Битва на Ворсклі, ліквідація Запорізької Січі, "Диво на Віслі": ключові події 11–17 серпня у світовій історії

"Телеграф" розпочинає проєкт, присвячений доленосним подіям світової, і, звісно, української історії. Це свого роду літопис, який розповідає про минуле всіх країн і націй планети в режимі щотижневих подач з описом найцікавіших подій, які відбулися впродовж сіми днів. Часові рамки хронографа широкі – від перших суспільств до наших днів. Постараємося не оминути жодної важливої дати, яка має відношення до політичної та військової історії, економіки, культури…

11 серпня

1492 – Після смерті 25 липня римського папи Інокентія VIII на зібранні кардиналів (конклаві) його наступником було обрано Родріго Борджіа (коронований як Олександр VI). Цей папа увійшов в історію як любитель золота, жінок і як такий, що влаштовував кар’єру своїм позашлюбним дітям і родичам. Боровся за абсолютну владу в Папській області з могутніми родинами делла Ровере і Сфорца, брав участь у походах до найближчих італійських князівств і вільних міст у повних обладунках. 4 березня 1493 року, після повторного (після вікінгів) відкриття європейцями Америки Христофором Колумбом, папа Олександр VI видав буллу. На її основі 7 червня в іспанському місті Тордесільяс було підписано договір про розподіл сфер володарювання у світі між Іспанією та Португалією. Території на захід від проведеної ним по всій Атлантиці лінії ("папський меридіан" – 46°37' західної довготи) відійшли Кастилії та Арагону, за фактом Іспанському королівству, а на схід – Португальському.

Італійський мислитель, державний діяч, письменник і історик Нікколо Макіавелліу своєму трактаті "Державець" писав про його понтифікат: "Александр VI нічого не робив, він тільки обманював людей; він завжди тільки про це й думав і завжди мав для цього можливість; жодна людина не роздавала так легко обіцянок і не підкріплювала їх такими гучними клятвами, і ніхто не рахувався з ними менше, ніж він; однак, обманюючи, він завжди досягав успіху й дуже добре володів цим мистецтвом. Таким чином, державному діячу нема потреби мати звичайні чесноти, але йому необхідно прикидатися, ніби вони у нього є" (переклад з італійської Ганни Лисенко, 2006).

1919 – Президент Німеччини, соціал-демократ Фрідріх Еберт підписав у місті Ваймар нову конституцію держави, прийняту 265 голосами "за" (75 "проти"). Політична влада у Ваймарській республіці була розділена на виконавчу (уряд і президент) та законодавчу (рейхстаг і рейхсрат, або імперська рада). Проіснувала Веймарська республіка фактично до 30 січня 1933 року, коли президент Пауль фон Гінденбург призначив головою уряду (рейхсканцлером) лідера націонал-соціалістичної партії Адольфа Гітлера. 24 березня 1933 року почав діяти закон про надзвичайні повноваження рейхсканцлера. Парламентська система влади була ліквідована: в державі анулювалися всі громадянські права – настав 12-літній період безроздільного панування нацистів.

12 серпня

1399 – На річці Ворскла відбулася одна з найбільших битв XIV століття у Східній Європі. Майже 40-тисячна армія під проводом великого князя Литовського Вітовта разом із союзниками (українські і білоруські князі, загони поляків, молдаван, волохів і останнього легітимного хана Золотої Орди Тохтамиша, а також тевтонські рицарі) була вщент розгромлена армією узурпатора трону Золотої Орди Тимур-Кутлука і еміра Едигея. Ординці мали понад подвійну чисельну перевагу. Використовуючи давню татарську тактику з відступом, вони несподівано з флангів оточили кіннотою наступаючих союзників, захопили табір з артилерією, яку і направили на ворога. Тохтамиш утік з поля битви, розпочалося планомірне винищення кінноти Вітовта.

Переможці переслідували залишки військ союзників до самого Києва. Проте місцева залога і ополчення зуміли відбити всі атаки золотоординської армії. Вітовт заледве врятувався, загинула понад половина його армії та 20 князів, і серед них Лев Коріатович, смоленський намісник Ямонт Толунтович, володар Поділля Спитко з Мельштина, Іван Борисович Київський, Андрій Ольгердович Полоцький і його брат Дмитро Брянський… Польський історик Людвік Колянковський писав: "У потоках крові потонули мрії Ягайла та Вітовта про об’єднання у межах литовської державності всієї Русі, всієї Східної Європи".

13 серпня

1920 – Старт вирішальної битви радянсько-польської війни. Битва тривала майже два тижні та отримала назву "Диво на Віслі". Після підписання 21-24 квітня у Варшаві польсько-українського договору (угода отримала назву "Договір Пілсудського-Петлюри") 65-тисячна польсько-українська армія звільнила майже всю Правобережну Україну і 7 травня Київ. Українців в цій армії було трохи понад 20%. Уже в червні розпочався стрімкий контрнаступ червоних, які відвоювали Київ і на початку серпня опинилися під Варшавою і Львовом.

Розтягнені лінії комунікацій ворога дозволили південній армії польського генерала Юзефа Галлера вдарити їм у тил і вщент розгромити Західний фронт Михайла Тухачевського. Українці героїчно виконували союзницькі зобов’язання: відома звитяга частин під проводом генерал-хорунжого Марка Безручка під час оборони Замостя. У березні 1921 року в Ризі було підписано договір Польщі з більшовиками. Українські етнічні землі (Східна Галичина, Волинь і Холмщина) увійшли до складу Другої Речі Посполитої. Фактично окупація цих регіонів відбулася ще влітку 1919 року після польсько-української війни за Східну Галичину. Варшавський договір 1920 року рішенням столичного сейму анулювали, а українські військові частини були роззброєні та інтерновані в польських таборах.

