85% поранених, навіть з протезами, вертаються на службу в армію, – інтервʼю з Оленою Толкачовою

"У нас 85% поранених повертаються у стрій. Коли бійці знають, що рідний підрозділ ними опікується, у них буде мотивація залишатися", – так про свою службу говорить Олена Толкачова.

Понад 10 років тому вона очолила першу патронатну службу в українській армії. З того часу змінилась її назва, підрозділ, кількість працівників і масштаби роботи, особливо після повномасштабної війни. Сьогодні близько 50 працівників "Янголів" працюють з пораненими захисниками, родинами загиблих, полонених чи зниклих безвісти, та з державними структурами, аби реформувати систему медичної та соціальної допомоги.

Проблем і викликів – багато, адже наша країна лише підлаштовується під масштаби й потреби військових і ветеранів.

Про те, як працює патронатна служба "Янголи", як займається лікуванням і протезуванням бійців, їх поверненням до активного життя, про проблеми в українській медицині, недоступність якісної реабілітації для всіх і про зміни, яких потребує законодавство, – читайте в ексклюзивному інтервʼю Олени Толкачової 24 Каналу.

До 50 працівників, супровід бійця і мільйонні витрати на місяць: як працюють "Янголи"

Патронатній службі "Янголи" – понад 10 років. Як змінилася ваша служба, особливо з початку повномасштабної війни, скільки у вас людей і на який напрямок роботи зосереджені найбільше?

Усе змінилося суттєво. До 2022 року у нас не було таких об'ємів роботи, як зараз. Тоді ми мали можливість, наприклад, за рахунок своїх працівників патронатної служби бути не тільки медичними кураторами поранених, а й, грубо кажучи, сиділками. Тобто ми самостійно займалися бійцем, якщо він був у важкому стані, в реанімації або лежачий. І, крім того, забезпечували всі організаційні процеси.

Після повномасштабного вторгнення змінилися масштаби і складність нашої роботи. Ми одразу взяли під опіку два величезних підрозділи:

• Полк "Азов", який тоді потребував допомоги. І поки була можлива евакуація поранених з Маріуполя, з "Азовсталі", ми опікувалися військовими і далі супроводжували їх під час лікування. Окремо ми постійно були на звʼязку з родинами, тому що хлопці гинули щодня. І ми про все, зокрема і про загибель, повідомляли рідним телефоном. Бо ситуація по усій країні на початку була просто катастрофічна, жахлива, і ТЦК, які зараз оповіщують рідних, не працювали в тому обʼємі, в якому мали. Та й ми були в підпорядкуванні МВС, а не ЗСУ.
  
• І паралельно ми почали займатися ще й підрозділом ТрО "Азов", який формувався в Києві Андрієм Білецьким, бо тоді почалася кампанія по захисту столиці. І теж були поранені й загиблі.

Загалом на момент повномасштабного вторгнення наша патронатна служба базувалася в Запоріжжі, Дніпрі, Києві і Львові. У Маріуполі не було жодного представника, тому що робота була налагоджена так, що в місті під час АТО і ООС у нас не було потреби. Поранені не залишалися на лікування в Маріуполі, бо була налагоджена логістика і їх евакуйовували медтранспортом до Дніпра чи Запоріжжя. І вже там до роботи приступали ми, як представники патронатної служби.

Відповідно після повномасштабки ми почали формувати уже штатну структуру в Збройних Силах – спочатку це було в ТрО "Азов", який переріс в ССО "Азов" і відповідно потім у 3 окрему штурмову бригаду ЗСУ. Таким чином ми сформували позаштатну структуру на базі Збройних Сил.

Паралельно з цим всім ми набирали більше людей в штат і за понад 3 роки виросли з 12 працівників до 40 – 50, якщо рахувати з волонтерами, які на постійній основі допомагають "Янголам" зараз. Окремо додам, що сильно виріс і підрозділ 3 окремої штурмової бригади, яка зараз вже стала корпусом. Відповідно ми збільшуємось, щоб опікуватися ним повністю і формувати або підтягнути стандарти патронажу в усіх бригадах, які будуть входити в третій армійський корпус.

