«Про нас не говорять»: як медіа пишуть про невидимі групи українського суспільства і як це виправити

Уже понад 11 років російська агресія проти України змінює наше суспільство. Війна торкнулася майже кожної сфери життя, залишивши після себе дуже різний — часто важкий і болісний — досвід. Хтось зі зброєю в руках захищає країну з 2014 року, хтось був змушений виїхати за кордон після повномасштабного вторгнення у 2022-му, а хтось тривалий час не бачив рідного дому, бо той залишився на окупованій російськими військами території. Коли досвіди такі різні, людям стає складніше чути й розуміти одне одного.

Різні досвіди переживання війни також створюють барʼєри для участі в суспільному житті. Деякі з них доволі очевидні — економічні (складнощі з пошуком роботи чи житла), політичні (неможливість проголосувати на виборах) чи соціальні (втрата соціального капіталу через переїзд). Іноді ж ці барʼєри менш очевидні, як-от відсутність доступу до медіа, коли ти маєш що сказати, але вони не помічають тебе або некоректно передають твої слова. У сучасному світі медіа мають величезну владу: вони визначають, що важливо, а що ні, підсвічують одні теми й ігнорують інші. Від цього залежить, чи буде суспільство бачити й розуміти проблеми й потреби різних груп, а самі представники цих груп — почуватися потрібними й почутими.

У квітні 2025 року Громадянська мережа «Опора» дослідила соціальну згуртованість українського суспільства. Ми хотіли краще зрозуміти, як живуть ті, кого війна зробила особливо вразливими: ветерани та їхні родини, переселенці, українці за кордоном і люди з інвалідністю. Розповідаємо, чи бачать себе в медіа представники цих груп — і якщо так, то як почуваються, читаючи про себе в новинах. Які образи цих соціальних груп формують медіа? І головне: що медіа можуть зробити, аби люди з важким досвідом війни відчували, що інші їх чують і розуміють?

«Про нас не говорять»

Зазвичай на етапі підготовки великих досліджень важко виокремити чіткі тренди, які поєднують досвіди різних людей. Однак під час фокус-груп уся наша команда звернула увагу: майже кожна з груп скаржилася на те, що вони почуваються виключеними з українського інформаційного поля. Респонденти не бачать себе в новинах, а їхні проблеми й успіхи залишаються поза увагою і традиційних медіа, і відомих блогерів. Наприклад, люди з інвалідністю говорили, що увага до них зосереджується навколо Міжнародного дня людей з інвалідністю (3 грудня), а решту року їхнє життя нікого не цікавить. Ба більше, частина людей з інвалідністю під час фокус-груп говорили, що їхню представленість у медіа збільшувати не варто, адже «нікому це не буде цікаво». Переселенці, хоч зрідка й бачать матеріали про себе, говорять, що з часом медіа все менше публікують контент про їхнє життя, крім загальної статистики переміщення й історій успішної релокації бізнесу. Натомість українці за кордоном розповідали, що не бачили жодного представника своєї групи в більшості українських подкастів, інтервʼю та медіа в цілому.

«Я от думаю, чи взагалі ця тема висвітлюється в негативному або в позитивному ключі. Бо під медіа я розумію авторитетні якісь видання… “Новое Время”, “УП”. Я не знаю, хто висвітлює цю тему — хоч із поганого, хоч із хорошого [боку]. Якщо ми подивимося будь-які українські ютуб-подкасти чи блогерів, я жодного разу не бачила там… жодного представника з-за кордону. Ніхто не запрошений на такі речі. Тут питання, що потрібно колись це починати робити».

«Тільки можуть сказати, скільки внутрішньо переміщених людей, — і все. Кількість. Знаєте, як навесні голови у худоби рахують. Так само і в нас. І все. Й іншого нічого».

Також респонденти вказували, що увага медіа (якщо вона є) прикута переважно до відомих і публічних людей. Часто це жителі великих міст, які мають вищий дохід. Водночас потреби, проблеми та досягнення жителів малих міст і сіл залишаються поза увагою, а це, на думку респондентів, створює розрив між уявленням людей про життя групи, які формують медіа, та реальними умовами життя цих груп в Україні.

Особливо це помітно на прикладі людей з інвалідністю. Ті з них, хто живе в маленьких містечках, не можуть асоціювати себе з тими, кого бачать у медіа, бо їхні проблеми інколи значно серйозніші порівняно з тим, що вони бачать у телевізорі чи читають на новинному сайті (аж до неможливості просто вийти з дому в магазин). При цьому в суспільства формується викривлений погляд на людей з інвалідністю: видається, ніби насправді все не так і погано, хоча насправді більшість перешкод і барʼєрів просто лишаються поза об’єктивом камери.

