«Кейс Темляка»: справедливе обурення без розуміння справедливої кари

На вересень анонсовано прокат художнього фільму Дарії Онищенко «Малевич», про який уже є кілька позитивних відгуків і який не раз був показаний за межами України. Одну з ролей, не головну, виконав актор Костянтин Темляк. «Побачимо, чи виріжуть) Хоча особисто у мене до цих вирізань неоднозначне ставлення», — розмірковує на своїй фейсбук-сторінці Лєна Чиченіна, починаючи свій допис спостереженням про невелику медійність, читай, пізнаваність актора.

За моїм припущенням, згадка про вирізання — апеляція до ситуації з актором Кевіном Спейсі. Вона виникла 2017 року, коли популярного і, на відміну від нашого співгромадянина, медійного актора звинуватили в сексуальних домаганнях. Через що режисер стрічки «Усі гроші світу» Рідлі Скотт вирізав уже відзняті та змонтовані кадри зі Спейсі, замінивши його на Крістофера Пламмера та перезнявши потрібні епізоди.

Як ви вже зрозуміли, Костянтин Темляк рівно в тій самій ситуації. Колишня дівчина актора, фотографка Анастасія Соловйова, звинуватила його в домашньому насильстві та надсиланні неповнолітній повідомлень сексуального характеру. Кому цікаві подробиці, їх протягом двох останніх днів чимало в медіа та в соцмережах. Тема цього тексту — не про те, хто тут правий, а хто винний, а що з цим усім робити далі. Бо випадок, на жаль, не перший і, так само на жаль, навряд останній.

Утім, пошук правих і винних у цій ситуації — некоректний вимір, лише фігура мови. Я однозначно на боці потерпілих від насильства загалом і сімейного — зокрема. Звісно, трапляються випадки маніпуляцій, бажання звести якісь особисті рахунки, шантажувати тощо. Власне, частина мешканців фейсбуку вже шукає саме ці мотиви в діях пані Соловйової.

На тему подібних маніпуляцій є, скажімо, фільм «Викриття» (1994) Тома Сандерса з Майклом Дугласом і Демі Мур (екранізація роману Майкла Крайтона) чи роман британця Джона Маррса «Добра самарянка» (2017). Саме до маніпуляцій апелюють, стаючи на захист пана Темляка, телеведучі Даша Малахова й Олексій Суханов. Перша заявляє: «Я визнаю і дотримуюся принципу презумпції невинуватості. Це право закріплене в Конституції України (стаття 62) і означає, що людина вважається невинуватою, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили». Другий закликає: «Будь ласка, покажіть мені святих серед нас! Хоча б одного! Навряд чи нам доведеться розвішувати чиїсь нові портрети в церквах! Вчімося берегти й цінувати одне одного, уникаючи насильства і синдрому розлюченої юрби праведників!».

Тільки історія Темляка і з Темляком — не той випадок, коли можна спробувати застосувати формулу «не все так однозначно». Знезброює захисників звинуваченого визнання ним самим власної провини. «Я був зовсім не тією людиною, якою хотів би бути, — якою, як виявилося, — є насправді. Мені дуже соромно за свою слабкість, свою недорозвиненість у той період. Я готовий понести за це юридичну (якщо є ґрунт для заяви у поліцію) і моральну відповідальність. У період, коли я закінчував ці стосунки, я вибачався перед Анастасією Соловйовою, але мої вибачення не були прийняті, що дуже логічно», — каже, серед іншого Темляк. Але Лєна Чиченіна в наведеному вище дописі розмірковує: щирість актора поставила під сумнів чимала кількість людей, котрі переглянули відео. Коротко кажучи, крокодилячі сльози.

Мене щиро дивують ті, хто пише в форматі «я проти насильства, але…». Якщо винуватець визнає себе таким, нехай при цьому й грає, бо актор, жодних «але» бути не може і не повинно. Навряд виправдовувати ситуацію може те, що проблема сімейного насилля, фізичного та психологічного, давно існує за межами України, в значно прогресивніших країнах. І, судячи з тем для документальних і сюжетів для художніх фільмів і книжок, не розв’язали її й досі навіть у найбільш на позір благополучних. Яке нам діло до Польщі, Швеції чи Америки, коли в самих це під боком, та й то ми бачимо та чуємо не про все. Лише одиниці знаходять у собі сили говорити, та й то не відразу.

Ось, до речі, ще один важіль маніпуляцій. Мовляв, чому не відразу, щойно це сталося вперше, заявила на весь голос. Відзначаючи подібну тенденцію, поетка та громадська діячка Тетяна Власова категорична: подібні питання — «маркери, за якими сьогодні вкотре дуже легко визначити рівень розвитку людини». Проте розтлумачувати все ж треба, і, як на мене, це кінцева мета, хоча й не єдина, кожної подібної реальної історії.

