Спрага окупації: як Росія зруйнувала водопостачання окупованого сходу та звинувачує у цьому Україну

У 2014 році війна розділила схід України на території, контрольовані Києвом, та окуповані Кремлем. Водна інфраструктура, зокрема канал Сіверський Донець — Донбас, протяжністю понад 130 км, опинилася в центрі бойових дій.

Канал проходив через підконтрольну Києву частину Донбасу та закінчувався на непідконтрольній території в місті Ясинувата. Компанія «Вода Донбасу», відповідальна за водопостачання регіону, мусила працювати в умовах юридичної та фінансової невизначеності, адже, щоб не допустити гуманітарної та екологічної кризи, обслуговувала і підконтрольні Україні, й контрольовані сепаратистами населені пункти. Канал постачав воду до Донецька, Горлівки, Макіївки, Єнакієвого, Харцизька, Іловайська, Пантелеймонівки,Зугреса, Дебальцевого й інших населених пунктів. І хоча поставлені росіянами режими відмовлялися платити за воду українському комунальному підприємству та з роками накопичили великі борги, Україна продовжувала постачати воду людям на непідконтрольних територіях.

Плетиво водопостачальної інфраструктури було збудоване так, що вода з одного джерела, розташованого на підконтрольній території, мала пройти через території, які контролювали незаконні збройні формування, перед тим, як знову повернутися до районів (тоді ще підконтрольних Києву) Покровська, Волновахи чи Маріуполя. Через наявні обмеження у кількості та якості ґрунтових і поверхневих вод, а також структури системи жодне з великих міст на будь-якій із двох територій не може вижити лише на альтернативних джерелах води.

Якщо до 2022 року комунальникам ще якось вдавалося маневрувати в сірій правовій зоні та працювати у надскладних безпекових умовах, знаходячи рішення задля постачання води до домівок жителів регіону, то з інтенсифікацією бойових дій це стало неможливим. Відсутність технічного обслуговування через війну призвела до подальшого руйнування вже зношеного обладнання радянських часів. Іноді точкові інноваційні рішення приносили швидкі результати, але тимчасові та несистемні.

Фактично водна структура регіону перестала існувати як єдина система. З початком повномасштабного вторгнення її було сильно понівечено, відновлення зайняло би велику кількість часу та ресурсів, а бойові дії унеможливлювали потрапляння працівників КП на місця проривів. Такі міста як Волноваха та Авдіївка були сильно пошкоджені в боях, а потім захоплені російською армією. Інші місця, такі як Покровськ, були відрізані від мережі водопостачання через пошкодження інфраструктури вище за течією та наближення російських військ із літа 2024 року.

Донецька область — маловодний регіон, де єдина велика річка — Сіверський Донець. Для забезпечення водопостачання тут була побудована розгалужена мережа водосховищ і система транспортування води в населені пункти. Але для її функціонування, помпування великих об’ємів води потрібні значні обсяги електроенергії. Однак через бойові дії багато помпувальних станцій виявилися пошкодженими та виведеними з ладу, також зруйновані греблі та водосховища, в яких накопичувалася вода. Судячи зі супутникових знімків, водні «хаби» на окупованих територіях зменшилися більш ніж наполовину.

Спроби Росії компенсувати дефіцит шляхом будівництва трубопроводу Дон — Донбас у 2023 році виявилися неефективними: він покриває лише 45% потреб регіону. Проєкт очолював колишній заступник міністра оборони Росії Тимур Іванов, який, за версією російського слідства, значно завищував вартість будівництва водогону, й урешті був ув’язнений на 13 років.

З 21 липня подача води до Донецька та Макіївки здійснюється раз на три дні по чотири години, а до низки інших населених пунктів області, включаючи Маріуполь, — раз на два дні. Однак, як ідеться у матеріалі російської служби «Бі-Бі-Сі» і посиланням на місцевих жителів, графіка не дотримуються — у деяких невеликих містах води немає тижнями або й більше, ніж місяць. 5 серпня віцепрезидент асоціації «Укрводоканалекологія» Андрій Нікітін у коментарі для проєкту «Радіо Свободи» «Донбас.Реалії» пояснив, що такий графік подачі води ще швидше зношує і так аварійні мережі, але справжня катастрофа для жителів окупованого регіону може статися найближчої зими, коли котельні будуть не в змозі подавати гарячу воду для опалення домівок.

