"Деякі персонажі просто перевзулися": Dibrova про артистів-утікачів, український шоу-бізнес та сучасну музику

Український відомий співак Dibrova вірить у силу прямоти висловлювань, а також в музику, як інструмент дії, а не лише розваги.

Він не з тих, хто підбирає слова, щоб бути зручним, але точно з тих, хто грає на нервах тих, хто звик ховати правду за піаром.

В інтерв'ю Главреду артист розповів про відповідальність митця під час війни, глибину своїх пісень, а також про талант сина.

Твої пісні стали найбільш відомими після виходу композиції "Я бачив сталь". Розкажи про той етап: як з’явилася ця пісня і коли ти зрозумів, що вона відгукується слухачам?

До моменту створення "Я бачив сталь" я щойно завів TikTok. Буквально за кілька тижнів до релізу я викладав інші пісні. Але коли вийшла "Я бачив сталь" мій TikTok раптово почав стрімко зростати. Дуже багато військових почали знімати під цю пісню відео і я зрозумів, що вона їх глибоко зачепила.

Чи є у твоєму житті особисті історії, пов’язані з військовими, які змінили твоє бачення музики чи світу в цілому? Можливо, саме це вплинуло на появу пісні "Я бачив сталь"?

Так, саме ці люди й події сильно вплинули на мене. Люди, які з перших днів війни пішли захищати країну, надихнули мене на написання цієї пісні. Мій друг музикант доєднався до лав ЗСУ, а однокласник, на жаль, загинув. Вони багато чого мені розповідали, ділилися своїм досвідом і я намагався передати їхні історії в пісні так, як вони це переживали. Мабуть, саме тому ця пісня стала настільки близькою для військових — бо це їхня правда. Хлопці й дівчата, які бачили, як падає небо, знають, що таке сталь. Як я вже казав, друг, однокласник, їхній досвід змінив моє бачення музики, і взагалі — мого світу, нашої країни, наших людей.

Ти часто спілкуєшся з нашими захисниками й буваєш у них у гостях. Яка розмова з військовим найбільше запам’яталася?

Загалом усі військові, з якими я спілкувався, з перших днів були налаштовані позитивно. Вони говорили, що ми незламні, що подолаємо всі жахіття, відстоїмо свою державу й збудуємо її наново. Але загалом — це сміливі, героїчні люди, які стоять на варті своїх родин і країни, які вірять у перемогу. І головне — борються за неї.

Що для тебе музика зараз?

Музика — це моє життя ще з дитинства. Саме через музику я завжди міг передати свої почуття: наскільки сильно кохаю, наскільки мені боляче або радісно. Сьогодні музика — це мій засіб достукатися до людей. Це спосіб передати свої найщиріші емоції нашому суспільству. Комусь вона лікує душу, комусь допомагає порадіти, а комусь навіть поплакати.

Розкажи, як так склалося, що ти вирішив стати музикантом?

У мене, чесно кажучи, не було інших варіантів. Уся моя родина — від прадідів до сьогодення — музиканти. Навіть мій молодший син займається музикою. Коли я приходив додому зі школи, в оселі завжди лунала музика. Грала старша сестра, грав мій батько. Вечорами, коли тато повертався з роботи, він сідав за гітару, фортепіано або акордеон.

У своєму житті я грав на багатьох інструментах. Це і гітара, і фортепіано, раніше грав на трубі. Граю на всіх ударних інструментах — це взагалі моя спеціальність, бо я навчався саме на ударних інструментах.

Твій молодший син теж захопився музикою. Чому ти його навчаєш? Обговорюєте разом створення пісень? Пояснюєш йому, як працює шоу-бізнес?

Так, мій менший син займається музикою. Мабуть, тому, що я з дитинства цим жив. Мій тато побачив у мені талант і дав мені всі можливості на той момент.

Сьогодні я живу в серці України — в Києві, столиці. А столиця — це місто можливостей. Тут багато моїх друзів — крутих музикантів, які можуть навчити дитину на високому рівні з самого початку. І я бачу, що мій син дуже талановитий. Можливо, навіть талановитіший за мене. І це мене дуже тішить. Я роблю все можливе, щоб він став класним музикантом.

Про шоу-бізнес я йому поки не розповідаю — ще рано. Але дуже мрію, що коли він виросте, у нас буде справжній шоу-бізнес, не та плутанина, яка є зараз. Бо сьогодні це не зовсім про мистецтво, а радше про людей — і добрих, і жорстоких, і щирих, і меркантильних.

А от про пісні ми справді часто говоримо. Діти — найщиріші слухачі. Вони завжди відчувають, де правда. Коли ми їдемо зі школи, я вмикаю демки, питаю: "Яка тобі подобається? Чому? Що запам’яталося?" І він реально мені радить. Іноді його реакція на трек — це найцінніший фідбек.

