Хто керує майбутнім і чому це більше не держави

Гасло керівної партії «Хто керує минулим, той керує майбутнім; хто керує сьогоденням, той керує минулим» із роману Орвелла «1984» — не тільки одна з найцитованіших антиутопічних формул XX століття. Орвелл геніально сформулював один із ключових принципів політичного авантюризму, коли штучно створене минуле в окремо взятому соціумі буквально керує майбутнім. Чому це важливо? Тому що сьогодні цей принцип визначає безліч домінантних тенденцій, що ведуть світ до незвіданого нового. І йдеться не лише про Росію, Китай чи Польщу, які дуже своєрідно інтерпретують своє та чуже минуле. Трамп, а за ним й інші члени його адміністрації, зовсім не випадково не втомлюються повторювати: «Якби президентом був Трамп, війни б не було». І це, безперечно, зовсім не про минуле. Це — про майбутнє.

Сучасний світ змінюється настільки швидко, що більш-менш точно прогнозувати на відносно тривалі строки можна лише тенденції, але не факти. У геополітичних перегонах виграє не той, хто більше інвестує в дата-центри, а той, хто навчиться прогнозувати в умовах тотальної невизначеності. Заплутати необізнаного нібито об’єктивними даними й наче навмисно створеними парадоксами нескладно, та якщо тенденції зрозумілі, обдурити його спогадами про майбутнє неможливо.

Для достовірного прогнозування потрібно розуміти загальні глибинні принципи та рушійні сили глобальних процесів. Формула Орвелла — один із таких принципів. Інший сформулював Жозеп Боррель — один із колишніх керівників Єврокомісії в критичні роки пандемії ковіду та початку війни Росії проти України. В одній зі статей він зазначив: «Час у політиці — це поняття відносне. Як і у фізиці, це залежить від вашої власної швидкості: якщо світ змінюється швидше, ніж ваша спроможність адаптуватися до змін, то з погляду відносності ви починаєте рухатися назад». Словом, час плине по-різному залежно від того, з якого боку дверей туалетної кабінки ви перебуваєте. Наслідком цього принципу є усвідомлення, що світ — різношвидкісний (і різновекторний), і тому людству доведеться мати справу не з одним, а з безліччю різних майбутніх, у різних місцях і в різний час.

Ці самі майбутні формуються на наших очах, хоча, можливо, не всі це відчувають. Перебіг часу настільки ущільнився, що минуле миттєво перетікає в майбутнє, перетворюючи сьогодення на певну «точку сингулярності», що нагадує вершину в трикутнику — вона нібито і є, але притому недосяжна. Для Путіна вигадане ним і його ідеологами минуле та його трансформація у ще більш гіпотетичне майбутнє є незрівнянно важливішим за сьогодення, яке для нього — просто перехідний процес і тому може тривати як завгодно довго. У деяких випадках межа між минулим і майбутнім настільки стирається, що триєдність часу сприймається просто як сьогодення, що триває, хоч яким жахливим воно є і хоч як його хочеться змінити. Це дуже складна ситуація для стратегування, хоча в деяких аспектах сучасного світу майбутнє, схоже, вже настало.

 По-перше, треба визнати, що певного рівня завершеності досяг Китай із його системою соціального рейтингу й тотального електронного контролю, яка органічно лягає на китайські тисячолітні традиції й ніби осучаснює їх. По-друге, це «цифрова держава», яка, якщо говорити точно, державою, звісно ж, не є. Це інша форма влади, що почасти існує поруч зі звичайною, інституційно-ієрархічною державою, почасти вбудована в неї або над нею — формально для посилення ефективності, оптимізації процесів, а фактично — для її знищення. Оскільки мережі й дані по суті своїй є позадержавними, «цифрова державність» — це глобальна реальність, влада, непідвладна державам, яка перебуває в руках приватних гравців.

