"П’ята колона" генерала Франко: як ворог усередині допоміг захопити владу в країні

Феномен "п’ятої колони" має чимало прикладів у світовій історії. І, звісно, в українській. "Ворог усередині" державного механізму, як у мирний час, так і під час війни завжди був важливим козирем в руках супротивника. Можна виділити багатошарову підривну діяльність "п’ятої колони" в Україні з моменту здобуття незалежності у 1991 році.

Це і легальна політична діяльність, у тому числі й керівних партій, і "агенти впливу" в ЗМІ та соцмережах, і диктат іноземної церкви – РПЦ – через її філіал УПЦ МП, і диктат в політиці історичної пам’яті. Відбувався довготривалий процес роззброєння армії, інфільтрація в усі силові структури прямих агентів ФСБ. Відкрита та прихована підривна діяльність російських агентів на всіх рівнях, також у військовій сфері до 2014 року готувала анексію Криму і частини Донбасу.

Якщо взяти "військовий аспект", то лише такий кричущий факт, як державна зрада президента-втікача Віктора Януковича і більшості очільників силового блоку, які опинилися в стані російських хазяїв після другого Майдану, яскраво промовляє про довготривалу підготовку до агресії проти нашої держави. Видатний український історик Ярослав Дашкевич писав: "Якщо подивитися на історію української нації та Української держави в глибину віків і у недавнє минуле, без великих зусиль можна встановити, що основними факторами, які спричиняли їхній упадок – упадок нації і упадок держави – були: зовнішня агресія і внутрішня зрада".

Термін "п’ята колона" має вельми цікаву історію, пов’язану з громадянською війною в Іспанії (1936–1939). Читач знайде багато цікавих аналогій, згадає нещодавнє минуле, і зробить свої висновки…

Заколот у Мадриді

"Над всією Іспанією безхмарне небо"… Цей пароль від імені заколотників – роялістів, традиціоналістів, консерваторів і профашистських фалангістів – нібито пролунав 18 липня 1936 року зі студії радіостанції Сеута в Іспанському Марокко. Проте насправді ми маємо справу зі звичайним міфом – всі серйозні іспанські джерела мовчать про цей заклик до початку повстання проти Іспанської республіки. Відповіддю лівоцентристського уряду стало дивне офіційне повідомлення: "Уряд знову підтверджує, що на всьому півострові повний спокій".

Чому дивне? Бо вже понад добу, з ранку 17 липня 1936 року, відбувався перший етап заколоту в Іспанському Марокко, а легітимний уряд, бувши в курсі подій і маючи час для його придушення в містах, не мобілізовував своїх прихильників – республіканців і соціалістів, анархістів і комуністів. Проте нерішуче діяли й супротивники: повстання у більшості великих міст було за кілька днів придушено не тільки вірними уряду частинами, але й робітниками та представниками воєнізованих загонів лівих партій. Вони самотужки штурмували казарми та арсенали зі зброєю.

Уже 20 липня було придушено заколот у Мадриді: капітулювали і військові-путчисти, і фалангісти в казармі Монтанья. Їхня доля була трагічною: більшість були розстріляні.

Британський історик і письменник Ентоні Бівор писав: "Націоналісти з самого початку доводили, що підняли заколот із єдиною метою – запобігти комуністичному путчу: це було відвертою брехнею з метою виправдати заднім числом власні дії. Але навряд чи менш лицемірним є твердження лівих, ніби націоналісти завдали віроломного удару по законослухняних демократах – адже ліві часто демонстрували ту ж зневагу до демократичного процесу і до верховенства закону, що й праві. Зрозуміло, обидві сторони наводили один і той же аргумент на виправдання своїх дій: якби вони не виступили першими, противник захопив би владу і роздавив їх. Але це вказує лише одне: ніщо так стрімко не руйнує політичну стабільність, як політика залякування і агресивна риторика" ("Громадянська війна в Іспанії").

Саме "політика залякування і агресивна риторика" охопила Іспанію і її нечисленні колонії після падіння диктатури генерала Мігеля Прімо де Рівера у січні 1930 року. Особливо вибухонебезпечною стала ситуація після плебісциту під час муніципальних виборів у квітні майбутнього року, коли було проголошено Другу Іспанську республіку і скасовано монархічний устрій у державі.

