Пам’яті телеоператора, сержанта ТрО Олексія Андреєва

Планував знімати повнометражне кіно і писати до нього музику

Олексій Андреєв народився і виріс у Маріуполі, провів там своє дитинство і юність. У 2014 році пережив окупацію рідного міста та його звільнення українськими військовими. Пізніше переїхав на батьківщину своєї дружини - до Чернівців. Саме звідси 25 лютого 2022 року доєднався до лав тероборони. Під час одного із завдань на Бахмутському напрямку зв’язок із групою Олексія обірвався. Майже рік він вважався зниклим безвісти. Та пізніше експертиза ДНК підтвердила загибель українського воїна.

Дружина загиблого Героя Наталія Ікім розповідає, що познайомилася із майбутнім чоловіком під час спільного навчання на режисурі в Київському національному університеті культури та мистецтв.

- Він був неформат, дуже любив важкий рок, грав на барабанній установці в одному із маріупольських гуртів. Потім отримав множинні переломи руки і перестав грати. Коли ми з ним познайомилися, він мав довге світле волосся, ходив у джинсах, рокових футболках і в кирзових чоботах. Дуже добре розбирався у рок-музиці. Справив тоді на мене приємне враження, - пригадує жінка.

За її словами, Олексій уже мав на той час технічну освіту, встиг попрацювати на одному із промислових підприємств, та зрозумів, що це не його. У 1991 році він пройшов строкову службу, отримав сержантське звання вже за часів незалежної України і давав присягу українському народові. Пізніше зізнається, що та присяга була для нього не порожніми словами, і до повномасштабного вторгнення та приєднання до лав ЗСУ він був морально готовий заздалегідь.

Ще під час навчання Олексій і Наталія вирішили жити у столиці. Вони працювали на кіностудії їхнього майстра по режисурі Олександра Столярова та паралельно закінчували навчання в університеті.

- Наш майстер помітив, що Олексію більше підходить операторська робота. Він умів бачити такі речі, на які звичайні люди не звертають увагу. Особливо Олексій умів бачити людей, любив спостерігати за їхньою поведінкою. У нього дуже добре виходили жанрові зйомки, знімав унікальні кадри, - розповідає дружина.

Через кілька років студія у Києві закрилася і пара вирішила переїхати до Маріуполя. Олексій Андреєв працював оператором у телекомпанії «Сігма», а Наталія - режисеркою на телеканалі «МТБ».

Пізніше вона змушена була переїхати до Чернівців доглядати за хворим батьком, який на той час залишився один. Водночас, у Олексія в Маріуполі також були хворі батьки, і він залишився біля них. Коли сталася окупація Маріуполя, а пізніше - його звільнення, Олексій Андреєв був у епіцентрі усіх важливих подій у місті.

- Він розповідав мені, як під час однієї зі зйомок тих мітингів особисто спілкувався із російськими підбурювачами. То були спеціально підготовлені люди, вони вигукували антиукраїнські гасла. Він усе це бачив, знімав на відео й дуже боляче переживав ці події, адже змалечку був патріотом України. Одного разу до них до студії увірвалися озброєні чоловіки, які представилися ДНРівцями. Вони погрожували працівникам, фактично взяли їх у заручники і вимагали вивести у прямий ефір, щоб зробити оголошення, мовляв, “влада помінялася”. Олексій тоді як оператор змушений був вивести цих людей в ефір, обійшлося без постраждалих, - пригадує Наталія ті часи.

Також Олексій Андреєв знімав в’їзд у місто української важкої техніки. Його тоді трохи присипало уламками, та все обійшлося.

Після звільнення міста Андреєв не раз їздив на зйомки на лінію бойового зіткнення, потрапляв під обстріли. Під час однієї із таких зйомок познайомився із командиром «Азову» Андрієм Білецьким та попередньо домовився із ним про приєднання до підрозділу в якості бійця.

- У нього тоді була дуже хвора мама, яку він любив понад усе на світі. Вона вже майже осліпла. І коли батько дізнався про його намір, то сказав, що це рішення одразу вб’є маму. Олексій тоді вирішив відмовитись від своєї ідеї. Так коли він остаточно переїхав до мене у Чернівці після смерті своїх батьків, то одразу заявив: «Коли почнеться щось масштабніше, я піду воювати». Це був ще 2017 рік. Він тоді знав, що рано чи пізно буде повномасштабний наступ росіян, - пригадує Наталія.

О 5-й годині ранку 24 лютого 2022 року Олексію зателефонував друг із Маріуполя. Він повідомив, що почалася повномасштабна війна, заїхали ворожі танки. Наступного дня Олексій Андреєв долучився до українського війська.

Досить довго тривало навчання, його готували на розвідку. Але так сталося, що через нестачу на фронті сержантів Олексія перевели на посаду в 107 бригаду ТрО. Він взяв собі позивний «Коваль».

- Це було дівоче прізвище його матері. Таким чином, Олексій вважав, що навіть після смерті у 2016 році його мама буде його оберігати на фронті. Та не довго працював цей оберіг…, - зі сльозами пригадує дружина Олексія.

Після того, як їхній підрозділ перевели на Харківський напрямок до кордону із Росією, позицію Олексія обстріляли два ворожі танки. Його вибуховою хвилею віднесло на дошки, боєць отримав сильний забій хребта, контузію та перелам ребер. На певний час Олексій поїхав додому на лікування та реабілітацію, а пізніше знову доєднався до побратимів.

Восени того ж року їхній підрозділ перевели на Бахмутський напрямок. Там під час одного з ворожих штурмів зв’язок із групою Олексія було втрачено. Про нього майже рік не було жодної інформації, він вважався зниклим безвісти. Була надія, що Олексій із побратимами потрапив у полон. Та експертиза підтвердила збіг ДНК одного із тіл, які вдалося повернути із Росії.

- Олексій писав музику, короткі розповіді, вірші на музику. Це те, чим він займався у вільний від роботи час. Він був творчою людиною, любив малювати. Мав тонку душевну конструкцію, не міг робити людям боляче. Він був гідною людиною, яка вміла любити. Любив батьків, любив країну, любив мене… І коли він любив, то любив на повну, - додає дружина воїна.

Олексія Андреєва поховали 2 листопада 2024 року на Алеї Слави Центрального кладовища Чернівців.

У 2025 році Олексій Андреєв посмертно був удостоєний почесної відзнаки «За заслуги перед Буковиною». Дружина Наталя Ікім і друг та колега Макс Грабовський планують опублікувати пісні, створені Олексієм, щоб зберегти музику, яка наповнювала його кожного дня.