«На національному рівні в нас є вже певні обличчя з-поміж осіб з інвалідністю, про яких розповідають часто, у яких беруть інтерв’ю, які є експертами й експертками в певній сфері. Це коло потрібно розширювати, тому що коли центральне медіа дивиться людина з села Стужиця Закарпатської області… Сидить глядач чи глядачка і каже: “Ну, добре, він такий красивий, розумний, успішний, хоч має інвалідність. Ну, то ж там, у Києві, чи у Львові, чи в Одесі, Дніпрі. Але ж я сиджу в Стужиці, в нас таких немає. Або в нас є такий, зачуханий, ніякий, за ним доглядають батьки, які на це все життя поклали».

«Медіа висвітлює інвалідів. Але відомих інвалідів... А про простих інвалідів вам ніхто нічого не скаже... Прості люди нікому не потрібні».

Аналогічно на викривлене висвітлення скаржились і переселенці. На думку опитаних, наразі українські медіа якщо й згадують про переселенців, то пишуть переважно про тих людей, які вже виїхали й облаштовуються на самому місці. Водночас у медіа фактично відсутні люди, які лише планують переміщення або готуються до евакуації, хоча їхні рішення та виклики є не менш важливими, ніж у тих, хто вже виїхав до інших регіонів України.

Або герої, або жертви

Не менше нашу дослідницьку групу здивувала ще одна тенденція. Представники усіх груп говорили, що навіть коли їх і згадують у медіа, це або історії «героїв» із надзвичайними досягненнями, або, навпаки, трагічні випадки чи драматичні сюжети з описами страждань. Така ситуація не лише спотворює образ представників вразливих груп, змушуючи суспільство сприймати їх суто крізь призму цих двох сюжетів. Значно гірше те, що такі сюжети часто стають приводом для експлуатації вразливих груп задля підвищення глядацької уваги, але при цьому системні проблеми та бар’єри залишаються у тіні. Крім того, такі сюжети фактично залишають за кадром реальне повсякденне життя з його труднощами та переживаннями. Респонденти говорили, що медіа часто створюють надто «позитивну» або ідеалізовану картинку, яка не відображає реального спектра щоденних викликів, як-от пошуку ліків, адаптації побуту, влаштування на роботу тощо.

«98% сюжетів про проблематику інвалідності повністю засновані на стереотипах. Або захоплення, героїзація інвалідності, або “все пропало”. Або бідні, нещасні, пожаліймо їх, вони убогі».

«Це новини, більше ми про новини говоримо, коли були випадки насилля і вбивств українців-українок за кордоном, а це дуже страшно. Про це, звичайно, медіа теж писали, це такі випадки... Коли описують щось з-за кордону, то зазвичай теж пишуть: “От відбулося”. В Брюсселі відбувся форум жінок, чи Світовий конгрес українців організував щось. Тобто більше про організацію, про речі, які організовують люди, організації. Що відбулося щось, відбувся якийсь захід».

Під час обговорень часто звучала ще одна думка — про те, що медіа дуже поверхнево й стереотипно показують вразливі групи. Наприклад, ветерани розповідали, що впродовж тривалого часу в медіа переважали негативні наративи про них — як про людей із проблемною поведінкою та нестабільною психікою через отриманий бойовий досвід. Внутрішньо переміщені особи згадували про сюжети, пов’язані з евакуацією, де людей, які не хочуть покидати прифронтові громади, показують як так званих «ждунів». А люди з інвалідністю говорили, що в медіа зазвичай показують лише тих, хто пересувається у колісних кріслах або з милицями. Через це складається звужене і стереотипне уявлення про інвалідність і втрачається розуміння, що вона може мати й менш видимі форми, наприклад, психічні захворювання. За словами респондентів, усе це має цілком реальні наслідки: коли інвалідність «не вписується» у знайомий стереотипний образ, який демонструють у медіа, людям можуть відмовляти в послугах чи пільгах — просто тому, що їхні потреби не здаються очевидними.

«З медіа була така проблема, що вони дуже сильно поширювали такі випадки, коли ветеран, наприклад, десь на зупинці з ножем комусь погрожував. І прямо про це один написав — і всі 125 про це писали, і ми тиждень про це говорили. І це було погано».

«У медіа, коли показують щось про людей з інвалідністю, то там завжди люди на візочках, чи з паличками, з милицями. Але є багато людей з інвалідністю, які ходять. Не обов’язково будуть на візочку. І в нас, можливо, після цього йде стереотип, що якщо людина з інвалідністю, вона має бути на візочку, або ходити з паличкою, або з милицею. Але ж різні є хвороби, при яких люди отримують інвалідність».