«Цинічна водна блокада з боку Києва»

Російські федеральні медіа звинувачують Україну в катастрофічній ситуації з водопостачанням на Донеччині й Луганщині, ігноруючи те, що більша частина регіону перебуває під російською окупацією з 2014 року. Наприклад, видання «Аргументы и факты» у тематичних матеріалах просуває наратив про так звану «блокаду Донбасу», стверджуючи, що нинішній дефіцит води є наслідком подій кінця 2016 — початку 2017 року. Насправді так звана «блокада», ініційована активістами та ветеранами на чолі з екснардепом Семеном Семенченком, стосувалася переважно транспортного сполучення між підконтрольними Україні територіями та тимчасово окупованими територіями (ТОТ) Донецької та Луганської областей. Її мета полягала в припиненні незаконної торгівлі, зокрема товарами подвійного призначення, та тиску на Росію для звільнення українських полонених. Жодних дій, спрямованих на припинення водопостачання, в рамках блокади не було, що неодноразово підкреслювали офіційні представники України.

Натомість Україна, попри втрату контролю над частиною Донеччини й Луганщини, продовжувала забезпечувати водопостачання на ТОТ, демонструючи гуманітарну відповідальність. Компанія «Вода Донбасу» працювала в умовах юридичної та фінансової невизначеності, адже проросійська окупаційна адміністрація накопичила борги, відмовляючись платити за воду. Безпекова ситуація ускладнювала ремонт і обслуговування інфраструктури. Попри це, Україна не припиняла подачу води, щоб уникнути гуманітарної катастрофи для цивільного населення.

Ба більше, Київ залучав міжнародну донорську допомогу для підтримки роботи КП «Вода Донбасу» та модернізації каналу Сіверський Донець — Донбас. ЮНІСЕФ, Міжнародний комітет Червоного Хреста, а також європейські партнери надавали фінансування для ремонту насосних станцій, фільтрувальних установок і забезпечення хлором для очищення води. Ці зусилля контрастували з діями російської сторони, яка після повномасштабного вторгнення 2022 року не лише не змогла забезпечити ефективне водопостачання на окупованих територіях, а й погіршила ситуацію через цілеспрямовані атаки на інфраструктуру.

У цьому ж матеріалі «Аргументы и факты» пропагандисти писали, що Україна «зневоднила» Донбас у 2025-му, як у 2014 році «перекрила воду» в Крим, мовляв, така тактика в арсеналі «київського режиму» не нова. Україна і справді має досвід припинення водопостачання як інструменту тиску на окупанта. У 2014 році після анексії Криму Росією Київ перекрив Північнокримський канал, який постачав до 85% прісної води на півострів із Дніпра. Це було зроблено шляхом перекриття шлюзів на дамбі в Херсонській області. Технічно це було просто, оскільки дамба перебувала під повним контролем України. Ситуація з каналом Сіверський Донець — Донбас набагато складніша через його розташування вздовж лінії фронту та залежність від нього також підконтрольних Україні територій. Тобто технічно Україна могла би блокувати подачу води через канал Сіверський Донець — Донбас, перекривши шлюзи або відключивши насосні станції, як це було зроблено з Північнокримським каналом у 2014 році. Але це стратегічно невигідно, оскільки канал забезпечує водою й підконтрольні Україні території.

Пропагандистське видання «Царьград» цитує різних «експертів», які переконують, що нестача води — це проблема радше «воєнна», адже російським військам «досить захопити Слов’янськ», тоді в окупантів з’явиться доступ до Сіверського Дінця, і проблема зникне. Втім, теза про те, що захоплення Слов’янська розв’яже проблему, спростовується тим, що доступ до Сіверського Дінця вже частково є в окупантів, але вони не здатні ефективно використовувати ресурс через критичне пошкодження інфраструктури та корупцію. Водна криза не зводиться до контролю над містом, а є наслідком руйнувань і розлагодження системи. Водночас пропаганда замовчує, що Росія несе відповідальність за руйнування інфраструктури, наприклад, через обстріли каналу Сіверський Донець — Донбас.

