Поблизу однієї з центральних станцій метро кияни могли буквально "викупатися в розкоші": що там було

У самому центрі Києва, на розі сучасних вулиць Євгена Чикаленка та Павла Скоропадського, колись стояв унікальний архітектурний комплекс. Він став символом міського побуту кінця ХІХ століття.

Це – Караваєвські лазні, або народні лазні Міхельсона, які були не просто місцем для гігієни, а справжнім соціальним центром. Протягом чи не століття він слугував киянам різних верств населення.

Естонський купець і його київська мрія

Історія лазень починається з ім'я естонського купця Фрідріха Міхельсона — підприємця-візіонера, який став одним із найвпливовіших забудовників Києва ХІХ століття. У 1876–1877 роках він втілив у життя амбітний проект створення найсучаснішого банного комплексу в місті, який мав стати еталоном комфорту та якості обслуговування.

Архітектуру майбутньої київської лазневої інфраструктури довірили талановитому Олександру Шиле — архітектору, чиє ім'я назавжди вписане в історію міста. Шиле створив справді вражаючу споруду, що поєднувала функціональність із естетичною красою.

Будівля лазень справді вражала. Фасад прикрашали вишукані декоративні орнаменти, витончена ліпнина та таємничі маски. Особливу увагу привертала літера "М" — ініціал прізвища власника, що стала своєрідним логотипом закладу.

Соціальна місія

У часи, коли централізоване водопостачання та каналізація були недоступною розкішшю для більшості киян, Караваєвські лазні виконували життєво важливу соціальну функцію. Вони не просто надавали послуги з особистої гігієни — вони рятували здоров'я тисяч людей, запобігали поширенню епідемій та інфекційних захворювань.

Лазні стали символом демократизації комфорту — тут могли отримати якісні послуги як студенти, так і заможні купці. Це був справжній прорив у сфері соціальних послуг кінця ХІХ століття.

Сучасність у кожній деталі

Караваєвські лазні випереджали свій час на десятиліття. Комплекс вражав відвідувачів розкішними мармуровими басейнами, просторими залами та системою приватних кабінетів — так званих "нумерів". Це була справжня революція в сфері послуг для тогочасного Києва.

Особливу увагу власник приділив соціальній диференціації: комплекс включав п'ять відділень — три чоловічих та два жіночих, що дозволяло обслуговувати клієнтів різних суспільних верств. Студенти могли скористатися послугами лазень за демократичні 25 копійок, а сімейні "номери" для заможних клієнтів коштували до 3 рублів.

Більше ніж лазні

Міхельсон розумів, що успішний бізнес — це комплексний підхід до потреб клієнтів. Тому на території комплексу працювали не лише лазні, а й магазини, перукарні та буфети. Це перетворювало відвідування лазень на справжню культурну подію — місце, де можна було не лише подбати про гігієну, а й поспілкуватися, підстригтися, перекусити.

Навіть затишний дворик був продуманий до дрібниць: там розмістили кількарівневий підземний паркінг для карет — ознака преміум-сервісу, недоступного більшості закладів того часу.

Втрачена спадщина

На жаль, час виявився нещадним до цієї архітектурної перлини. Караваєвські лазні протрималися до 1980-х років, поступово втрачаючи свою актуальність у міру розвитку індивідуальних санітарних умов у квартирах киян.

У 1981 році неподалік від місця, де стояли Караваєвські лазні, відкрили станцію метро "Площа Українських Героїв" (тоді вона мала назву "Республіканський стадіон") — частину Оболонсько-Теремківської лінії Київського метрополітену. Ця станція стала важливою транспортною артерією, а поруч з нею було збудовано інженерний корпус метрополітену. Зрештою лазневий комплекс було знесено, а на його місці з'явився сучасний бізнес-центр.