Прикро, що цивільні розслабляють "булки", – інтерв'ю пілота БпЛА про фронт і перемир'я

Анна – вокалістка творчого об'єднання МУР, яке через музику та вистави розповідає історію українського народу, наших митців, а також вона – доброволиця та пілот БпЛА. 14 липня 2022 року Росія вбила друга Анни, запустивши "Іскандер" по Вінниці. Ця трагічна подія стала головною в її рішенні йти на фронт і стати "піратом".

У подкасті "Воїн волі" ексклюзивно для 24 Каналу Анна пояснила, хто такі "пірати" та як вони працюють на фронті. Також вона розповіла, що думає про завершення війни та перемир'я. Деталі – читайте далі у матеріалі.

Сиділа в бліндажі, коли запропонували співпрацю з МУР

Як ти взагалі потрапила у МУР?

Це було дуже цікаво. Я працювала на Запорізькому напрямку. Ми сидимо в бліндажі на Запорізькому напрямку й мені написав Сашко Заїка (учасник МУР, що виконував роль Володимира Сосюри у виставі "Ти [Романтика]" – 24 Канал). Сказав, що вони через 5 днів їдуть у тур, але Мінкульт усіх не випускає, бо двом до 25 років, а двом – понад 25 років. Їм дуже потрібна була людина, яка співає, і він спитав, чи не могла б я вивчити всі слова та поїхати з ними.

У мене якраз ротація до неділі була, а потяг у понеділок зранку. І ми так літали: я сиджу другим номером, координую, а поруч у мене слова і я все це вчу. Насправді це було дуже нервово, тому що це – чоловічий гурт. Усі за кордоном чекають побачити чотирьох хлопців, а виходить два хлопці й одна дівчинка.

Я вже думала, що все. Моя пісня була другою, а Саша каже, мовляв, не переживай, як друга пісня пройде, так і приймуть тебе. Я заспівала другу пісню, і мені із зали кричали: "Аню, я хочу від тебе дітей". Прийняли, клас. Так ми відпрацювали два тижні й повернулись додому.

Повне інтерв'ю з операторкою БпЛА: дивіться відео

Як працюють "пірати" на фронті?

Перейдемо до твоєї добровольчої діяльності. Чому такий вибір? Коли ти доєдналася до підрозділу БпЛА і почала з ними працювати?

Спочатку я збирала гроші, потім почала їздити до військових з мініконцертами, оскільки я співаю. Далі пішла на курси такмеду, трошки політала на FPV-дронах. І все – вже не можу, мені вже треба ще щось робити. Мало роблю. У мене була ціль на місяць збирати 200 тисяч. Так ми закривали два мільйони за рік, але мені все одно мало. І я пішла на курс фотольоту – звідси почалося моє розвідувальне життя добровольця, "пірата".

З "пірата" сміюся. Крайній раз їхали на блокпості, і нас зупинили. Я кажу, що залучена цивільна особа, "пірат". Він сказав, щоб відійшли убік і потім рацією: "Ти знаєш, хто такий "пірат"?"

Так все почалось. Скоро вже буде рік, як я у цьому всьому – поєдную військове життя і цивільне.

Що входить у твої обов'язки? Як це відбувається? У тебе є ротації, якої вони тривалості?

Почнемо з того, що моя робота – це співати. У мене свій кавер-гурт, який ще досі функціонує. Як ми знаємо, сезон весіль у нас влітку, тому влітку, на жаль, я заробляю гроші, аби весь інший час їздити "піратом". Така моя життєва піраміда заробляння грошей.

Тому я працюю, коли в мене немає роботи, я кажу, що можу на три тижні – місяць їхати. Їду, потім мені треба тиждень паузи, і я знову повертаюсь. У нас та плаваюча історія, тому що всі добровольці, які "піратами" їздять, теж мають свої роботи. Ми підлаштовуємося один під одного – хто з ким та коли може їздити.