У згаданому матеріалі пропагандисти перекладають вину на місцевих чиновників — мовляв, ті розікрали кошти, спрямовані з федерального бюджету на розв’язання проблеми, і сподівалися, що швидка окупація Слов’янська покриє їхню бездіяльність. Масштаби корупції у проєкті водогону на окупованому сході порівнюють із розкраданням коштів на фортифікаційні споруди, які мали вберегти Курську область Росії від входження українських військ (за 2,5 року великої війни проти України на їхнє будівництво російська влада витратила 15 млрд рублів). Насправді ці тези відвертають увагу від ключових причин кризи: систематичних російських атак на водну інфраструктуру, неефективного управління окупаційних адміністрацій і природного маловоддя річки Сіверський Донець.

«У цій ситуації… було б доцільним оголосити тимчасовий мораторій на всі проєкти — будівництво стадіонів, меморіалів, “розумних” шкіл тощо, куди вкладають мільярди. І також на фінансування проєктів у ближньому зарубіжжі. А натомість побудувати стільки водоводів, щоб Донбас більше ніколи не засихав», — резюмують автори матеріалу. Заклик до «мораторію» на інші проєкти є популістським і маніпулятивним, оскільки не розв’язує структурних проблем водопостачання, спричинених війною.

У іншій статті пропагандисти «Царьграда» пишуть про «брудний слід Тимура Іванова» як ледь не ключової постаті, винній у провалі водозабезпечення. «Царьград» використовує ув’язнення Іванова як зручний спосіб перекласти всю провину на одного чиновника, створюючи ілюзію, що російська система правосуддя ефективно бореться з корупцією, а владна верхівка бачить усе і карає винних. Ув’язнення Іванова не розв’язує проблему водопостачання, а акцентування на тому, що винних у проблемі водопостачання покарано, є лише косметичним кроком для заспокоєння громадської думки.

Пропагандистський канал RTVI у своєму матеріалі запевняє, що плачевна ситуація склалася через «українську водну блокаду і спеку». «Ні водовід “Дон — Донбас” вартістю десятки мільярдів рублів, ні місцеві водовози, як з’ясувалося, що неспроможні закрити потреби мільйонного міста. Люди купують воду у магазині, наливають у ванні, але її все одно не вистачає. Зневірившись у місцевій владі, вони просять про допомогу Володимира Путіна», — йдеться у статті.

Видання «Rg.ru» пише про «цинічний та жорстокий удар по простих людях» із боку Києва, адже «Україна злісно блокує воду, яка надходила з річки Сіверський Донець через канал, який перебуває під контролем ЗСУ». Втім, автори упускають те, що Росія, яка контролює більшу частину Донеччини й Луганщини, не змогла організувати ефективне водопостачання. Теза про «злісне блокування» є частиною ширшої стратегії російської пропаганди, яка перекладає відповідальність за гуманітарну кризу на Україну, щоб виправдати окупацію та відвернути увагу від власних злочинів.

Що каже  російська влада і колаборанти

Російська влада й окупаційні адміністрації конструюють бачення проблеми з водопостачанням на Донеччині як проблему «у процесі розв’язання». Причинами проблем вони називають «водну блокаду українського режиму» та загальну зношеність інфраструктури. На «боці добра» виступає окупаційна влада і місцеві колаборанти. Росіяни й колаборанти влаштовують можливість отримувати воду з Дону та допомагають розв’язати проблеми з проривами труб і переспрямувати воду з місць, де вода є, у місця, де її немає.