Патронатна служба "Янголи" / Фото з фейсбука служби

Бригади, які будуть входити у 3 корпус, мають вже свої патронатні служби? Чи їх потрібно буде створювати з нуля?

Деякі мають. Ми з ними співпрацювали, коли проводили позаштатні добровільні навчання. Командири бригад, батальйонів чи медичні служби тоді зверталися, аби ми допомогли, питали порад, бо багато хто не розумів всіх процесів роботи патронатної служби, особливо юридичних.

Просто раніше в нашій армії не існувало такої структури, як служба супроводу чи патронатна служба. До 22 року могли бути лиш в добровольчих підрозділах, і то декому частково допомагали волонтери. Патронатна служба як структура народилася ще в батальйоні "Азов" після його створення в 2014 році.

І от коли вже в час повномасштабної війни ми вийшли з так званої турбулентності, структурували роботу, до нас почали звертатися інші підрозділи за допомогою в навчанні. Ми зрозуміли, що маємо просувати реформу і створювати в Збройних Силах патронатні служби, бо потреба в них дуже велика. Тоді ми збирали людей групами на цілий курс і читали для них лекції по всіх тих напрямках, якими займається патронатна служба.

За минулий рік у вас навчання пройшли близько 200 підрозділів. Для чого взагалі кожному підрозділу, бригаді, своя служба супроводу? І враховуючи те, що ми зараз переходимо на корпусні системі, служба супроводу має бути одна в корпусі чи окремо в кожній бригаді?

Служба супроводу має бути в кожній бригаді. Корпус – це більше адміністративна структура. У ньому має бути представник, який займатиметься більш бюрократичною частиною, а от практична має бути в підрозділі. Тому що підрозділ – це перший розпорядник інформації про свого військовослужбовця. У нього є всі документи, необхідна інформація, щоб комунікувати з родиною, якщо це поранений, загиблий, зниклий безвісти боєць чи в полоні.

Також це комунікація з усіма тиловими військовими частинами для забезпечення якнайкращого супроводу пораненого. У них є всі довідки, необхідні для госпіталізації, переведення в інший заклад, для протезування чи процесу реабілітації далі.

Ви, як патронатна служба, займаєтеся лікуванням і реабілітацією поранених, похованням загиблих, різними бюрократичними моментами. Яка сума потрібна йде на забезпечення патронатної служби в місяць і на що найбільші витрати?

Загалом це мільйони гривень, враховуючи загалом усі витрати. Це придбання протезів, оплата лікування важких пацієнтів, важкої реабілітації, хороші труни, щоб нам не було соромно дивитися в очі батьками чи родичам. Часто ми надаємо матеріальну допомогу хлопцям та дівчатам, які, наприклад, вже звільнилися і ще не оформили пенсію, відповідно зависають у цьому періоді, коли в них просто немає на що жити. Буває, допомагаємо з лікуванням батьків, коли в когось онкологія. На це все йдуть кошти, але основна маса – це лікування, реабілітація і протези.

"Є зловживання і катастрофічні проблеми": в якому стані зараз цивільна і військова медицина

Щодо лікування і реабілітації – з якими закладами співпрацюєте і куди привозите хлопців та дівчат? Це цивільні заклади чи намагаєтесь обирати приватні?

Якщо бійця треба швидко довезти, то це Харків або Дніпро – там найбільш досвідчені лікарі, які рятують і витягують з того світу. Якщо пораненого можна транспортувати зі Сходу на Захід, то веземо у Superhumans.

Переважно після першого-другого етапу евакуації ми намагаємося обирати приватний заклад. Якщо це ампутація або важке поранення, то ми тільки приватним закладам віддаємо перевагу. Є хороші лікарні державні. У Львові – це Перше медичне об'єднання, зокрема лікарня Святого Пантелеймона і лікарня Святого Луки. Я вважаю, що це зразкові державні лікарні. І навіть іноземці, коли приїжджають в той самий Unbroken, то кажуть, що "у нас в Швейцарії нема таких лікарень, як ви зробили".

