. Тартуський договір стосувався тільки сухопутних кордонів і не враховував складності сучасного морського права. За відсутності офіційної угоди морські кордони залишаються джерелом суперечностей і стратегічної невизначеності.

Їхнє уточнення за допомогою дипломатії та міжнародних правових механізмів забезпечить більшу передбачуваність і безпеку, ніж збереження нинішнього стану невизначеності. Розмитість морських меж дає Росії стратегічну невизначеність, особливо в Балтійському морі, яке є чутливим кордоном НАТО. Це робить Естонію вразливою для тактики "сірої зони", таких як військово-морська агресія, кібератаки на прибережну інфраструктуру або створення юридичних казусів у міжнародних водах.

Висновки

Кожен з цих моментів сприяє ревізіоністським амбіціям Росії: не завоювати Естонію військовими методами, але послабити її зсередини, ізолювати від західних союзників і знову утвердити вплив Москви на пострадянському просторі. Розбіжності з приводу історії, ідентичності та міжнародного права не є випадковими; це ретельно культивовані лінії розлому в рамках глобальної інформаційної війни, яка навмисно стирає межі між війною і миром, внутрішніми і зовнішніми загрозами.

Світогляд Володимира Путіна, сформований у жорсткій логіці геополітики радянської епохи, заснованої на принципі "гри з нульовою сумою", займає центральне місце в цій стратегії. Його одержимість втратою статусу великої держави і особистий ресентимент з приводу розпаду СРСР — ось причини його рішучості відновити панування Москви над країнами Балтії будь-якими засобами, аж до відкритого конфлікту.

Як старіючий лідер, дедалі більш ізольований від інакомислення та альтернативних поглядів, Путін чіпляється за уявлення про відновлення історичної справедливості, яке з часом стає хиткішим. Якщо Естонія залишиться в полоні невирішених історичних наративів або піддасться спокусі зайняти агресивну позицію, вона ризикує опинитися в стратегічному паралічі — саме в тому психологічному і політичному стані, який так необхідний Путіну.

Про авторiв

Хольґер Мьольдер — доктор наук, професор і керівник дослідницької групи з міжнародних відносин, безпеки, права та технологій у Талліннському технологічному університеті (Естонія). Раніше він працював у Міністерстві оборони Естонії.

Ерік Шираєв — доктор наук, професор Університету Джорджа Мейсона та директор Лабораторії із захисту репутації і протидії наклепу (CARP). Його праці публікувалися в журналі The National Interest та інших провідних виданнях. Мьольдер і Шираєв є співавторами кількох праць, зокрема статей для Oxford UP та The Cypher Brief.