Представники окупаційної влади центрального і місцевого рівня зберігають головні акценти й повторюють одні й ті ж факти, час від часу змінюючи їхній порядок. Наприклад, поки водогін із Дону будували, керівник окупаційної адміністрації Донеччини Денис Пушилін на зустрічі з Володимиром Путіним у квітні 2023 року казав, що чекає відкриття водогону: «Зараз ми з оптимізмом дивимося на водовід — велике спасибі Вам, що таке рішення було прийнято, непросте, але все-таки це нас, по суті, рятує від того, щоб ми не залишилися взагалі без води. Тому що резервні водосховища практично всі випиті. І цей водовід із Дону, який зараз на тому етапі, що йде поповнення системи, — ми розуміємо: пусконалагоджувальні роботи, ми це все бачимо, це все робиться наочно».

У серпні 2023 під час зустрічі з Путіним Пушилін звинувачував Україну у «водній блокаді». А потім казав, що запуск водогону з Дону призвів до позитивних змін для жителів Донецької агломерації: «Не можна сказати, що скрізь проблема розв’язана, це було б неправдою, одначе десь ми зараз уже переходимо на графік: була раз на три дні вода, зараз уже десь через день, десь намагаємося зробити, щоб була щодня, по годинах, але щодня. Але десь ще не вдалося досягти певного успіху, тому що зношеність мереж місцями досягає 80—90 відсотків».

У липні 2024 року під час схожої наради Пушиліна і Путіна питання води на публічній частині зачепили лише наприкінці переходу до непублічної. Путін сказав, що окупаційна адміністрація Донеччини сама не зможе розв’язати проблеми з водою. І запропонував звернути увагу на проблему російському уряду.

На нараді з Путіним у лютому 2025 року Пушилін подавав ситуацію з постачанням води так: «Після тієї водної блокади, яку влаштував український режим, плюс ще пошкодження гідротехнічних споруд самого каналу Сіверський Донець у районі Сіверська, — водовідвід із Дону, який побудований, плюс усі резервні водосховища, які є на території республіки, закривають близько 50 відсотків усієї необхідної кількості води. Безумовно, ще можна відняти зношеність інфраструктури». Зі слів Пушиліна, зношеність інфраструктури виливається у «до двох тисяч аварій щотижня».

4 серпня 2025 на сайті президента Росії опублікували стенограму публічної частини чергової наради Пушиліна і Путіна. Там Пушилін сказав, що постачання води все ще є найскладнішим питанням для нього. І вкотре звинуватив Україну у «водній блокаді». Пушилін похвалив Путіна за рішення збудувати водопровід, який, зі слів Пушиліна, стабільно забезпечує 250 тисяч кубометрів води. Також Пушилін сказав, що раніше розраховували на внутрішні резервні водосховища, які начебто забезпечували до половини потреб у воді.

Путін сказав, що водовід із Дону, який був побудований, не розв’язує всі проблеми й навіть не вийшов на плановий режим. А також сказав Пушиліну про великі втрати води під час її транспортування. Про це Пушилін казав Путіну кілька разів раніше. Цього разу Пушилін відповів, що втрати води у водопроводах досягають місцями 60%. З його слів, головними причинами проривів водогонів є нестабільне постачання води. Зі слів Пушиліна, постачання води за графіками збільшує зношуваність мереж, і щодня доводиться усувати близько ста поривів.

Путін запитав, з якого часу мережі не ремонтувалися. Денис Пушилин відповів, що багато мереж не ремонтувалися з 90-х років. Зараз вони працюють над тим, щоб докласти додаткові зусилля для ремонту мереж і забезпечити перетік води у водойми, «де ще залишилася вода».

Попри показову останню PR-активність Пушиліна, потрібно нагадати, що окупаційна адміністрація обіцяла побудувати другу чергу водогону Дон — Донбас ще у січні 2023 року, з відкриттям у квітні 2024 року. Або не менш фантастичний, витратний та інженерно складний проєкт очищення вод, які накопичуються у шахтних виробках. Уже згаданий експерт Андрій Нікітін у коментарі для проєкту «Радіо Свободи» «Донбас.Реалії» пояснив, що проєкт очищення вод надзвичайно дорогий, тому власне і був обраний шлях побудови водогону від річки Дон. Утім, за його словами, навіть відкриття другої гілки такого водогону, на будівництво якої потрібно щонайменше ще кілька років, не розв’яже проблеми.

