Судова статистика: тисячі корупційних справ в Україні залишаються без вироків

З початку 2013 року в Україні відкрили понад 120 тис. проваджень за статтею 191 ККУ «Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем». Реальне покарання у вигляді позбавлення волі дістало лише 578 осіб. Ця прірва між кількістю зареєстрованих справ і реальними вироками не виняток, а системне явище для більшості корупційних статей.

Стаття 191 — одна з найпопулярніших статей, за якою звинувачують у корупції. Торік за нею було відкрито 7743 провадження. Класичні корупційні статті, як-от 368 («Одержання неправомірної вигоди»), значно поступаються за кількістю проваджень — торік лише 1640.

Такий розрив свідчить про глибоку дисфункцію, коли система імітує боротьбу, фокусуючись на показниках, а не на результатах. Використовуючи дані судової статистики від CrimeDataLab,  журналісти видання Texty.org.ua проаналізували, на яких етапах «губляться» антикорупційні справи та чому система працює саме так.

Тисячі справ й одна «улюблена» стаття

Торік відкрили понад 20 тис. проваджень за статтями, повʼязаними з корупцією.

Популярність статті 191 пояснюється широкими можливостями її застосування — від дрібної розтрати в держустанові до масштабних схем.

Історія із суду. Нещодавно за цією статтею посадили на п’ять років працівницю банку в Дніпропетровській області за те, що, користуючись своєю посадою, вона вкрала гроші клієнтів банку. Ще зі свіжих прикладів: посадили керівника установи в Київській області за фактом привласнення бюджетного майна, він підробив документи.

Після початку повномасштабного вторгнення також зросла кількість проваджень за статтею 308 ККУ («Викрадення, привласнення, вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем»). Торік це була друга за популярністю стаття, за якою порушили 5301 справу.

Справ за іншими корупційними статтями набагато менше.

Реальність покарання: мало увʼязнених, короткі терміни

Водночас дуже мала частка корупціонерів зрештою опиняється за ґратами.

Загальна кількість засуджених до увʼязнення за всіма корупційними статтями за рік — менш як 100 осіб. Це мізерна цифра порівняно з тисячами проваджень, які відкриваються щороку.

Крім того, більшість вироків — це терміни до п’яти років. Такі покарання зазвичай призначають не за масштабні корупційні схеми, а за менш тяжкі злочини. Вироків на п’ять — десять чи більше років, які асоціюються з покаранням за топкорупцію, менше.

Система генерує тисячі справ, які на етапі судового розгляду або розвалюються, або закінчуються покараннями, не повʼязаними з позбавленням волі. Навіть у тих поодиноких випадках, коли справа доходить до вироку, система демонструє поблажливість.

Візьмімо для прикладу наймасовішу статтю 191 («Привласнення, розтрата майна»). Зі 120 тис. зареєстрованих проваджень до суду доходить менш як половина — 50,5 тис.

За тими справами, що дійшли до суду протягом 2013–2024 років, вирок винесено лише 6,6 тис. осіб. Реальне позбавлення волі — найсуворіше покарання за корупцію — 578. Це менш як 0,5% початкової кількості справ. Решта — переважно штрафи та умовні терміни (звільнення від покарання).

Історія із суду. Колишній старший слідчий в особливо важливих справах п’ятого слідчого відділу Головного слідчого управління Генпрокуратури забрав собі гроші й техніку, які були речовими доказами. 31 січня 2023 року Вищий антикорупційний суд визнав його винним у привласненні майна, вилученого під час слідчих дій. Слідчий забрав собі 9025 дол. США, 54 878 грн і 137 782 грн готівкою, вилучене обладнання для казино продав за 10 000 доларів. Отримав сім років від Вищого антикорупційного суду.

Ще показовіша стаття 364 («Зловживання владою або службовим становищем»). Із понад 40 тис. проваджень до суду доходить менш як 10% — лише 3 тис. Реальне ж покарання у вигляді позбавлення волі дістало лише 63 особи, обмеження волі — 12, штраф — 28, арешт — 16 осіб.

Історія із суду. У 2024 році Вищий антикорупційний суд розглядав справу колишнього топменеджера державної зернової корпорації, якого звинуватили у зловживанні службовим становищем. Слідство встановило, що чиновник організував укладання щонайменше семи контрактів на продаж державного зерна через підконтрольні йому фірми за цінами, нижчими за ринкові. Як наслідок — держпідприємству було завдано збитків на понад 45,3 млн грн, які суд зобовʼязав відшкодувати.