Що я роблю? Ми літаємо, розвідуємо, дивимося, підсвічуємо. Спочатку ми їздили фотографували просто фотольотом – це засіб БпЛА у вигляді крила, який летить і кожну секунду фотографує. Відфотографував, повертаєшся, вантажиш усі фотографії й дивишся їх, зокрема на місце якоїсь схованки, на ворожі позиції. Переносиш їх на карту та відправляєш далі, щоб хлопці на FPV-дронах літали.

Спочатку я була четвертим номером, потім стала третім. Мене пересадили на розвідкрило, яке тут і зараз дивиться. Я була другим номером, була першим, а потім доросла до командира нашої групи.

Що входить у твої обов'язки командира?

Мати усю комунікацію з ударними групами, з нашим головним командиром, який дає нам завдання, відповідати за своїх "діточок". Насправді я ще чинний перший номер, бо у якихось важливих місіях я беру відповідальність на себе, сідаю за перший номер і вони мені допомагають.

Як ти поєднуєш два життя? Як ти взагалі справляєшся з цим контрастом?

У мене в лютому була ситуація, що ми з МУР грали в "Стерео Плазі" на чотири тисячі людей – у суботу, а в неділю у мене була ротація на три тижні.

Їхати туди немає такого контрасту, тому що ти одразу потрапляєш у своє, у тебе всі навколо свої. Телефон лежить, ти його не чіпаєш. Ти працюєш, робиш одне й те саме діло, монотонно, нічого тебе не цікавить. А от коли заїжджаєш на Позняки, одразу у мурашник цих людей… На Донбасі навіть їздять по-іншому, це скажуть всі.

Насправді дуже тяжко. Я ж недовго там, інші – хто рік-три – безвилазно. Це взагалі, мені здається, дуже важко. І наші цивільні люди не можуть ще зустрічати військових з фронту так, щоб не хотілося їм вмазати. Вибачте, що грубо, але так і є.

Насправді є дуже велика проблема. Я не знаю, як з цим бути.

Є проєкт "Як ти?". Вони видають дуже багато статей, книжечок "Як ти, ветеране?", "Як ти, кохана(ий)?" і так далі. У них там є збірка. Просто треба людей вчити читати. Давати їм ці статті. Хай вони читають, думають, що вони говорять. Тому що якщо ти військовому ляпнеш щось, не подумавши, то можеш отримати, і він матиме рацію, тому що ти не усвідомлюєш, що відбувається.

У цьому плані я іноді реально засмучуюся, навіть руки опускаються. Куди їх ще нижче опустити? Вже немає куди. Ми просто робимо, щоб нашим воїнам було трошки легше, але прикро, що цивільні розслабляють "булки". І що з цим робити? Якщо чесно, я вже не знаю. Ти їх просиш, щоб включалися, – ті самі збори. А їм вже і музика російська знову пішла, і перемир'я ж обіцяли, але ніяк не виходить.

Я вважаю, що нам треба просто триматися своєю "бульбашкою", робити усе те, що ми робимо. А якщо є можливість, то робити ще більше. Разом – нас багато.

Чому не підписала контракт із ЗСУ?

Як твої друзі та рідні сприйняли те, що ти тепер добровольцем їздитимеш на фронт? Я ще інколи стикаюся з тим, що кажуть, мовляв, війна – це не жіноча справа. Але ж скільки в нас вже жінок у війську!

Якщо бачать, що ти класно працюєш, реально приносиш якісь результати, з головою, бо різні бувають дівчата, то все супер. Мене дуже хотіли агітувати, щоб я підписала контракт. Певний час я теж про це дуже сильно думала, і вже готувалася цивільне життя залишити за спиною. Але мені одразу написали, щоб я готувалася до того, що сексизм – це один з трьох китів, на яких базуються ЗСУ.

Туди, куди я хотіла, дівчат ще досі не беруть. Багато є підрозділів, які не беруть дівчат. Але і багато вже почали брати, такі як "Хартія". Поки це питання на паузі, бо пів року тому я дуже сильно хотіла.