Представники "Янголів" з пораненим бійцем на реабілітації / Фото з фейсбука патронатної служби

А з якими проблемами стикаєтесь у своїй роботі і на якому етапі вони найчастіше починаються?

Поки поранений перебуває у військовому шпиталі, серйозних проблем як таких немає – там і персонал, і препарати, все забезпечено. Але боєць надовго не затримується в госпіталі, бо місця мають звільнятися, йде етапність евакуації. І от коли поранений переходить в цивільну лікарню, починаються проблеми. Ми знаємо і про зловживання з боку медичного персоналу, і керівництва. І насправді у нас цивільна медицина в катастрофічному стані, порівняно з військовою.

З цим треба постійно боротися і ми вирішили боротися системно, тому що точково це не дає ніякого сенсу. Тому наразі маємо окремий юридичний департамент, який займається аналізом законодавства, допомагає писати різні нормативно-правові акти, виявляє помилки, які не дають можливості надавати адекватну медичну чи соціальну допомогу пораненому бійцю. І таким чином ми почали співпрацювати з урядом і профільними міністерствами.

А уряд і міністерства ідуть вам на зустріч, прислухаються до порад і пропозицій?

Загалом так. Одним з топ-досягнень нашої співпраці я б назвала законодавчі зміни, завдяки яким тепер добровольці, які брали участь в бойових діях з 24 лютого 2022 року і через різні причини на той час не були закріплені чи оформлені у військових частинах, мають такі самі права як й інші військові. І їхні родини, якщо боєць загинув, захищаючи Батьківщину, можуть отримати допомогу у вигляді виплати 15 мільйонів гривень. Ми 3 роки витратили на те, аби виправити цю соціальну несправедливість.

"Більшість бійців з ампутаціями – молодь": що з протезування в Україні і скільки коштує якісний протез

Знаю, що ви були долучені до реформи протезного законодавства в Україні.

Так, ми зробили зміни в правилах протезування, бо у Мінсоцполітики раніше був дуже дивний розрахунок граничної ціни на протез. Через це протезні центри часто просто відмовляли військовим, яким потрібно було складне протезування вище коліна, бо за 900 тисяч гривень, які виділялися, нереально було зібрати якісний протез.

Окрім того, були обмеження, що на біонічний протез боєць мав право податися лиш через рік після того, як запротезувався механічним. Цей підхід несучасний. Нема сенсу протезувати людину двічі і чекати, коли вона навчиться нормально ходити, бо вона не навчиться, механічний протез не дає такої можливості. Хоч звісно що є індивідуальні фізіологічні випадки, коли біонічний протез не підходить.

У нас серед поранених і серед бійців з ампутаціями, більшість – молоді люди, які хочуть продовжувати активний спосіб життя або навіть повернутися на службу, їм одразу потрібен біонічний протез.

Тому якщо держава відправляла їх на фронт, мобілізувала на війну, то тепер має забезпечити їм повноцінне життя, бо у них це життя попереду. У нас є хлопці, яким 18 – 19 років, і які вже не мають двох-трьох кінцівок.

Ветеран з протезом на пробіжці / Фото з фейсбука патронатної служби "Янголи"

А скільки коштує біонічний протез?

Якісний біонічний протез з колінним суглобом коштує в межах 4 мільйонів гривень.

Тому ми добивалися збільшення граничної вартості. Чому ми так робили це наполегливо? Тому що з'ясували, що за два роки повномасштабної війни Міністерство соціальної політики два рази не витратило у повному обсязі свій бюджет у розмірі 1 мільярда гривень. І кожного разу ці кошти повертали назад в державний бюджет.

На початку 25-го року нарешті запрацювали зміни по протезуванню. Однак поки що все повноцінно не працює. Чому? Тому що багато підприємств не мали великого досвіду з виготовленнями протезів, не мали сертифікатів від іноземних виробників, які виготовляють найкращі біонічні протези. Бо вони дорогі.

Ви згадали про протези і про протезне законодавство. Який стан цієї реформи зараз і чому ви хочете, щоб держпрограма протезування перейшла від Мінсоцполітики до Мінздоров'я?

