Поезія ненормальних часів

Багато журналістів, навіть дуже відомих, пишуть вірші — але нерідко потайки, ніби це якийсь гріх. І потрібен сильний імпульс, щоб вони наважилися оприлюднити свої ліричні шкіци. Ну, а зараз ми всі переживаємо війну — це такий диявольський чинник, що всі побоювання блякнуть, і комплексувати — зайве.

Тож перед нами — перша книжка лірики вельми досвідченої жінки, яка працювала і медіатренеркою, і навіть заступницею голови обладміністрації Одещини, звідки вона родом. Видала кілька книжок прози. Має вже онуків. Тобто цей поетичний дебют — пізній.

Зазвичай поезія — справа юних, як балет чи спорт. Однак історія літератури подібні приклади пізніх дебютів теж знає. Юрій Щербак видав першу поетичну книжку «Фрески і фотографії» у 49 років. Микола Воробйов отримав із видавництва першу збірку «Пригадай на дорогу мені», коли йому було 44 роки. Юрко Іздрик свою першу поетичну книжку «Ю» побачив аж у 51 рік. До чого тут ця «цікава арифметика»? Для розуміння простої істини: ейджизм тут зайвий. Сильні емоції та бажання їх викласти віршами можуть виникнути у будь-кого будь-коли. Як писав Василь Герасим’юк, обігруючи притчу про блудного сина: «Яка різниця — пізній ти чи ранній, дитя любові чи дитя гріха?».

Вірші породжуються емоціями. Неважко здогадатися, які саме емоції — спільні зараз для багатьох із нас! — стали рушійною силою книжки Зої Казанжи. Й тут вік, досвід, витримка, терпіння стають перевагою поетеси:

«У неї було два тижні

два спортивні костюми

двоє дітей і двоє собак

все це вона мала вивезти з Маріуполя».

Ця замальовка верлібром могла би бути рядками актуального репортажу чи новели. Однак раптом виявилося, що вірші — найбільш швидкий і очевидний для багатьох спосіб емоційно розповідати про війну, воїнів, біженців, про важливе й випадкове — не приховуючи своїх почуттів, навіть потаємних і негативних. Як от:

«мої посивілі ровесниці

відпустили синів на війну

і спробували якось жити далі

виходило погано».

І далі розповідається, як одна з цих ровесниць:

«пакує посилку

в молитвах згадує сина Бога

і “Нову Пошту”».

Під час повномасштабної війни парадоксальним чином помітно зросла наша потреба читати українську літературу. Причому не така потреба, що сповідує ескапізм і втечу від дійсності — а навпаки. Й парадний пафос, із яким раніше часто писали про Другу світову війну, тепер зник зі сторінок книжок.

Мистецтво дає той вимір, той зразок поведінки, на який орієнтується суспільство. Звісно, є ще ніби потужніші засоби впливу: кіно, телебачення, блогосфера. Але ж усе це стоїть на фундаменті слова, яке, як повідомляється у Біблії, було на початку всього. У літературу в наші екзистенційні часи повернувся чіткий моральний вимір, який вважався зайвим і навіть шкідливим для мистецьких практик під час періоду мирного модернізму і постмодернізму, гламуру й попси. А нині автори без напівтонів і натяків окреслюють добро і зло, ворогів і побратимів.

Ну, а хто така заявлена в назві книжки Марта й ті інші? Марта — волонтерка, а ті жінки — її подруги:

«одна подруга пішла воювати

друга подруга поїхала далі

третя подруга повернулась додому».

Сам ж Марта підірвалася на міні, вижила, лікується й тепер чекатиме

«коли закінчиться той дощ

який надовго

надовго але не назавжди».

Ось такі варіанти жіночої долі, мов у страшній казці. Отже, ця книга віршів — про жінок, яких кожен із нас знає. Й щодня бачить оцей їхній вибір — серед військових трагедій, болю вигнання й біженства.

Вражає вірш про колишню балерину, яка пішла в ЗСУ, підбила з комплексу «Стугна» рашистський танк і систему залпового вогню «Ураган» — на подив навіть свого командира. Може, це й не реальна героїня, а лірична, придумана поетесою? Перед нами усе ж таки художній твір. Але ми точно знаємо прізвища багатьох артистів і артисток опери, балету, драми, оперети, які загинули в обороні Батьківщини.

Або от не менш разючий віршований конспект життя героїні:

«Вона соромилася свого імені

хто так називає дітей

Агнеса наче з бульварного роману

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«Агнеса» вишила їй на шевроні мама

красивий шеврон на колись новому мультикамі

єдине що потім знайдуть».

Війна в сучасній літературі витісняє інші теми. В мистецтві людей завжди цікавило щось трансцендентальне, поза межею звичного. Війна ж дає цього аж занадто. На нас лізе жорстока, хамська у своїй безкарності, агресивна армада. Потрібні величезні зусилля — зокрема, також культурні й моральні — щоби відбити, щоб відбути цей жах.

Жінок заведено порівнювати з квітами. На які ж квітки схожі нині оця Марта й інші наші українки, по яких пише Зоя Казанжи? На імортелі (безсмертники) чи на колючі будяки при дорозі? Хай там як — усе одно їх хочеться любити й розуміти. Й читати про них отакі жорсткуваті, печальні, а іноді глевкі верлібри.

Війна змінює людей. Балерина запускає по ворогу протитанкову ракету. Колишня заступниця голови ОДА пише вірші про своїх подруг, які вразили її своїми діями й долями. Це дуже дивно, навіть ненормально — бо ненормальний час, у якому ми нині живемо. Але поезія для того й потрібна, що повертає нас до нормальності, до людського — хоч вряди-годи.

Ілюстрації — Ірини Гусюк