Коли будь-що трапляється з дівчатами на фронті, хлопцям тяжче набагато, вони про це говорять всюди. У мене багато друзів з тих, хто воює, кажуть: "Будьте вдома, народжуйте дітей". Якби я зібрала всю волю в кулак і пішла, то ніхто з тих, з ким ми працюємо, мабуть, не був би проти, бо вони бачать, що працюємо і виходить класно.

Я говорила і зі своїм хлопцем – військовим, і з друзями військовими, і з побратимами, які їздять не "піратами". У нас вийшов такий висновок, що якщо мене запхати на рік під ЛБЗ на 10 кілометрів, щоб літати і розвідувати, то це ж так: якщо дощ або вітер, то треба все одно сидіти на позиції, чекати льотної погоди.

А в іншому випадку можна обирати, коли ефективно попрацювати. Приїду – ефективно попрацюю, повернуся – вдома ефективно попрацюю. І всі в плюсах: тут ти зібрав купу грошей в Києві на концерті, тут ти поїхав попрацював (на фронті – 24 Канал).

Я вирішила, що зараз, оскільки я можу всидіти на цих декількох стільцях, то робитиму максимально все від себе залежне: буду навчати нові екіпажі, повністю вдаватися в тилову справу нашого підрозділу, допомагати чим можу, заробляти гроші, щоб донатити, канючити їх у людей, їхати на фронт і працювати там теж ефективно. Мені здається, що поки можна так, я робитиму так.

На фронті бракує "очей"

Чи можна говорити, на яких напрямках ти працюєш?

У нас багато напрямків. Нас перекидають, де найгарячіше, де потребують "очей". Насправді зараз дуже багато "ударників" – FPV-дронів. Це вже як піхота, а "очей" мало.

От навіть ситуація. Ми сидимо у прифронтовому місті за столиком, до нас підсаджується військовий і каже: "Я почув, що ви розвідка. Ви можете нам дати "очі", будь ласка. Нам так треба "очі". Я кажу: "Давайте познайомимось, поспілкуємось і скажете, що вам треба".

З чим це пов'язано?

З тим, що "очі" – це загроза для ворога. Вони (росіяни – 24 Канал) починають, так само як і ми, збивати їх FPV-дронами. Вони починають стежити за екіпажами, а якщо багато "очей" в небі, то ти як на долоні.

На фронті потрібні "очі" / Getty Images

Чому в нас саме нестача цих "очей"?

Борти збивають, екіпажі стежать, їх КАБами накривають, там багато всього, тому що це дуже цікава ціль для ворога – знищити "очі".

Не вистачає і літаків, і рук. Рук реально не вистачає, це скажуть будь-які військові. Всюди треба люди, тому я за те, що якщо у вас є один день на тиждень, ви хочете бути більш дотичним – прийдіть, зберіть пінальот, який буде потім той самий "Шахед" збивати.

Зберіть FPV, щоб просто на один більше потім віддати хлопцям. Я вас не прошу підписувати контракт. Я прошу просто бути більш залученим, більше цікавитись, більше щось робити своїми руками. Їздити "піратом" – це прекрасно.

Якщо ви не вмієте нічого руками робити – підіть, здайте кров. Не коли у нас прилетіло і треба йти прямо зараз здавати. Це, на жаль, так не працює. Треба поповнювати банк крові завчасно. Тому не хочете взагалі нічого робити? Прийдіть, ляжте, з'їжте печиво, вам ще всяких бонусів нададуть. У вас зіллють 450 мілілітрів – й гуляйте потім пів року. Головне – бажання.

"Раніше там пташки співали, тепер вже свист КАБів": про ситуацію на фронті

Який в тебе був найгарячіший напрямок?

Не буду казати. На жаль, не можу.

А з останніх, на якому була?

Ось цей і був.

А загалом це в тебе Донецька область чи Харківська?

Мій перший виїзд був у Харківській області, а останнім часом Донецька, бо там, як ви бачите, залишилось менше кілометра до Дніпропетровської. І якщо це буде Дніпропетровська область, то нам гаплик, вважаю. Я вже починаю сіяти паніку.