Яку твою пісню найбільше люблять слухати сини? А яку — дружина?

Я запитував і дружину, і синів про їхні улюблені пісні. Дружина дуже любить пісні, які нещодавно вийшли "Хто ми?" та "Час". А от синам подобаються кожного разу різні, ось цього разу коли запитав, то їхня відповідь була одна: "Хочеш".

Здається, кожен чув твою пісню "Хочеш", яку ти заспівав у дуеті з Оленою Тополею. За яких життєвих обставин з’явилася ця пісня?

Пісня "Хочеш" народилася на тлі війни, розлуки, розпаду родин і стосунків. У багатьох парах щось зламалося: хтось не повернувся з фронту, хтось не зміг зберегти любов попри відстань і біль. Дивлячись на це, серце щеміло. Хотілося підтримати людей і підштовхнути їх мислити в руслі, яке закладене в пісні: зберігати, будувати, берегти стосунки.

Я дуже радий, що до цієї пісні приєдналася саме Олена. Коли я запропонував їй дует, то чув у своїй уяві саме її голос. І вважаю, що це була дуже вдала колаборація — і для мене, і для неї.

Трек й досі у трендах. Як думаєш, чому ця пісня так сильно відгукнулася слухачам?

Тому що в ній — правда. Кожне слово — в саме серце. Там про біль, про потребу бути поруч, про бажання бути почутим. Я часто чую від людей, що вони втомилися від "пластмасової" музики — без душі, без сенсу. А тут усе справжнє. Мені здається, саме тому вона й торкнулася.

Яка розмова чи подія розкрила її для тебе, як людину?

Я одразу оцінив те, що вона не проігнорувала перші мої листи, коли я написав в Telegram. Ну все ж таки, Instagram – це мережа, де можна щось прозівати, не прочитати, пропустити. А Telegram – це месенджер, який приходить конкретно повідомленням тобі на телефон. І мені було дуже приємно, коли я відправив перше повідомлення про співпрацю, і вона в першу ж годину мені відповіла і не відштовхнула мене, хоча не знала, про що ще йдеться, про які пісні йдеться, про яку саме колаборацію йдеться.

Чи продовжуєте разом виступати?

Так, звичайно. Не на всіх концертах, звичайно, тому що не завжди зручно Олені чи мені. Але ми продовжуємо виступати на збірних концертах, де беруть участь різні артисти. І якщо ми там перетинаємось я своїми піснями і Олена своїми, то обов'язково співаємо разом.

Сьогодні, на щастя, український шоу-бізнес підіймається з колін: українські пісні й артисти нарешті на першому місці. Як вважаєш, чому колись був період "потапівщини"?

Це для мене болюча тема. Бо змінились лише маски. Персонажі, які раніше співали російською, просто "перевзулися" й почали співати українською. А суті це не змінило.

У нас насправді немає повноцінного шоу-бізнесу. Ті, хто залишились, часто поводяться як люди, які вдягли гарний костюм, але всередині лишилися тими самими. За лаштунками вони не виплачують роялті, пропонують невигідні контракти, ведуть нечесну гру.

Українські артисти — великі молодці, що працюють і знаходять свого слухача. Але паралельно з творчістю їм доводиться ще й боротися з цими "бешкетниками у фраках", як я їх називаю.

Ти колись спілкувався з Потапом. Те, що він робить зараз — важко зрозуміти. Що, на твою думку, відбувається? Чи завжди він був таким?

Я не можу говорити про нього глибоко, бо особисто його не знаю. Він мені не друг і не товариш. Просто людина, з якою я перетинався на одному з проєктів. І, чесно кажучи, шкодую, що тоді обрав саме його.

Сьогодні я взагалі не слідкую за ним. Відписався від усього, що пов’язане з ним, бо не розумію його поведінки. Не знаю, чи це якісь психологічні проблеми, чи свідомий вибір. Але схиляюся до другого — він просто свідомо робить те, що робить.

Його вчинок і поведінка дивні в тому, що він, будучи публічною людиною, за якою спостерігають українці, він так себе повів і втік із країни, думаючи тільки про себе. Втік чи від страху за життя, чи страху втрати якихось матеріальних речей. Я не знаю. Але, звичайно, що його повернення, якщо він колись повернеться в Україну, не знаю, яка кількість населення українців прийме його назад. І власний комфорт – це все, що можна сказати про його позицію.

Яка твоя думка: що робити з тими артистами, які виїхали й не повертаються?

