Питання мобілізації розкололо українське суспільство. Але проблема ще глибша

Питання мобілізації розкололо українське суспільство. Фронтовики вимагають жорстких засобів поповнення війська. Зокрема виправдовують явно незаконну "бусифікацію" та закликають стріляти в тих, хто перешкоджає роботі ТЦК та СП. Головний аргумент: якщо українці провалять мобілізацію до власного війська – вони служитимуть у ворожому. І вони мають рацію. Бо патрнери можуть нам допомогти зброєю, технологіями та грошима. Але наразі очевидно, що жоден експедиційний корпус наших союзників не висадиться на українську землю. А без достатньої кількості мотивованих людей у камуфляжі ані зброя, ані фінанси, ані технології нездатні виграти війну. Доведено в Афганістані.

Втім має рацію і "партія ухилянтів". Опоненти мобілізації як правило наголошують на її соціальній несправедливості. Бо служба в армії досі по факту залишається обовʼязком чесних та бідних. Першим наказує йти служити совість, другим – брак коштів, щоб відкупитись. Але перших стає все менше, а другі все агресивніше опираються виконанню свого конституційного обовʼязку: мовляв, нехай спочатку йдуть служити депутати, міністри, чиновники та їхні діти, поліцейські, НАБУ, ДБР, а потім вже піду я.

І ця кричуща соціальна несправедливість та всюдисуща корупція не дають Україні уподібнитися до Ізраїля, де "не може бути ситуації, коли діти високопосадовців, міністрів або дипломатів не служать в армії" і через це в Ізраїлі "людей, які намагаються "відкосити" від армії практично немає."

Ці дві страти українського суспільства навряд чи колись знайдуть спільну мову. І це обовʼязок держави забезпечити поповнення війська, але не шляхом свавілля, закручування гайок та репресій, а відродивши/створивши мотивацію служити. Тут має бути і патріотичне виховання, і належне грошове заохочення, і престиж військової служби, і карʼєрні перспективи після неї, і нещадна боротьба з атавізмами радянщини в українському війську, і нульова толерантність до корупції в армії, і дієві соціальні пільги та гарантії для ветеранів тощо.

Але насправді проблема ще глибша. Едвард Люттвак, радник з питань безпеки у адміністрації президента США Рональда Рейгана, пише у своєму opus magnum "Стратегія: логіка війни та миру" про те, що ми живемо у час "постгероїчних воєн". І якщо під час Першої чи Другої світової для країн Заходу не було проблемою мобілізувати мільйонні армії та втрачати на фронті сотні тисяч солдатів (іноді впродовж одної битви), то від часів Вʼєтнамської війни це стало політичною проблемою та неабияким викликом.

Саме настання на Заході "постгероїчної ери" змусило США поквапливо ретируватися з Сомалі після втрати лише 18-ти командос в жовтні 1993 року чи не менш квапливо (й ганебно) накивати пʼятами з Афганістану в серпні 2021 року. В останні 50 років великі війни для Заходу стали політично неприйнятними. І саме тому Трамп коли треба і не треба повторює, що наш герць із росією "не його війна".

Як пише Люттвак, "доки соціальні інститути, політичні лідери та громадськість все ще готові миритися із втратами в перебігу війни, вони вплутаються у неї з найбільш банальних причин. Якщо ж вони більше не готові до цього, тоді буде наведено скільки завгодно різноманітних доводів на пояснення того, чому майбутня битва, коли б вона не трапилась, не варто таких жертв".

Тому за "парадоксальною логікою війни" (теж вираз Люттвака) наш рух на Захід та інтеграція до "європейської та євроантлантичної спільнот" – це шлях до поразки. Бо вони давно живуть у "постгероїчну еру". Західна цивілізація, в якій не свобода, не гідність, не державність, а власне життя кожного конкретного індивіда є найбільшою цінністю – і є "постгероїчна епоха" в усій своїй привабливості та беззахисності перед варварами зі сходу.

НАТО утворилось і виросло під американською ядерною парасолькою. І саме готовністю чи неготовністю використати ядерну зброю проти агресора визначається дієвість чи недієвість ст. 5 Статуту Північноатлантичного альянсу. Воювати так, як воюємо ми чи росіяни не будуть ані намериканці, ані французи, ані британці, ані канадійці. Мовчу вже про німців, італійців, греків, бельгійців чи іспанців. Бо в "постгероїчну еру" це політично неприйнятна ціна для постмодерних націй. Навіть якщо росія атакує Європу, чехословацький сценарій 1938 року (аби уникнути польського 1939), як на мене, є вірогіднішим за будь-який інший.

І тому рух до ЄС демобілізує Україну. Інструмент який став неймовірним успіхом мирного часу (і дав Європі безпрецедентні 70 років миру) виявився контрпродуктивним, коли війна стукає в європейські двері. Не даремно "принципова" Європа та "цинічний" Ізраїль так принципово розійшлись в питанні Палестини. Бо Ізраїль знає, що перемогу визначає готовність вбивати та вмирати, а не плекання життя окремого індивіду як найвищої цінності.

Туреччина, Ізраїль, Південна Корея набагато краще готові до війни, аніж розпещена благами тривалого миру атомізована та космополітична Європа. Я розумію, що це звучить як єресь. Але те, що вчора здавалось очевидною відповіддю та шляхом, сьогодні стало викликом і проблемою.

Ми, українці, одною рукою ще у 2014-му прочинили двері у європейський постгероїчний світ і навіть одною ногою зайшли у нього. Саме тому в нас така кричуща проблема з мобілізацією. Але за останнє десятиріччя світ радикально змінився. І в Європі наразі немає відповіді, що робити, якщо на тебе напав східний варвар, а Америка не готова тебе захистити.

"Мерседес" S-class – прекрасна автівка для мирного часу. Але на війні набагато корисніший некомфортний броньований "Козак" чи "Новатор".

Джерело: пост Друзенко у Facebook.