Місцеві чиновники окупаційних адміністрацій підсвічують допомогу російських «шеф-регіонів». «Шеф-регіони» — це російські суб’єкти федерації, яку «курують» міста окупованої Донеччини й Луганщини, надаючи не лише ресурси та гроші, але й надсилаючи «спеціалістів», які працюють на посадах у місцевій владі. Так званий мер окупованої Макіївки, ексрегіонал, який утік до окупованого Криму у 2014 році, Владислав Ключаров у своєму телеграм-каналі опублікував відео з водовозами з російського Ханти-Мансійська. Відстань від нього до Макіївки становить понад 3 тисячі кілометрів. Як згодом написали у локальних телеграм-каналах, у Макіївку приїхали да водовози та очікується передача ще трьох цистерн від Ханти-Мансійська. Тобто російська влада та локальні колаборанти займаються здебільшого окозамилюванням і піаром, адже економічна доцільність везти воду так далеко відсутня, а кількість цистерн очевидно недостатня.

Натомість місцева реальність контрастує з таким піаром. У популярних локальних телеграм-каналах у червні та липні 2025 року можна зустріти непоодинокі згадки та відео того, як місцеві жителі набирають воду в калюжах або з прорваних трас водопостачання. Також у місцевих каналах публікують відео з чергами на набір води з цистерн, якої не вистачає на всіх охочих, або повідомлення про радість дощу, який означає можливість поповнити запаси технічної води. Окупаційна влада на Донеччині запровадила регулювання цін на бутельовану воду, встановивши ціну 3.5 рубля за літр, як наслідок — вода просто зникла з автоматів для продажу. Зараз оголошення про бутельовану «соціальну воду» за ціною 10 рублів за літр публікують у місцевих каналах із приміткою, що її швидко розкуповують. Також у локальних телеграм-каналах можна побачити повідомлення, у яких місцеві жителі фільмують прориви труб і воду, яка розтікається по дорогах, коментуючи, що у їхніх будинках у Донецьку вода відсутня понад 10 діб.

«Трагедія довжиною в десять років»

Російські пропагандисти в телеграмі з-поміж так званих «воєнкорів», «волонтерів» і воєнних «блогерів» приділяли увагу проблемі водопостачання на окупованих територіях. Деякі з них, найбільш лояльні до Кремля, коментували відсутність води в дусі центральних медіа, перекладаючи більшу частину відповідальності на Україну та рапортуючи про «увагу до проблеми з боку центральної влади» і «зусилля з відновлення водопостачання». Дехто намагався зберегти бадьорий тон і писав, що вода раз на три дні — це не так уже й погано (ігноруючи те, що багато хто в окупації не отримує воду тижнями чи навіть місяцями). В будь-якому випадку, казали такі пропагандисти, в «сусідів проблеми ще масштабніші», маючи на увазі, мабуть, злочинні обстріли підконтрольної Україні території.

Але частина пропагандистів висвітлювала проблему інакше, визнаючи весь її справжній масштаб і намагаючись знайти її справжніх винуватців. «Переказувати в подробицях, що відбувається в Донецьку та інших населених пунктах ДНР РФ із водою, сенсу немає. Буду лаконічним. Це катастрофа… Бандерівці дуже задоволені й потирають руки: як же, москалів морять спрагою в таку спеку! Це саме те, що обіцяв донеччанам упир Порошенко. Ось воно, бандерівське щастя!», — пише один із найбільш відомих «воєнкорів» із понад 300 тис. підписників. У цьому ж дописі він викладає звернення від дітей з окупованих територій до Путіна і звертається до нього сам за допомогою та «вольовими рішеннями», покладаючи відповідальність за катастрофу на місцевих чиновників. «Так, багато чого можна списати на війну, але списати імпотенцію і бездіяльність не вийде», — резюмує пропагандист.