Тому що протезування – це не соціальна програма, це не соціальна сфера. Це медично-соціальна послуга, яка зараз насправді має більше медичну складову. І для того, щоб адекватно запротезувати, навчити і прореабілітувати бійця, має бути команда лікарів і комплексний заклад охорони здоров'я. І курувати це має саме Міністерство здоров'я.

А держава зараз покриває витрати на протезування?

Так, зараз вже покриває. Проте є складність в реалізації, адже не всі протезні центри мають сертифікати і не всі навчилися робити складне протезування. Саме тому в більш прогресивних протезних центрах великі черги на тисячі людей, хлопці можуть і рік чекати, наприклад.

І чому я говорила про передачу програми протезування в МОЗ, тому що у нас є багато складних випадків протезування, які ніхто в Україні не може взяти. Це множинні ампутації, високі множинні ампутації, з якими ми відправляємо хлопців у США. Там є спеціалісти, які роблять такі протезування. І благодійні фонди та протезні центри, з якими ми співпрацюємо, забезпечують нам трансфер, перебування у Штатах, харчування, реабілітацію. Але безпосередньо комплектуючі до протезу ми повинні оплачувати самостійно. Тому ми досі збираємо гроші на протези.

І виходить так, що наче і законодавство вже змінили, і держава виділяє кошти, і ми усім користуємося, але в надскладних випадках ми все одно вимушені збирати кошти, аби оплатити протезування в Сполучених Штатах.

Якщо говорити про протезування в нас, в Україні, чи нема так званої конкуренції між військовими і цивільними? Тому що, на жаль, ампутації зараз мають абсолютно різні люди. І ви вже згадували, що інколи терміни протезування можуть сягати і рік часу. То ж чи буває так, що через цивільних військових протезують довше або навпаки?

Насправді страждають і цивільні, і військові. Звичайно, порівняно з військовими цивільних з ампутаціями набагато менше. Їх не тисячі. Але вони отримують набагато меншу суму на протезування, у них немає таких соціальних гарантій, як є у військовослужбовців.

"Бійці стають залежними": з якими проблемами стикаються поранені і хто оплачує їх лікування

Ви перебуваєте з бійцем на кожному етапі після поранення. Ми вже згадували про проблеми у роботі загалом, а як щодо медзакладів – які проблеми досі помічаєте в лікуванні поранених?

Є проблеми, пов'язані зі знеболювальними препаратами і їх частим вживанням. Хоча в цьому дійсно немає вини поранених хлопців і дівчат. Я маю на увазі налбуфін, який незрозуміло для чого виробляється у величезних кількостях в Україні. Відповідно препарат, який продається в аптеках по рецепту, все одно "гуляє" просто в шаленій кількості між пораненими. Це як вуличний наркотик.

Зараз проблему налбуфіну починають обговорювати і піднімати, бо раніше про це мовчали. Я бачила, що про це говорять вже і самі військові, і їх рідні, і навіть журналісти. Але як побороти цю проблему – держава має скоротити виробництво препарату і зробити продаж за рецептом?

Так, це цілий комплекс заходів. По-перше, це робота з медичним персоналом. Іноді санітарка, яка бачить, як поранений мучиться від болю після тієї ж ампутації, просто йде і по доброті душевній, без злого наміру, приносить військовому налбуфін. Вона навіть не розуміє, що робить гірше.

Бувають інші випадки, коли лікарі отримують відсоток від аптек і відповідно постійно дають препарат пацієнтам. А налбуфін – це такий препарат, який дуже швидко викликає залежність.

Також важливо обмежити виготовлення налбуфіну в Україні відповідно до потреб реальних. Його за кордон не продають, це все для внутрішнього споживання. А хто у нас в першу чергу потребує його при пораненні? Правильно, військові. Тому його потрібно контролювати і не дозволяти, аби військові ставали від нього залежними.

А чи вистачає коштів на лікування військових у державних лікарнях? Чи вам доводиться доплачувати?