Франко: "Я врятую Іспанію від марксизму"

…У результаті ще маневрової війни за перші півтора місяця путчистам вдалося захопити третину території Іспанії. Протистояння надалі мало позиційний характер із мінімальним просуванням армії франкістів. Мадрид і більшість промислових міст і портів так і залишилися в руках республіканців практично до кінця війни. Головні події часто розгорталися у тилу сторін громадянського протистояння, де відбувалися з обох боків багато злочинів – розстріли військовополонених, політиків, профспілкових лідерів, аристократів, навіть священників і ченців. І франкісти, і республіканці змагалися у нелюдяному поводженні з полоненими та затриманими, які реально чи гіпотетично були симпатиками тієї чи іншої сторони.

Так, після захоплення франкістами міста Бадахос на кордоні з Португалією відбулася кривава різанина, апогеєм якої став розстріл з кулеметів військовополонених і мирних мешканців на стадіоні, де відбувалися бої биків. Загалом в місті загинуло від двох до чотирьох тисяч людей. Це були рецидиви білого і червоного терору, як і під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії в 1918—1921 роках. Також час від часу між різними партіями та рухами в республіканському таборі спалахували конфлікти, які переростали в збройне протистояння.

Ентоні Бівор писав про ситуацію в суспільстві перед громадянською війною: "Романіст Рамон Сендер пояснював вандалізм лівих проти церков (зокрема, осквернення мощів) реакцією на нав'язаний церквою звичай прикладатися до "святих кісток" та їх надмірного шанування в іспанській церковній традиції. Жінки в усьому чорному, які слідували будь-якому слову свого священника, готові були повірити у все, навіть у найнеймовірніше: в Іспанії психічні розлади на релігійному ґрунті зустрічалися частіше за будь-які інші. Ця атмосфера химерно впливала навіть на невіруючих: робітники вигадували небилиці про тортури в монастирях, багато природних катаклізмів приписувалися єзуїтам – за прикладом самої Церкви, яка невпинно таврувала масонів, євреїв і комуністів".

У перші три дні заколоту повсталих очолював генерал Хосе Санхурхо, який знаходився в політичній еміграції в Португалії. Проте, повертаючись на батьківщину, він загинув в авіакатастрофі, і провід через якийсь час перейшов до рук відомого героя війни в Марокко генерала Франсіско Франко, який невдовзі отримав звання генералісимуса. В одному з інтерв’ю американському журналісту він сказав: "Не може бути жодного компромісу, ніякого перемир’я. Я врятую Іспанію від марксизму… за будь-яку ціну".

"П’ята колона"

В тіні Франко знаходився генерал Еміліо Мола (загинув в авіакатастрофі 3 червня 1937 року), який був найдіяльнішим учасником заколоту на першому етапі.

Він увійшов в історію знаменитою фразою про "п’яту колону". 1 жовтня 1936 року підзвітні йому дивізії розпочали з півночі та заходу просування до Мадрида; з півдня наступали війська, які очолював Франко. Саме тоді генерал Мола, виступаючи в радіопрограмі, сказав, що він командує чотирма колонами повстанців, які вже беруть в облогу столицю. Проте він наголосив, що в самому Мадриді є п’ята колона, яка докладе зусиль і допоможе перемогти.

Це були прибічники путчистів: шпигуни, диверсанти, саботажники, таємні вороги республіки в органах влади, армійських частинах тощо. Останніх насправді було чимало, і вони доклали багато зусиль для підриву обороноздатності держави в ході війни. Агенти франкістів розповсюджували поразницькі чутки, які мали деморалізуючий вплив.

Відповіддю республіканців стала сувора і безжальна зачистка справжніх і уявних ворогів. Шпигуноманія набула небаченого розміру, особливо в Мадриді, Валенсії та Барселоні. В арештах, тортурах і розстрілах брали участь не тільки міліція, громадянська гвардія, а й навіть цивільні люди та представники криміналітету.

У майбутньому термін "п’ята колона" використовувалася і під час Другої світової війни, особливо після ганебної поразки Франції у війні з Німеччиною, коли більшість уряду і парламентарів пішли на співпрацю з окупантами та сформували колабораціоністський уряд у Віші. Також цей вираз розповсюджувався і під час окупації Нідерландів, Норвегії та Югославії в 1940—1941 роках. Тема використання цього терміну в Радянському Союзі та у путінській Росії варта окремої статті.

…Перший штурм Мадрида у жовтні-листопаді 1936 року продовжувався понад місяць і завершився поразкою атакувальників. Це була моральна перемога республіканців, проте Франко продовжував крок за кроком йти до своєї мети.

З самого початку війни в Іспанії допомогу заколотникам пообіцяв фюрер нацистської Німеччини Адольф Гітлер. Уже 22 липня 1936 року до піренейської країни було відправлено перших добровольців – підрозділ Люфтваффе з чотирьох ескадрилей бомбардувальників, чотирьох ескадрилей винищувачів разом із бронетанковою групою (чотири батальйони), загонами ППО, протитанковими та транспортними підрозділами — загалом близько 5500 військових.