Нещодавно прочитала вислів: "Поки ви не хочете, щоб ваш дім став напрямком, будьте з тими, хто вважає, що дім – це вся Україна і підтримуйте тим, чим ви можете". Мені дуже сильно болів Покровськ, тому що це було місце, куди ми приїжджали рік тому. Як взагалі змінився Донбас за цей рік і який він зараз?

Болить за нього. Я дуже люблю там одне місце, де у нас був ПТД. Приїжджали туди пів року тому, там ще пташки співали, а зараз там тільки свист КАБів і FPV почали долітати. Вони там і так літали, але росіяни все далі й далі розвивають дрони на оптоволокні.

Нічого веселого тут не скажеш. Мені просто дуже прикро, чому саме ми, чому саме наша нація має потерпати від цих придурків. Але, мабуть, наша така доля: завжди триматися один одного, допомагати, стояти за свою незалежність, доводити, що ми того варті. Тому Донбас я дуже люблю і куди б нас не відправляли потім, моїй душі там спокійніше. Хоча сама з Києва, але на Донбасі відчуваю себе як вдома.

Я рівно рік тому була останній раз на Донбасі, на фронті. Розумію, що так, як рік тому, вже не поїздиш через більшу небезпеку. Тепер умовно безпечна зона дислокації – це вже навіть не Донецька область, а Дніпропетровська.

І в Запоріжжя вже прилітають FPV-дрони. Як би не казали, що наш ворог безтолковий, але це неправда. Вони розвиваються, вони вкладають всі гроші, які в них є, в розвиток зброї. Так, вона зроблена з незрозуміло чого, але зроблена – летить і працює.

Тому, на жаль, ця війна надовго і треба включатися, включати мозок, допомагати. Якщо у вас є якісь ідеї щось зробити, наприклад, наснилося вам і ви хочете якийсь РЕБ зробити, то робіть, пробуйте. Давайте гроші, щоб робили, якщо самі не хочете.

Що вплинуло на рішення йти на фронт?

Що було твоєю мотивацією долучитися до добровольчого батальйону? Адже доброволець ризикує своїм життям, усвідомлюючи всю відповідальність, що якщо раптом щось станеться, ніхто цього не компенсує. У 26 років ти береш на себе цю відповідальність.

Чому так сталося? Тому що 14 липня 2022 року у Вінницю в Будинок офіцерів прилетів "Іскандер". Там був саундчек ROXOLANA (українська співачка – 24 Канал), де звукоінженером був мій друг. Він загинув. Це, мабуть, було піковою ноткою, після чого я сказала, що я йду хоча б навчатися. А коли вже навчився або почав це вивчати, тебе це затягує. Ти розумієш – хто, як не ти? Так все почалося.

Як ти переживала втрату?

Насправді це був дурдом, тому що я була в цей час за кордоном. У нас був концерт. Українсько-французька діаспора покликала нас в Париж, я вперше була там. Зранку ми виїжджаємо на локацію, і на телефоні, бо прилетіло, а Женя не бере слухавку. Почали усім дзвонити, питати. Ніхто нічого не знає, не розуміє. У мене клавішник з Вінниці. Я сказала, щоб їхав у лікарню, шукав Женю, бо нічого не зрозуміло.

Я приїжджаю на локацію. Це був якийсь старенький палац в центрі Парижу. Низенький, всередині багато місця. Саундчек, музика грає, ми бачимо своїх колег. Це було барабанне шоу. Я їхала туди як звукорежисер. Підіймаю слухавку й дівчина Жені каже, що його не стало. Я тепер ненавиджу Париж.

Ми всі дуже важко це переживали. Найважче було його дівчині, Дарині. Я не була на прощанні, тому що чисто фізично з Парижа не змогла доїхати. Треба ж було їхати машиною. І вже потім ми з ним побачилися на кладовищі.

Гурт потім робив щось як збереження його пам'яті?