Режисерка Ірина Цілик пропонує як приклад для розуміння подібного новий серіал «Покоївка». А я згадаю власний приклад. Цьогоріч українською вийшов роман Стівена Кінга «Роза Меддер», який побачив світ ще 1995-го, а 1997-го я прочитав його в російському перекладі під назвою «Роза Марена». Процес читання збігся в часі з підробітком в одній із популярних на той момент газет, і для матеріалу мені треба було взяти коментар у фахового психолога. В розмові я згадав роман, головна героїня якого чотирнадцять років потерпала від домашнього насильства, пройшла через всі можливі й навіть неможливі його стадії, і факти, котрі нині стають надбанням громадськості, переконують: всі ті жахи «король жахів» не вигадав. Моє питання до психолога звучало так: «Чи могла в реальному житті жінка стільки терпіти?». На що відповідь була однозначною: «Ні. Або відразу б заявила, або автор усе це придумав».

Двадцять років минуло, а, як бачимо, чимало цілком притомних людей досі живе в парадигмі «винна сама, а коли мовчала — то й не було нічого». Щоб далеко не ходити, рекомендую вичерпне, як на мене, пояснення правозахисниці Лариси Денисенко, чия спеціалізація — жертви насильства. На цьому пропоную завершити пошук першопричин, бо якщо комусь ще не ясно, на чий бік стати — здаюся, не маю більше аргументів і прикладів. Емоції в цій і подібних історіях зашкалюють, що зрозуміло. Пропоную спробувати опанувати себе та взятися за раціо. А воно визначається дуже простим і коротким питанням: що далі? Хто винен — ясно, винний сам признався, нічого не заперечує попри наявність адвокатів у соцмережах. Що з цим усім далі робити? Вивалити все це в інформаційний простір — для заголовків чи є інша кінцева мета? А вона повинна бути.

Повертаємося до початку. Роль Костянтина Темляка виріжуть із фільму «Малевич» і в такий спосіб покарають? Бо кліп «З якого ти поверху неба?» з його участю Jerry Heil і Yarmak уже видалили. Навряд подібні «ножиці» спрацюють у повнометражному прийдешньому фільмі. Тільки ж на цьому питання не закривається. Бо є ще кінопремія «Золота Дзиґа», яка не обійшла стрічку «Будинок Слово. Нескінченний роман», у якому роль Павла Тичини зіграв Костянтин Темляк. Також є трилер «БожеВільні», перша українська стрічка про радянську каральну психіатрію, де в Темляка головна, ще й позитивна, героїчна роль. Також він зіграв героя в мінісеріалі «Евакуація», до якого є питання, але в цілому стрічка потрібна й дочасна. Згадуються також «Кіборги» — знаменитий, не менш дочасний фільм, там Темляк грає медика.

Припустімо, після демобілізації актор не знайде собі служби в жодному театрі та не матиме жодної пропозиції в кіно й на телебаченні: але чи є під це бодай якась, нехай дуже умовна, законодавча база? Йому випишуть «вовчий квиток» після «шакалячого експреса», прямо зазначивши: практикуєш домашнє насильство — мети далі двори? Не знаю.

Так само не знаю, чи матиме для Темляка ця історія якісь наслідки за місцем його нинішньої служби — в Збройних Силах. Це взагалі ворота в пекло, адже стає майданчиком для спекуляцій і маніпуляцій уже довкола військових. Одне діло — постійно після такого чути «всі чоловіки такі». І зовсім інше під час масштабної війни чути «так, він знущався з жінок, але ж він зараз наш захисник». Ви уявляєте ситуацію, коли командир викликає Темляка, виписує йому чортів, карає чи взагалі… виганяє з армії? Я — аж ніяк.

На виході маємо дуже погану історію, одну з багатьох, у якій виправдання для винуватця краще не шукати — для власної репутації насамперед. Але далі емоційних гойдалок нічого не буде. Всяка історія про злочин, чи окей, порушення норм поведінки та моралі повинна передбачати покарання. Щоб ніколи знову, а іншим — наочний урок. Поки що, на мій погляд, усе зводиться до закликів не мовчати та детальних пояснень, чому жертви бояться говорити.

Інформаційно-просвітницька робота дуже важлива й корисна. Натомість відчутних наслідків для винуватця поточний стан справ не передбачає. Адже вони зводяться до «вирізання» кадрів і видалення кліпів. Якщо друге ще можна перетравити, то з першим — проблема. У нас, як твердить кастинг-директорка Алла Самойленко, чимало гідних акторів. Варто вірити їй на слово. Але повірте на слово й мені: у нас фільмів, не гідних, а взагалі — фільмів значно менше, ніж акторів. Кліпів більше, ними можна жертвувати. А оскільки камінь спотикання — в присутності актора-насильника в певній стрічці, історія вкотре завершиться галасом. Праведним, доречним, проте — все ж галасом. Який за кілька днів уже розсварив багатьох і завдав чималій кількості причетних психологічних травм.

Це не значить, що треба мовчати. Це означає: варто думати про дієве покарання. Поки що додатково вражені лише жертви…