Перший рік ми доплачували постійно, купували препарати, милиці, спирт, вату, дорогі чи дешеві препарати, якісь розхідники на операції. Але з кожним роком докуповуємо все менше і менше. Тобто лікарні і відповідно МОЗ намагаються контролювати все так, аби з військових не вимагали кошти. Звісно, є ще моменти, коли просять щось докупити, бо чогось бракує в державних закупівлях. Але ми цю інформацію потім доносимо до уряду, вони розбираються. І в принципі, з кожним роком ситуація стає краще.

"Буває, за 3 – 4 місяці вже починає ходити": як якісна реабілітація допомагає військовим

Реабілітація військових після поранення – надзвичайно важлива. Чи забезпечує держава якісну реабілітацію?

Реабілітація – це окрема тема, тому що в Україні державної реабілітації не існує, як би про це не доповідали наші чиновники. Національна служба здоров'я не може повноцінно покрити витрати, наприклад, на реабілітацію важких лежачих поранених.

Коли мова йде про молоду людину, яка втратила назавжди здатність ходити чи навіть сидіти через поранення, їй потрібна особлива, дуже дороговартісна реабілітація. І вона дає можливість людині не просто хоча б жити у такому стані, а дає шанс спробувати відновитися до максимально можливого стану, який дозволяє фізіологія поранення.

Ми, наприклад, всіх лежачих військових забираємо під свою опіку і фінансування. Якщо військового після поранення звільнили, він отримує пенсію. І попри те, що держава намагається робити адекватні пенсії, вони ніяк не можуть покрити витрати на лікування, на ці гроші навіть існувати одній людині важко. Тому часто батьки або дружина, які перебувають з пораненим, не можуть повноцінно працювати, відповідно не мають коштів, щоб оплачувати цю реабілітацію. Єдиний шлях, який у них залишається, це або звертатися в благодійні фонди, або самостійно збирати кошти, або забирати додому, або в державну лікарню, де не буде надаватися адекватна медична реабілітаційна допомога.

Буває, що ми забираємо бійця в реабілітаційний центр у стані, коли він не розмовляє, не рухається і не розуміє нічого. А там за 3 – 4 місяці починає ходити. Звісно, є різні випадки і різні травми, але коли людина молода, і в неї є потенціал до нейропластичності мозку, це дає їй шанс. Однак все це коштує дуже великих коштів. І навіть враховуючи те, що нам реабілітаційні центри надають реальні знижки на 50% або надають послуги за собівартістю, це все одно дуже дорого. Наприклад, один день в реабілітаційному центрі може коштувати від 2 до 5 і вище тисяч гривень.

Реабілітація і повернення до активного життя військових з ампутаціями / Фото з фейсбука "Янголів"

А є варіант, аби НСЗУ покривала витрати на реабілітацію військових в приватних комплексах?

По реабілітації з НСЗУ складно працювати, бо умови, які вони виставляють медзакладам, не вигідні. Так, зараз на ринку страшний брак спеціалістів, які займаються реабілітацією, – лікарів ФРМ, ерготерапевтів, реабілітологів. А НСЗУ для фінансування вимагає повноцінний їх штат у комплексі. Я розумію, що для якісної реабілітації це важливо. Але це не завжди адекватно, тому що приватним структурам складно тримати в штаті, наприклад, логопеда, бо він може бути позаштатним.

Тому умови НСЗУ треба змінювати, щоб вона могла покривати якісну, повноцінну послугу з реабілітації. Я знову ж таки повторюся, що є випадок, коли умовно військовий залишається в державному закладі, згодом його просто виписують додому, де він лежить 2 – 3 роки і помирає. А є інший військовий зі схожим пораненням, якого забирають до приватного реабілітаційного закладу, де з ним займаються повноцінно. І він через кілька місяців починає рухати кінцівками, вставати або навіть ходити. Це дуже красномовний показник.

Міністерство охорони здоров'я має змінювати підходи. Не може на четвертий рік війни бути так, щоб настільки була запущена вся історія з реабілітацією.