14 серпня

1775 – Російська імператриця Катерина II видала Маніфест, в якому офіційно сповіщала про причини ліквідації Запорізької Січі. Вона повідомляла про ліквідацію "кубла пияк та розбишак", називала українців, які вірою і правдою служили імперії у багатьох війнах, неуками, наполягаючи на винищенні "на майбутній час і самої назви запорозьких козаків". Було оголошено і ніби "політичну" причину ліквідації вільного товариства: "… нема тепер більше Січі Запорозької в політичному її потворстві". Ця демагогічна заява ще й подавалася як виконання обов’язку монарха перед Богом і "перед самим узагалі людством".

Значна частина запорожців відправилися у володіння турецького султана, де вони заснували Задунайську Січ, а також на Кубань. Анексовані російськими військами землі отримували численні фаворити імператриці і царедворці. Продовжилася інтенсивна колонізація так званої Новоросії на колишніх Землях Вольностей Війська Запорозького, в якій брали участь, отримуючи широкі пільги, представники багатьох європейських націй: німці, серби, болгари, греки, молдавани, волохи, албанці…

15 серпня

1947 – На мапі світу з’явилися дві незалежні держави – Індія та Пакистан. Десятиліттями продовжувалася боротьба народів Індостану проти британських колонізаторів. Нарешті, в цей день опівночі набув чинності прийнятий ще у червні у лондонському парламенті Акт про незалежність Індії. Автором плану став віцекороль Індії лорд Луїс Маунтбеттен.

Проте через складні відносини між індусами і мусульманами колишня колонія була розділена на дві частини: Індійський Союз та Пакистан (Західний і Східний; останній отримав незалежність 26 березня 1971 році). Цій події передувала громадянська війна у всій колонії, яка привела до масової міграції індусів і сикхів з Пакистану і мусульман з Індійського Союзу. Відбувся обмін населенням, під час якого було пролито чимало крові. Відносини між Індією та Пакистаном всі роки після здобуття ними незалежності були вкрай складними: відбулися три індо-пакистанські війни – в 1947—1949 роках, в 1965 і 1971 роках (саме після третьої війни Східний Пакистан отримав незалежність). 23 квітня 2025 року розпочалася нова криза між Індією та Пакистаном, спровокована терористичною атакою пакистанських бойовиків з організації Лашкар-і-Таіба в штаті Джамму і Кашмір. Ситуація після обопільних ракетних обстрілів майже вийшла з-під контролю, країни опинилися на межі нової широкомасштабної війни.

16 серпня

1941 – На фоні катастрофічних поразок радянської армії, здачі та потрапляння в полон у перші тижні війни понад мільйона солдатів і офіцерів, Йосиф Сталін підписав наказ Ставки Верховного Головного Командування Червоної армії за № 270 "Про відповідальність військовослужбовців за здачу в полон і залишення зброї".

Наказом визначалися умови визнання зрадниками і дезертирами командирів та політпрацівників. Вони повинні були битися до останньої можливості навіть у ситуації повного оточення; категорично заборонялося здаватися в полон. Дозволялося розстрілювати на місці порушників наказу. Родини дезертирів і тих, хто здався у полон, підлягали арешту і позбавлялися усіх прав. Після приголомшливої поразки радянської армії під Харковом в травні 1942 року було видано новий, більш жорсткий наказ народного комісара оборони СРСР за № 227 (відомий як "Ні кроку назад!") від 28 липня того ж року. Оригінали цих наказів були оприлюднені лише в 1988 році під час "перебудови" у СРСР.

17 серпня

1612 – НародивсяЄремія (Ярема) Міхал Корибут-Вишневецький– казково заможний польський магнат, воєвода руський, видатний воєначальник і непримиренний ворог українських повстанців на першому етапі Національної революції (1648–1676). Людина свого буремного часу, представник вищої касти магнатерії Речі Посполитої, князь не зрікся повністю своєї руської (української) ідентичності, хоч і був конвертантом, перейшовши у 19 років із православ’я до римо-католицизму. Може тому Єремія опинився на роздоріжжі. Він послідовно і ревно захищав державу, який присягав. Був відомий як організатор безжальних акцій проти українських селян і козаків під час повстання під проводом гетьмана України Богдана Хмельницького. Брав активну участь в обороні Збаража від козацько-татарського війська в липні-серпні 1649 року і в нещасливій для українського війська битві під Берестечком у червні 1651 року.

"Спадкоємець неозорих володінь у Задніпров’ї, один з найбагатших магнатів Речі Посполитої, Вишневецький-молодший належав до останньої ґенерації руських можновладців, котрі ще відчували за собою голос династичної крові й моральне право на владу над Руссю, водночас і розчиняючись у політичному світі Речі Посполитої, і претендуючи там на особливе становище першого серед рівних", — пише українська історикиня Наталя Яковенко у книзі "Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України" (Київ, "Критика", 2005). За офіційною версією, Єремія Вишневецький раптово помер через харчове отруєння чи холеру 20 серпня 1651 року. Князь так і не став "своїм" ані для Речі Посполитої, ані для України.