Я, якщо чесно, по життю дуже радикальний. Якщо хтось мене зрадив — я відрізаю. Це може бути навіть друг. Мені важко прощати. Якщо доросла людина ухвалила рішення виїхати — вона зробила це свідомо. І я вважаю, що це люди безхребетні.

Їм страшно. Вони, як маленькі кошенята, які бояться втратити комфорт, гроші, свої багатства. Але мені важко навіть уявити, як вони збираються повертатися.

От ми бачимо ситуацію з Винником — він намагається повернутися будь-якими шляхами. І прикро, що є люди, які його тут чекають. Це говорить про те, що частина суспільства ще не до кінця свідома. Не вся, але така частина є.

Тому для мене такі артисти — нещасні. Мені їх шкода. Вони, на мою думку, нерозумні. Нехай суспільство вирішує: підтримувати їх повернення, ходити на їхні концерти чи ні.

А ще сумно, що деяких з них — або навіть зовсім крінжових персонажів, про яких я казав раніше, тих, хто "у фраках" прикидаються "чесними" — усе одно крутять на радіо. Бо гроші керують процесами. Бізнес з’їдає правду. І це найнебезпечніше.

В останніх кліпах у тебе часто з’являються відомі особистості. Нещодавно у кліпі "Хто ми" знявся ветеран з позивним Латиш. Як він відреагував на твою пропозицію?

Останнім часом у моїх кліпах беруть участь або актори, або публічні особистості. У випадку з Латишем — усе сталося випадково. Ми зустрілися на Майдані, я підійшов, представився, а він каже: "Я тебе знаю. Дуже дякую за пісню "Я бачив сталь".

Перекинулися кількома словами. Я запитав, як справи, і спитав, чи не хотів би він знятися в одному з фрагментів нового відео. Латиш погодився одразу. І найголовніше — від нього йшла щирість.

Це дуже важливо для мене — щоб усе відбувалося щиро, без постанов і фальші.

У пісні "Хто ми" ти співаєш про трансформації під час війни. Яку головну зміну відчуваєш у собі?

Я з дитинства писав пісні, але мені багато хто казав: "Це несерйозно, займися чимось "нормальним". Це були не рідні мені люди, а ті, хто самі заробляли нечесно. Але все одно їхні слова залишили слід.

Довгий час я думав, що музика — це несерйозно. І ось ця війна показала мені: саме через музику я можу допомагати. Я даю концерти, збираю кошти, передаю їх хлопцям і дівчатам на фронт. І це — моя найбільша трансформація.

Не кавери на відомих артистів, не переспіви, а мої власні пісні, хай навіть поки маловідомі, можуть допомагати.

Сьогодні я точно знаю, хто я є. Я — людина, яка створює музику, що має сенс і приносить користь. І саме під час війни я це зрозумів.

У ранніх кліпах ми бачили акторок Анну Сагайдачну та Ірину Гатун. Поділись незвичними фактами про ті зйомки.

Так, це справді дві дуже круті особистості. І з кожною пов’язана своя особлива історія.

Зйомки з Анною Сагайдачною запам’яталися мені надовго. Люди не бачили цього за кадром, але тоді були люті морози. Ми знімали в старій концертній залі, і там було реально дуже холодно. І от Аня — всього на другому тижні після пологів — приїхала на зйомки. Була з нею няня, яка тримала маля на руках і постійно його гріла. Аня ж в перервах між дублями бігла годувати дитину.

Для мене, як не актора, це було важко навіть просто бачити — настільки це емоційно. Але Аня справжній профі. Вона витримала все. І я зрозумів: бути актором — це зовсім не так романтично, як здається з екрана. Це величезна самовіддача. Я дуже вдячний їй за ту відданість і мужність, з якою вона взяла участь у кліпі.

А от історія з Ірою Гатун — зовсім інша, але така ж незабутня.

Вона — справжня "пушка-ракета", як кажуть. Ми познайомились і з першої хвилини я відчув, ніби знаю її вже двадцять років. Повна легкість і кайф у спілкуванні.

Приїхала вона на знімальний майданчик, гримнула по столу і каже: "Так, де мій Мак? Давай доставочку, швиденько!" Я питаю: "Може піцу?" Вона: "Ні-ні, мені треба Макдональдс!"

І це була восьма ранку! Мак тільки-но відкривався, і ми реально організували їй доставку. У нас є дуже смішні фото, де ми разом їмо ті бургери й сміємося, як діти.

А потім Іра з’їла свій бургер, обтерла руки, пішла на майданчик — і з першого ж дубля зробила сцену. Потім каже: "Все, друзі, цигіль-цигіль, треба бігти далі на зйомки".

Вона просто вогонь. Великий професіонал і дуже класна людина. Я дуже радий, що знайомий з такими талановитими жінками.

Дивіться кліп пісні "Я бачив сталь":