1 жовтня 2024 року суд присудив чиновникові десять років позбавлення волі, штраф 17 тис. грн, конфіскацію всього майна та заборону обіймати державні посади на три роки. Проте вже 13 лютого 2025-го Апеляційна палата звільнила його від відповідальності за цією статтею через спливання строку давності, а кримінальне провадження в цій частині закрила. Прокурор не заперечував проти задоволення заяви захисника.

Проблема полягає не лише в мʼякості вироків. Справи масово закриваються ще на етапі досудового розслідування, не доходять до суду або закінчуються звільненням від покарання з випробувальним терміном. Система неефективна на всіх етапах, але чому так відбувається?

Куди зникають справи

На кожному етапі — від досудового розслідування до судового розгляду — значна частина справ відсіюється. Деякі закриваються за рішенням суду через передачу особи на поруки, смерть, амністію, примирення чи недоведеність злочину.

Також значна частина справ губиться в статистиці. Правоохоронці й суди використовують різні параметри для своєї статистики. Поліція і прокуратура звітують про кількість кримінальних проваджень, тобто розслідуваних епізодів, а суди — про кількість засуджених.

«Коли одна людина має кілька обвинувачень, обирається найтяжче. Якщо людина обвинувачується в скоєнні вбивства, крадіжки, грабежу та збуті наркотиків, у прокурорських звітах матимемо чотири злочини, у суддівських — один. Ця ситуація свідчить про необхідність збору і відкриття даних щодо злочинності правоохоронними органами», — пояснює Микола Карчевський, керівник проєкту CrimeDataLab, експерт із кримінальної юстиції, професор кафедри права та публічного управління Університету Короля Данила (Івано-Франківськ).

Через таку неузгодженість ми не можемо вирахувати точний відсоток «втрачених» справ, однак можемо чітко побачити загальний тренд: до суду і реального покарання доходить лише мала частина всіх зареєстрованих злочинів.

За словами Богдана Коваля, кандидата юридичних наук, викладача кафедри кримінальної юстиції Національної академії внутрішніх справ, адвоката Leshchenko & Partners, одна з ключових проблем полягає в самій природі цих злочинів. Справи про зловживання становищем — це так звані документарні злочини. На відміну від, наприклад, пограбування їх неможливо зафіксувати «на гарячому». Докази — це не свідки чи відеозаписи, а стоси фінансових документів, банківських рахунків та висновків експертів.

Такі правопорушення виявляють через місяці, а то й через роки після їх вчинення, зазвичай у результаті перевірок чи аудитів. Це призводить до втрати частини доказів або ускладнює їх пошук.

Крім того, розслідування потребує спеціальних знань у конкретних галузях.

«Розтрата, привласнення коштів або зловживання службовим становищем може стосуватися будівництва, охорони здоров’я, космічної галузі, залізниці чи навіть оборони. Без залучення судового експерта неможливо встановити обставини скоєння злочину, а експертизи можуть тривати дуже довго», — пояснює Богдан Коваль.

Часто злочинці також створюють цілі ланцюги фіктивних підприємств-одноденок, щоб приховати незаконні дії. Розплутати таку схему і знайти реальних організаторів, а не номінальних директорів — це тривалий і складний процес.

«У випадку якісно спланованого досудового розслідування від моменту відкриття справи до передачі її до суду минає два-три роки. І це найкращий сценарій, коли обвинувачений іде на співпрацю зі слідством», — зазначає експерт.

Інша причина величезної кількості проваджень — тиск на бізнес. Цьому частково сприяє чинний Кримінальний процесуальний кодекс.

«Реформа кримінальної юстиції 2012 року зобов’язала правоохоронців розпочинати кримінальне провадження фактично за будь-якою підставою, прибравши інститут дослідчої перевірки. Наприклад, підставою може бути не результат ревізії, а просто рапорт працівника оперативного підрозділу, який не завжди відображає об’єктивну картину. Це пояснює таку кількість розпочатих проваджень, які надалі не мають перспективи й назавжди зависають у статистиці нерозкритих», — каже Коваль.

До того ж, за словами експерта, справи часто розслідують із порушенням підслідності, тобто коли за той самий факт беруться різні правоохоронні органи: ДБР, БЕБ, Нацполіція, НАБУ, а інколи навіть СБУ. Це не сприяє ефективності й часто є проявом корупції та тиску на бізнес.

Нарешті, всі ці затримки впираються в строки давності. Кримінальний закон встановлює строк, після спливання якого особу не можна притягнути до відповідальності.

«Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з моменту скоєння тяжкого злочину минуло 10 років, а особливо тяжкого — 15 років. Варто зауважити, що вирок набирає законної сили, як правило, тільки після апеляційного перегляду. Враховуючи тривалі строки досудового розслідування та судового розгляду, дуже часто справа закривається без вироку через спливання строків давності», — підсумовує Богдан Коваль.