"Є навіть штурмовики на протезах": що мотивує бійців повертатися на службу після поранень

У 3 штурмовій бригаді дуже великий відсоток військових, які повертаються на фронт після важких поранень, навіть з ампутаціями. У чому мотивація хлопців і чи впливає вона на те, що вони швидше одужують і швидше звикають до протезів, наприклад?

У нашій бригаді повертаються у стрій приблизно 85% поранених. Серед них з ампутаціями – до 25% бійців і цей відсоток постійно росте. Попри те, що складна ампутація вимагає тривалого терміну лікування, часто більше року, багато прагнуть повернутися. Особливо це стосується молодих хлопців. Вони кажуть: "Ми хочемо назад, на будь-яку посаду".

І зараз військовослужбовець, який визнаний повністю непридатним з виключенням з військового обліку через поранення, має право залишитися у своїй військовій частині або просто з таким статусом у війську на будь-якій посаді. Здебільшого це тилові посади і штабні.

Якщо бійцям ставлять біонічний протез, біонічну кисть, то нею можна прилаштуватися і навчитися керувати джойстиком. А це дає можливість працювати у складі груп БпЛА.

Буває, що хлопці з високою ампутацією вище коліна повертаються в штурмові підрозділи і ходять на штурми. Хоч звісно, це одиничні випадки.

І тут якраз працює мотивація. Коли бійці знають, що рідний підрозділ ними опікується, що їх не покинули, ми з ними постійно на зв'язку, все організовуємо і вирішуємо проблеми, то в них буде мотивація залишатися. І це фундамент нової української армії. Оці хлопці та дівчата – це фундамент нової української армії, професійної, незалежної.

Олена Толкачова / Фото надане 24 Каналу

А як щодо хлопців і дівчат, які вже не можуть повернутися на службу, як ви підтримуєте їх? Чи допомагаєте з працевлаштуванням, з соціалізацією, з такими моментами?

Ми намагаємося з усіма тримати зв'язок і допомагати. Навіть після звільнення ми оплачуємо лікування бійців, реабілітацію, якщо потрібно, надаємо матеріальну допомогу. Ну і намагаємося їх соціалізувати, повертати, якщо не у військо, то в наші ветеранські проєкти.

Це можуть бути працевлаштування в комунальні або державні підприємства, у міністерства, де є постійний брак спеціалістів, в різні компанії чи навіть великі агрофірми. Вони самі до нас звертаються і просять "дайте когось".

Але у нас багато хто дійсно повертається у військо. Відповідно наразі немає такої критичної маси ветеранів, яким потрібно шукати роботу. Це поки що більш одиничні випадки і ми намагаємося їх залучати до соціальних проєктів. Часто їм складно ще працювати на цивільних роботах.

На вашу думку, коли військові повертаються в цивільне суспільство, це може бути відпустка, після поранення, після звільнення зі служби з різних мотивів, їм потрібно проходити консультацію психолога, психотерапевта, чи навіть, можливо, якийсь курс перед поверненням у цивільне життя?

В ідеалі, звичайно, має бути якась декомпресія. І вона має починатися ще в підрозділі, у військовій частині, в зоні виконання, задач. І це робота психологів підрозділів. Це першочерговий етап, який має бути пройдений обов'язково.

В ідеалі, навіть після кожної операції, після кожного штурму, має бути так званий розбір польотів, аби прибрати перші травмуючі після події, які можуть далі розвиватися до психіатричних розладів, якщо їх не розібрати одразу. Після демобілізації, після списання, обов'язково треба, щоб або родина, або близькі люди, які поряд, спостерігали і пропонували допомогу ветерану, якщо вона потрібна. Ну і в першу чергу створювати адекватні соціальні умови. Якщо родина вже не справляється, то звертатися до спеціалістів.

Я не можу сказати, що всім, хто повертається з фронту, потрібен психолог чи психіатр. Та й нам зараз не вистачає ні психологів, ні психіатрів. Але цьому треба приділяти увагу, тому що ПТСР існує. І суспільство має підлаштовуватися під ветеранів, проявляти повагу, дякувати. Це теж один із етапів терапії для військових.