Суть у тому, що капітал, який перетворився на електронний сигнал (наприклад, потік даних або біткоїн), не залежить ні від держави, звідки його відправили, ні від держав, чиї кордони він перетинає, ні від держави, куди він приходить. Глобальна цифрова влада надбудовується над державою так само, як остання надбудовувалася в XVI–XVII століттях над традиційними локальними та регіональними структурами влади в Європі, витісняючи їх із системи організаційно-владних відносин. Глобальна «цифрова влада» — майже ідеальна форма для так званої глибинної держави або, точніше, «глибинної влади», оскільки держава — структура формалізована, а її «глибинне» альтер-его — ні. «Цифрова» держава переймає інституційні функції традиційної держави під виглядом поліпшення та спрощення. Насправді в такий спосіб у гру вступають нові гравці — архітектори мереж і корпорації, яких ніхто не обирав і не наділяв повноваженнями. Залишившись без контролю, вони з легкістю створюють свій, зовсім інший світ.

Уже сьогодні феномен цифрової «глибинної влади» став явищем повсюдним. Держава контролює бази даних, зокрема розпоряджається персональними даними своїх підданих, має можливість контролювати місцезнаходження та стиль життя практично кожного індивіда. Із приходом супер-ШІ суспільну трансформацію буде завершено. Його розробники вже намагаються переконати нас, буцімто кінцевий продукт буде настільки досконалим, що зробить зусилля людини непотрібними, а це автоматично виключить її з процесу глобальної еволюції. Досконалий і мислячий ШІ краще адаптуватиметься до навколишнього середовища, мудро та справедливо управлятиме суспільними відносинами, а держави у теперішній формі втратять цінність. Вони є атрибутом слабших і недорозвинених людей, чия подальша еволюція здійснюватиметься через мутації майбутнього — вживлені чипи та інші кіберпокращення. Коли людина й машина поміняються місцями, еволюцію буде завершено?

Не буде. На щастя для фаталістів, які втратили надію на торжество нормального, а не штучного розуму, є своєрідні запобіжники, принципи, які спрацьовують щоразу, коли людство готується вчинити самогубство. Згідно з одним із них, будь-який процес, доведений до абсурду, перетворюється на свою протилежність. Це загальний закон Всесвіту, приклади застосування якого трапляються на кожному кроці. Ось черговий характерний випадок. У той момент, коли нестримна глобалізація мала вирівняти шанси всіх на порівнянні умови розвитку й призвести до появи якихось «об’єднаних штатів Землі», сталося прямо протилежне — ще більше розділення, спочатку масочно-вакцинне, а тепер іще й технологічне.

У наші дні, поки великі гравці захоплені улюбленим заняттям — сутичкою, яка дедалі більше нагадує бій без правил, маленькі країни шукають притулку й захисту. У них немає стратегічної глибини, достатніх коштів і ресурсів для самостійного виживання. Вони змушені будуть або примкнути до великих, а це небезпечно, тому що доведеться брати участь у сутичці, або об’єднатися в кластери й пробувати зачаїтися до настання торжества справедливості. Тенденція до роз’єднання не обов’язково призведе до розпаду світового тіла на атоми, але точно поглибить розкол між його окремими частинами. Така сама тенденція чекає й на машини ШІ. Щойно їхня присутність стане надмірною, наприклад через споживання неадекватних обсягів енергії та води, можливе втручання в політичні процеси або участь у війнах, виникне конфлікт, у якому переможцями вийдуть люди, котрі вміють рахувати без калькулятора.

Японська приказка каже: швидко — це повільно, але без перерв. Саме так мав би змінюватися світ. Однак мудрі думки ще нікого не зупинили від поспішних дурощів. Саме тому про прогнози, які здійснилися, стає відомо не в той момент, коли вони стають реальністю, а багато років по тому. Фінансової кризи 2008–2009 років до її настання та в момент апогею не прогнозував практично ніхто. Проте через багато років з’ясувалося, що передбачливі економісти все-таки існували. На четвертому році війни виявляється, що про такий конфлікт розмірковували ще тридцять років тому, і це правда. Це приклад відображення ще одного вічного принципу буття — хоч про що йдеться, завжди знайдеться той, хто все знав.

Творець функціонального аналізу великий польський математик Стефан Банах якось сказав: «Математик — це той, хто вміє знаходити аналогії між твердженнями; кращий математик — той, хто встановлює аналогії доведень; сильніший математик — той, хто помічає аналогії теорій; але можна уявити собі й такого, хто між аналогіями бачить аналогії…» Залишається розвивати уяву, щоб не тільки уявити собі такого математика, а й матеріалізувати його.