Фокус на простих цілях

Крім того, українська кримінальна система націлена на показники, а тому обирає найпростіші для розслідування справи, звичайних громадян і посадовців нижчої ланки, уникаючи складних, багатоепізодних розслідувань проти високопосадовців.

Наприклад, держслужбовців найчастіше судять за статтями 368 («Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою») і 364 («Зловживання владою або службовим становищем»).

Якщо поглянемо, хто саме найчастіше потрапляє на лаву підсудних, то побачимо держслужбовців і представників місцевого самоврядування нижчих ланок, поліцейських. Проте майже не побачимо топпосадовців, суддів чи прокурорів.

Кількість відкритих проваджень за корупційні злочини за посадами

Дані за 2013–2024 роки. Натисніть на заголовок стовпчика, щоб відсортувати дані. Натисніть на число, щоб побачити детальний розподіл

Причина проста: задокументувати отримання хабаря патрульним на дорозі або спеціалістом у дозвільному центрі значно легше, ніж розкрити складну корупційну схему за участю високопосадовця. Система обирає шлях найменшого спротиву, щоб забезпечити статистику розкриття.

Таким чином, здрібнішання полягає не у виборі дрібних статей, а у виборі дрібних фігурантів у межах «великих» статей. Це створює ілюзію боротьби з топкорупцією, адже по факту система успішно карає її рядових виконавців, тоді як організатори масштабних схем залишаються поза її увагою.

Мертві й зручні статті

Ще один доказ здрібнішання — те, як система поводиться зі складними для доведення статтями. Яскравий приклад — стаття 368-5 («Незаконне збагачення»). За останні пʼять років за нею було відкрито сотні проваджень, але до суду не дійшло жодне. Ця стаття, яка мала б стати ключовим інструментом боротьби з топкорупціонерами, на практиці виявилася мертвою.

Мертві корупційні статті, 2019–2024 роки

Статті, за якими відкривають провадження, але майже чи взагалі не притягують до відповідальності

За останні пʼять років серед сотень порушених справ за статтею 365-2 («Зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги») засудили одну особу (ще двох звільнили з умовним терміном), а за статтею 210 («Нецільове використання бюджетних коштів») — двох.

«80 відсотків усіх засуджених за злочини у сфері службової діяльності в Україні — це стаття 369 (пропозиція хабаря. — Ред. ). Це історії про те, що пʼяний водій пропонує патрульному під запис натільної камери 500 гривень і каже: “На тобі, я поїхав”. І через тиждень маємо ще одного корупціонера, засудженого за угодою», — ділиться Микола Карчевський.

Що вимірюємо, те й отримуємо

Аналіз даних засвідчив, що українська система боротьби з корупцією функціонує не як механізм правосуддя, а як фабрика з продукування статистичних показників. Вона дуже ефективна у виробництві «сировини» — тисяч зареєстрованих кримінальних проваджень — і дає поживний ґрунт для корупційного заробітку. Але на виході ця фабрика майже не випускає «кінцевого продукту» — реальних вироків для топпосадовців.

Ця модель створює небезпечну ілюзію роботи. На папері все добре: провадження відкриваються, ресурси витрачаються, звіти подаються. Але на виході не справедливість, а лише статистика начебто для заспокоєння суспільства та міжнародних партнерів.

Така імітація коштує дорого. Це не лише марно витрачені гроші платників податків на утримання системи, що не дає результату, а й підрив довіри до держави.

(Примітка на полях. Схоже, це проблема не тільки правоохоронної системи, а нашого державного апарату загалом. Наприклад, проблеми в ТЦК такі самі — значна частина ресурсу йде на імітацію роботи: вилов хворих і залежних, яких навіть навчальні центри не хочуть брати, бо ці люди не можуть воювати).

Критерії, за якими оцінюють ефективність правоохоронних органів, треба змінювати. Ключовим показником має стати не кількість відкритих проваджень, а кількість судових вироків. При цьому суди мають працювати професійно і незалежно, щоб силовики не кидали невинних людей за ґрати заради своєї внутрішньої статистики.

Наразі ж ми бачимо дві підсистеми в боротьбі з корупцією. Перша працює відносно ефективно й успішно притягує до відповідальності посадовців середньої та нижчої ланок переважно за нескладні для доведення злочини. Друга існує для топпосадовців, де справи розвалюються, а до відповідальності притягують лише одиниць. Система демонструє свою силу на слабких і безсилість на сильних.

Метою реформ має бути не просто підвищення ефективності, а створення єдиної, універсальної системи правосуддя, де невідворотність покарання не залежить від посади чи політичного впливу.

Автор: Олег Гебура

Джерело: Texty.org.ua