Тепер все залежить від Трампа?

Гра президента Сполучених Штатів Дональда Трампа в «мирні домовленості з Путіним лише затягує час, продовжуючи війну Російської Федерації в Україні. Він вже неодноразово визначав російському диктатору останній термін, після якого нібито планувалися дуже різкі дії Америки та велика допомога Українській державі, а далі все вкотре зводилося до необхідності особистої зустрічі Трампа і Путіна.

Миршавий, але геополітично агресивний Путін, вважає, що Російська Федерація успішно переживе всі додаткові санкції проти її торгівельних партнерів. В такому разі для нього нібито немає жодного сенсу вести якісь реальні переговори. Адже в американського президента Дональда Трампа і російського диктатора абсолютно різні цілі. Трамп зосереджений на мирній угоді за будь-яку ціну, в якій інтереси України будуть далеко не на першому місці, в той час, як Путін зосереджений на побудові нової російської імперії шляхом завоювання України та знищення її державності.

Тепер все залежить від того, як швидко Трамп нарешті зрозуміє, що жодних мирних намірів Путін не має, та й ніколи не мав. Головна мета головного кремлівця – це зволікання. Зволікання санкцій, зволікання єдності Заходу, зволікання допомоги Україні. Він грає в цю гру від найпершого телефонного дзвінка Трампа. Кожне зволікання – це відтермінування краху російської економіки, що руйнується і якій все важче впоратися з тиском Заходу.

Та вправно підігруючи Трампу в його бажаннях отримати економічну вигоду від стосунків з Москвою, Путіну вдалося фактично домінувати в їхніх взаєминах. А постійні заклики президента США до миру, якого в Кремлі не хочуть, тільки затягує ситуацію невизначеності. Коли будь-які реалістичні мирні домовленості з Росією не проглядаються, а Російська Федерація й далі продовжує систематично вбивати цивільне українське населення.

Дуже дивує, що коли диктатор вкотре дає якісь розпливчаті запевнення, то Трамп знову оголошує про черговий останній термін, після чого все знову повторюється спочатку. Страшні «лякалки» санкціями, завіряння Москви про прагнення до «миру», а потім оголошення про черговий дедлайн. Таким чином, всі наміри мирних переговорів постійно перетворюються на політичний міраж. Проте це дає Путіну шанс уникати руйнівних санкцій. 

Путін не може капітулювати, бо це означало кінець його правління. Наразі вже багато російських еліт були б готовими ліквідувати диктатора, щоб потім в усьому звинуватити його та зробити спробу цим відмитися від злочинів в Україні. Та Путін погодиться на будь-які домовленості тільки тоді, коли вони будуть вигідними йому. Зараз його головною ціллю є спроба домовитися з Трампом про те, на що в Києві ніколи не погодяться. А потім звинуватити Україну в тому, що вона, мовляв, порушує досягнуті умови та не хоче «миру».

Потрібно розуміти, що Путін вважає себе світовим лідером, який творить історію. При цьому він, як і Сі Цзіньпін, мислять категоріями століть. Їм здається, що їхня історична місія за будь-яку ціну виправити «помилки історії», котрі допустили їхні попередники. Ціна та наслідки цього геополітичного божевілля їх абсолютно не цікавить. І в цьому головна небезпека цих «лідерів».

А американського президента Дональда Трампа вони обидва розглядають, як тимчасовий дискомфорт, який не здатен не лише завадити їхнім гегемоністським намірам, а й, за певних умов, підіграє їм у виконанні визначеної «історичної місії». Путін та Сі Цзіньпін об’єдналися у своєму нестримному бажанні припинити домінування Заходу, перекроїти сфери впливу великих світових держав та ліквідувати на міжнародній арені гегемонію Сполучених Штатів.

Виглядає на те, що Трамп так нічому і не навчився за більше, як півроку свого другого президентського терміна. Його спонтанні рішення, замість наближення до справедливого миру, часто виглядають, як намір надати Російській Федерації перевагу у війні з Україною.

Необхідно враховувати той факт, що Москва постійно намагається видати цивілізаційну війну за локальний конфлікт між двома сусідніми державами. Великою мірою їй вдається цього досягнути. В цьому цивілізаційному протистоянні перемогти може лише одна сторона. Ніякі нічиї або відкладені рішення Путіна тут не влаштовують.

За такої критичної ситуації свій остаточний вибір має зробити об’єднана Європа. Тут європейські країни стоять перед важким вибором: між державами загального добробуту для своїх громадян та державами війни, які не бажають допустити того, щоб терористична Російська Федерація силою захопила весь Європейський континент та взяла його під свій тотальний контроль. Якщо вони готові боротися з нашестям московських орд, то потрібне буде не лише різке збільшення витрат на оборону, а й повернення в Європі військової повинності.

Також європейцям доведеться прийняти складне рішення: продовжувати економити на допомозі Україні, чи збільшити фінансування воєнних оборонних зусиль українського народу, одночасно вкладаючи значні кошти для переозброєння власних армій, щоб вони були готовими до прямого зіткнення з агресивною Росією. Виглядає на те, що кожне євро, витрачене на підтримку Української держави, це 10 заощаджених євро у боротьбі з Російською Федерацією в майбутньому.

Європейський Союз, у такій надскладній ситуації, коли історичну долю України намагаються одноосібно визначити Дональд Трамп і Путін, мав би виступити з терміновою заявою, що жодне важливе рішення стосовно України, не може прийматися без участі Євросоюзу.

Якщо ж президент Америки Трамп вирішить погодитися на абсурдні вимоги Путіна щодо незаконного поділу українських територій, то це буде не що інше, як винагорода Росії за її страшну і криваву, нічим не спровоковану війну в Україні.

Якщо ж Дональд Трамп погодиться на незаконні та абсурдні вимоги Путіна, то це стане не лише його особистим програшем, який здатен призвести до важких наслідків для міжнародного авторитету Сполучених Штатів. Подібне непродумане рішення може спровокувати численні війни за перегляд міжнародних кордонів, адже чимало держав вважають нинішні кордони несправедливими.

Тому будь-які вимоги Путіна віддати йому український Крим та чотири українські міжнародно визнанні території, виглядають, як абсурдні.

Адже це не Україна має відводити свої війська з українських земель, а Російська Федерація мусить вивести свою терористичну армію з усіх українських територій. Європейська безпека є неділимою. Тому не можна розглядати окремо європейську безпеку без гарантування української безпеки.

У колективного Заходу на сьогодні є всі необхідні важелі впливу для того, щоб примусити російського кривавого диктатора вийти з усіх українських земель. В цьому питанні Європа  мусить взяти на себе провідну роль. Адже мова йде не про що інше, як про виживання Європейського континенту, збереження цілісності європейських держав та їхнє майбутнє.

Очевидно, що перемога України тепер напряму залежить від того, яку позицію займе Європа. Ресурси у європейців для цього є. Тепер потрібні рішення, котрі докорінно змінять ситуацію на фронтах російсько-української війни.

На карту поставлено так багато, як ніколи. І хочеться вірити, що об’єднана Європа зможе успішно скласти цей історичний цивілізаційний тест. Адже Україна є її невід’ємною частиною Європи не лише територіально, але й в культурному, ментальному та духовному вимірі.