Насправді ми не хотіли виходити на сцену без нього. Ми взяли паузу. І влітку десь, майже через рік, ми відновилися. У мене досі його ноутбук. З нього включаються плейбеки, тому він завжди з нами. Цей ноут вже такий старенький, але ми його лагодимо.

Він був таким "живчиком". Думаю, він дуже засмутився б, якби ми поклали руки та сказали, що нічого робити більше не будемо.

"Не малюйте рожевих окулярів": про перемир'я і завершення війни

Як ти взагалі ставишся до того, що зараз йдуть розмови про перемир'я, про те, що війна може скоро закінчитися? Чи існує взагалі для тебе місце перемир'ю? І чи ти сприймаєш ці розмови та віриш взагалі у те, що це реально, працюючи з МУР, знаючи історію, як нас знищували усі ці роки?

Це і була відповідь. Думаю, навіть якщо перемир'я буде, то це буде ненадовго, а потім буде ще складніше. Тому я не читаю новини. Уже потім по верхах збираю – мама, брат, ще хтось скаже. Немає часу їх читати, коли ти це робиш, ти ще більше грузнеш.

У перемир'я я не вірю, як би не хотілося, щоб зупинилися смерті наших людей, але що буде через 10 років? Такі розмови ще більше розслабляють наших людей. Це і "мінус" усіх цих розмов.

Що ти хотіла б сказати цивільному населенню та загалом людям? Як ставитися до цього? Як їм донести, що війна завтра не закінчиться?

Читати історію, дивитися, як весь час відбувається одне й те саме: спочатку напали, потім забрали, і так по колу. Я не думаю, що у 2025 чи 2026 році щось зміниться. Треба просто збиратися з думками і налаштовувати себе на те, що це так швидко не закінчиться.

Сашко Хоменко (засновник творчого об'єднання МУР – 24 Канал) якось виписав стисло нашу історію на А4. Ти читаєш і розумієш, що кожні 20 – 50 років щось відбувається, з нами хочуть щось зробити, щось забрати. Те, що я не знала цього у 2010 році, не означає, що це не повториться у 2030 році.

Тому я просто хочу, щоб всі люди не малювали собі рожевих окулярів про те, що "скоро ми всіх переможемо й усе буде добре". Не буде. Така наша доля – виборювати наше з вами спокійне життя незалежної України.

Мені здається, вже ніяк не можна зараз бути байдужим, поза політикою.

Збирайте краще речі та їдьте в Європу. Я на вас кричати не буду. Те, що ви тут перебуваєте, це "ля-ля", ви тільки нас вбиваєте. Нас – це тих, кому не байдуже, тих, хто воює і щось намагаються робити. Ви розхитуєте нашу психіку. Мою точно. Тому краще збирайте речі, їдьте в Польщу, посидіть там. Хай тут залишаються люди, яким не байдуже. Це було б ідеально.

Ти думаєш, що буде далі? Чи ти живеш тільки сьогодні?

Тільки сьогодні. Я так намагаюсь. Ми тур розписуємо, що у вересні буде. Люди бронюють весілля на наступний рік, на осінь 2026 року. Я така: "Ви що? Я ж їжджу на фронт, мене приб'ють десь через пів року, як я вам передплату поверну?".

Думаю, що якщо люди будують, це прекрасно. Значить вони вірять, щось для цього роблять і так далі. Я, на жаль, не можу. Максимум тиждень у мене розписаний. Тільки трохи рухається, я далі розписую. А так, щоб собі будувати на п'ять років вперед, що буде далі, то ні.

А дозволяєш собі мріяти?

Мабуть, так. Я завжди, коли когось вітаю з Днем народження, кажу: "Мрійте". Хоча я сама не знаю, про що я мрію. Я хочу в Португалію, і я про це мрію. Мені здається, що мріяти треба, але не малювати рожевих окулярів. Про щось реальне мрійте. Наприклад, про Португалію.

Не мрійте, що війна закінчиться завтра.

Так, це неможливо. Навіщо мріяти про те, що неможливо, правильно?