Також франкістам активно допомагала ідеологічно ближча фашистська Італія (до 150 тисяч військових, здебільшого добровольці); було відправлено до портів південної Іспанії 1000 літаків, 950 одиниць бронетехніки. Чималу підтримку отримали путчисти й від добровольців з інших країн. Особливо багато було серед них ірландців, американців, англійців, навіть російських білоемігрантів (хоча за республіканців колишніх "білих" воювало ще більше – понад 500 осіб)…

Військова підтримка СРСР

Єдиною великою державою, яка беззаперечно підтримала республіканський уряд, став Радянський Союз. З портів Чорного моря направлялися десятки суден з великою кількістю зброї, спорядження і військовими. За ними полювали, і небезуспішно, італійські ВМС. Частково зброя і добровольці відправлялися через Францію до Каталонії.

Загалом Радянським Союзом було поставлено 648 літаків, майже 700 танків, 1186 гармат, понад 20 тисяч кулеметів… У війні в Іспанії брали участь понад дві тисячі радянських військових: 772 льотчики, 351 танкіст, 222 військових радники та інструктори, 77 військових моряків, 100 артилеристів, а також понад 450 військових спеціалістів, не рахуючи працівників і агентів НКВС та військової розвідки. На полях битв, схожих на полігони, відбувалися апробація й освоєння військової техніки держав, які підтримували сторони конфлікту.

Значну роль відігравали добре організовані інтербригади, які стали на захист республіки. Проте вони мали особливий статус і діяли самостійно, підтримуючи постійний зв’язок з Кремлем і Комінтерном. Загалом було сформовано вісім інтербригад, у складі яких до вересня 1938 року воювало, не одночасно, як мінімум 30 тисяч симпатиків лівого руху – французи, поляки, німці, югослави, чехи, словаки, болгари, угорці, англійці, бельгійці, американці, італійці…

Влітку 1937 року з українців і білорусів (здебільшого громадян Польщі зі східних воєводств) було сформовано українську роту імені Тараса Шевченка. Значна кількість радянських і закордонних добровольців, які вирішили повернутися 1938 року саме до СРСР, стали жертвамисталінського терору.

В Іспанії увесь період війни діяли потужні розвідувальні групи з Німеччини, Італії та СРСР. З кожним місяцем війни позиції комуністів в "Народному фронті" (де до літа 1936 року вони знаходилися в абсолютній меншості, а домінівні позиції мали соціалісти та ліберали-республіканці) ставали все міцнішими. Значною мірою через те, що Радянський Союз не тільки підтримував республіканців, але й через своїх агентів впливу намагався, і не без успіху, контролювати дії уряду.

Країни "західної демократії" зайняли "позицію невтручання", маючи інформацію про "червоний терор", розгорнутий у контрольованій республіканцями зоні. Проте ця позиція була схожа з продемонстрованою Великою Британією та Францією під час Чехословацької кризи 1938 року, яка завершилася ганебним Мюнхенським договором, підписаним 30 вересня. Він став першим актом з розчленування Чехословаччини та майбутньої окупації однієї з найбільш демократичних держав Європи. Празький уряд, починаючи з 1933 року, постійно і не досить успішно боровся зі своєю "п’ятою колоною" – Судето-Німецькою партією, яка перед Мюнхеном-38 стала філіалом Націонал-соціалістичної партії Німеччини.

Початок епохи "каудильйо"

Останню крапку у протистоянні, умовно кажучи, націоналістів-фалангістів і зовсім не консолідованих лівих і лівоцентристів поставив військовий переворот від 6 березня 1939 року в знекровленій державі, який організували вищі військові керівники. Їх головною ціллю було досягти максимально прийнятних умов капітуляції, але вже від імені військової хунти на чолі з полковником Сехісмундо Касадо. Але Франко відмовився навіть розмовляти з новими лідерами республіканців, а тим часом фронт фактично розвалився.

Події літа-осені 1936 року стали прологом кривавої громадянської війни, яка продовжувалася до 28 березня 1939 року, коли війська франкістів увійшли до Мадрида. 1 квітня вся територія Іспанії знаходилася під контролем франкістів, розпочалися нечувані репресії республіканців… Настала епоха "каудильйо", яка продовжувалася до самої смерті диктатора Франко в 1975 році.

Про колабораціонізм під час Другої світової війни читайте найближчим часом на "Телеграфі".