В ЗСУ склалася парадоксальна ситуація, що підточує бойову ефективність

Про необхідність підвищення статусу бойових командирів

Українська армія, яка протистоїть агресору, переживає не лише масштабні бої, а й глибокі трансформації всередині. Однією з найпомітніших є блискавичний кар’єрний ріст офіцерів. Офіцери, які зустріли 2022 рік у званні "лейтенант", що символізує початок офіцерської служби, сьогодні вже є майорами чи підполковниками. 31-річні командири корпусів, молоді командири бригад, які ще навіть не перейшли 30-річний рубіж, та геть юні комбати — це нова реальність ЗСУ.

У часи великої війни, зокрема такої, що триває зараз в Україні, найвищою формою лідерства є лідерство на передовій. Проте сьогодні в ЗСУ склалася парадоксальна ситуація: статус командира бригади або батальйону — молодих офіцерів, часто без достатнього життєвого та службового досвіду, але з неймовірною витримкою та практикою щоденних рішень, тих, хто несе безпосередню відповідальність за життя людей і результати бою — виявився нижчим, ніж статус офіцерів штабів вищих організаційних структур. Це нелогічно, адже саме командир — це вершина військової професії.

Це створює не лише моральну несправедливість, але й практичні проблеми. По-перше, талановиті офіцери уникають командних посад, обираючи більш престижні та безпечні штабні позиції. Результат — часто найважливіші посади в армії займають не найкращі офіцери. По-друге, командир, який формально поступається штабному офіцеру, втрачає авторитет не лише серед особового складу, але й у власних очах. По-третє, армія, де штабна робота престижніша за командування, неминуче деградує як бойова сила, перетворюючись на бюрократичний апарат.

Як результат, ми не завжди маємо найкращих офіцерів на посадах, яким довіряємо життя наших синів та доньок. Тому це не просто питання посадової ієрархії чи грошового забезпечення. Це, в першу чергу, криза військової культури, яка, якщо її не вирішити, підточує саме серце бойової ефективності.

Трохи заглянемо в минуле. Історично командири бойових підрозділів були уособленням армії. Вони творили перемоги і формували армійську традицію. Генерал Джордж С. Паттон, відомий американський генерал часів Другої світової війни, вважав, що солдати не воюють за країну, вони воюють за командира. Командир на полі бою — це джерело морального духу, головна фігура довіри.

В українській історії — аналогічні приклади. У визвольних змаганнях 1917–1921 років фігури на кшталт Євгена Коновальця чи Марка Безручка не були начальниками штабів, вони були командирами, вони вели людей у бій і тому стали національними символами. Найуспішніші наші комбриги сьогодні — це люди, яких знають не тільки у війську, а й у країні по іменах. Це не просто прізвища, це символи.

До прикладу, Наполеон особисто відзначав командирів полків та бригад, які показали себе в бою. Більшість із його "маршалів імперії" починали як бойові командири низових підрозділів. Служба в штабі вважалася етапом служби, а не кар’єрною метою. У Вермахті у роки Другої світової війни командир батальйону або полку мав вищий статус, ніж офіцер дивізійного штабу. В Ізраїльській армії, одній з найбільш боєздатних армій світу, командири бойових підрозділів, особливо батальйонів та бригад, мають величезний вплив, навіть політичний. Досвід командування в бою є обов’язковим для подальшого просування по службі. Багато прем’єр-міністрів Ізраїлю були командирами бойових частин. У ЗС Великої Британії командиром батальйону є підполковник, начальником штабу бригади — зазвичай майор, який у майбутньому може стати командиром батальйону, ну а комбриг — полковник. Там командир завжди вищий статусом за офіцера штабу із таким самим військовим званням.

Які ж варіанти ми маємо? По-перше, ми маємо переконатися, що на командирські посади призначені дійсно наші найкращі офіцери. Тут, можливо, доведеться когось призначити із теперішньої вищої штабної посади на теперішню нижчу, але командирську. Чому це важливо? Бо зараз на командирських посадах у нас не завжди найкращі.

По-друге, треба запровадити принцип бойового пріоритету. Це коли командир бойового підрозділу чи військової частини завжди має вищий статус за штабного офіцера того ж рівня (звання). Командир батальйону — вище за начальника штабу бригади, командир бригади — вище за начальника штабу корпусу.

По-третє, має бути диференціація винагород. Грошове забезпечення командирів має бути вищим, ніж воно є зараз, треба зробити доплату за реальну відповідальність та ризик. Командир батальйону чи бригади повинен отримувати на 30–50% більше за штабного офіцера еквівалентного звання. Також командир бригади і батальйону та його сім’я мають забути про проблему оренди житла. Командири та їх сім’ї повинні мати своє гідне житло одразу, а не через 25 років служби.

Четверте стосується кар’єрного зростання. Просування на генеральські посади має бути практично неможливим без успішного командування бойовими частинами рівня батальйону та бригади.

Отже, нинішня війна дає унікальну можливість провести назрілі зміни у багатьох сферах. Підвищення статусу бойових командирів є важливою зміною. Молоді командири, що здобули досвід у бою, мають стати основою нової військової еліти — еліти, яка цінує результат понад процес, ініціативу понад субординацію, лідерство понад адміністрування.

Підвищення статусу командирів бригад та батальйонів — це не просто питання справедливості чи мотивації. Це стратегічна необхідність, від якої залежить ефективність української армії не лише сьогодні, але й у майбутніх десятиліттях.

Історія вчить: армії, які цінують командирів бойових підрозділів та частин, перемагають у війнах. Армії, які віддають перевагу штабній роботі, програють їх. У нас є вибір — скористатися досвідом переможців чи повторити помилки переможених.

Джерело: Facebook Сергій Собко