Втім, інші дописувачі з телеграму налаштовані критично щодо перспективи подібних звернень і говорять про системний характер кризи. «Ситуація з водою в Донецьку стара, очевидна, зрозуміла, запущена, безвихідна... Запущена і безвихідна настільки, що навіть тисячі таких звернень нічого не змінять. І навіть грізні директиви Верховного і грози та блискавки з його боку швидко і в мить ситуацію не розв’яжуть ніяк... Ну, а позиція істеблішменту, схожа з позицією 15-річної школярки, яка завагітніла і думала, що вагітність розсмокчеться сама собою, — вона просто наочно свідчить про системну кризу», — пише у своєму телеграм-каналі колишній одеський терорист, а нині «волонтер», що збирає для російської армії спорядження, Володимир Грубник.

Колишні українці загалом приділяють відсутності водопостачання на окупованих територіях значну увагу. Зокрема, колишній нардеп Олег Царьов додає подробиць того, чим обертається для Донецька прихід «русского міра»: «Змивати унітаз ніяк. Звичайна справа: донеччани в унітаз кладуть пакетики. А потім ці пакетики хто нормальний — у сміття. Хто ні — викидає під вікнами... Донецьк у моїй пам’яті — місто троянд. Зразкове місто... Так було завжди, але не зараз. Трагедія довжиною в десять років».

Пропагандисти також звертають увагу на те, що від відсутності водопостачання страждають не лише окуповані території Донецької області. «Всі пишуть про проблеми з водою в ДНР, але в ЛНР такі ж проблеми. Третій тиждень минув, а води немає взагалі, привозять технічну жовту воду, і навіть чітких графіків розвезення води немає... Водоканал ні ремонтом особливо не займається, ні підвезенням води. Єдине рішення, яке виконали Донецький і Луганський водоканали — підняли тарифи за воду, якої немає», — пише одна з пропагандисток у телеграм-каналі з 240 тис. підписників.

Ще одна колишня українка, Тетяна Монтян, скептично висловлюється щодо бравурних повідомлень інших пропагандистів про «активну роботу над відновленням водопостачання» та взагалі його перспектив. «Води не буде. Вона закінчилася. Тому що її немає де взяти», — пише Монтян. Вона зауважує, що через відсутність води на окупованих територіях уже почалися проблеми зі світлом, а взимку вірогідним є «остаточний колапс» системи комунального господарства загалом. Монтян пише, що російським військам, за умов збереження темпів просування на фронті, до джерел каналу Сіверський Донець — Донбас «ще битися пару років». І навіть його повне захоплення не забезпечить постачання води: «Канал Сіверський Донець — Донбас практично знищений, завалений снарядами і мінами, трупами й остовами згорілої техніки, а дамби й фільтрувальні станції розбиті вщент». Для його відновлення окупантам (які його і зруйнували) знадобиться багато часу та ресурсів. «І катастрофа буде тільки поглиблюватися. Вічне окозамилювання і брехня закономірно принесли свої плоди. Навіть якщо якимось дивом війна зупиниться — вода ні завтра, ні через рік не з’явиться», — стверджує Монтян.

Російська пропаганда, попри свою агресивність, вразлива через внутрішні суперечності та відірваність від реальності. Україна, використовуючи правду про свою гуманітарну роль і викриття російських провалів, може не лише нейтралізувати дезінформацію, а й посилити підтримку на міжнародній арені та серед жителів ТОТ, демонструючи, що справжня «спрага» Донбасу — це наслідок російської окупації. Прорахунки російської пропаганди відкривають можливості для українських стратегічних комунікацій. По-перше, внутрішні протиріччя: лояльні Кремлю «воєнкори» звинувачують Україну, тоді як критичні пропагандисти визнають масштаб кризи та провали окупаційної влади, описуючи «трагедію десяти років» і «колапс» інфраструктури. Це послаблює єдність наративу та деморалізує аудиторію на ТОТ. По-друге, абсурдність піар-ініціатив, як водовози за 3000 км, викликає скептицизм місцевих жителів, що підтверджується їхніми скаргами в телеграм-каналах про калюжі як джерело води. По-третє, пропаганда ігнорує гуманітарні зусилля України, що дає Києву шанс контрастувати свою відповідальність із російською бездіяльністю.