Як допомогти вразливим групам бути почутими

Хоча респонденти здебільшого критично оцінювали свій образ у медіа, деякі позитивні зміни вони все ж помітили. Зокрема, опитані українці за кордоном розповідали, що деякі журналісти з України почали співпрацю з українськими організаціями за кордоном — особливо коли йдеться про висвітлення акцій, благодійних подій чи інших ініціатив на підтримку України. Крім того, все більше медіа намагаються коректно говорити про вразливі групи й частіше залучають їхніх представників до різних масштабних медійних проєктів.

«Я зараз бачила більше позитивних прикладів. “Укрінформ” має свою шпальту “Діаспора”, вони пишуть, і ми співпрацюємо з кореспонденткою “Укрінформу” вже довгий час тут, у Берліні».

«Хороші приклади — це навіть такі проєкти, де залучаються безпосередньо до участі люди з інвалідністю, [як] або ведучі, або учасники головні. І це приклад того, що це одна з частин людського різноманіття, що от ми всі є, всі учасники, на рівних бере участь хтось інший, узагалі без якихось акцентів на тому, що людина має інвалідність».

Утім, цих дій поки що недостатньо для того, аби вразливі групи українського суспільства почувалися почутими й прийнятими. Що ж можна зробити?

Перш за все (і це питання не лише до медіа), важливо забезпечити доступ до об’єктивної та якісної інформації для всіх частин українського суспільства. Частина експертів під час дослідження говорила, що телемарафон «Єдині новини» — ненадійне джерело новин, його майже не дивляться ні в Україні, ні за її межами. Водночас у багатьох прикордонних населених пунктах України через відсутність або слабкий сигнал жителі дивляться переважно іноземні телеканали (наприклад, угорські чи словацькі).

Натомість більшість українців сьогодні орієнтуються на незалежні медіа або телеграм-канали як основне джерело новин. Однак експерти назвали практику використання для отримання новин телеграм-каналів доволі ризикованою, оскільки вони часто поширюють дезінформацію, емоційно маніпулятивний контент або теорії змови.

По-друге (що вже безпосередньо стосується роботи медіа), потрібно ширше й системніше висвітлювати життя вразливих груп. Ідеться не лише про великі успіхи чи, навпаки, великі трагедії, а про звичайне повсякденне життя. Наприклад, деякі експерти відзначали: важливо показувати роботу українських організацій за кордоном, які організовують збори та події на підтримку Збройних Сил України, аби долати упередження про пасивну позицію діаспори. Переселенці говорили, що для них дуже важливо бачити матеріали, де б самі вони розповідали про власний досвід і проблеми. Учасники фокус-груп пояснювали, що це допоможе іншим ставитися до них та їхнього досвіду з емпатією, а також інформуватиме органи влади про проблеми, які потребують розв’язання.

«Ось сім’я одна: орендували машину, все, холодильник завантажили. Туди прилетів FPV-дрон. І вона з двома дітьми в посадці дві ночі, холодно. Ось ці проблеми треба [висвітлювати], щоб люди відчували, як воно. Щоб було якесь співчуття».

По-третє, потрібно забезпечити ширше представлення різних думок і досвідів представників вразливих груп. Часто медіа звертаються за коментарями до вже знаних і відомих спікерів, які готові розповідати про проблеми й виклики своєї групи. Але справжній, живий досвід людей, які щодня проживають, здається, нездоланні проблеми у віддалених містечках і селах, може справляти набагато сильніше враження.

Четверта важлива зміна, яка має поступово відбуватися, — це краще інформування самих представників вразливих груп про те, що стосується їхнього життя. Скажімо, переселенці розповідали, що людям, які лише готуються до вимушеної евакуації, часто не вистачає інформації про можливості та шлях після переселення, зокрема доступні для них вакансії й соціальні програми.

Загалом, як уже йшлося вище, медіа мають велику владу виводити на перший план одні теми та залишати у тіні інші. Хоча український інформаційний простір ущент переповнений подіями та новинами, вразливі суспільні групи, які отримали надзвичайно важкий досвід через війну або інші свої характеристики, також мають право бути почутими. Уникання чи замовчування їхніх проблем, яке на певний час створює ілюзію їх відсутності, зрештою призведе до поглиблення соціальних розривів, які сьогодні створює війна.

«Є медіа, де я і не зустрічаю інформації про людей з інвалідністю. Мені здається, це пов’язано з тим, що вони не вважають це за необхідність, або що оскільки ми не пишемо про якісь малопредставлені групи, значить, ми говоримо, що в нас, за радянськими мірками, нормальне суспільство».