Трамп узяв Європу у митні лещата, і це не суто економічне рішення

Президент США Дональд Трамп почав укладати «красиві торговельні угоди». Одним із найбільших геополітичних кластерів, з яким лідер США вже уклав відповідні домовленості, очікувано став Європейський Союз.

Очікувано, тому що ЄС на сьогодні є основним геополітичним союзником США, хоч би якими були відносини цих двох кластерів на коротких історичних дистанціях.

Отже, США та ЄС уклали торговельну угоду, відповідно до якої мита на європейські товари, експортовані на американський ринок, становитимуть 15%. Порівняно із попередньою ефективною ставкою мита у 2–3% зростання суттєве.

Тут треба сказати, що між ЄС і США немає чинної угоди про зону вільної торгівлі на кшталт, наприклад, Північноамериканської зони вільної торгівлі між Канадою, США та Мексикою. Хоча, як ми побачили нещодавно, навіть наявність такої угоди не є запобіжником від запровадження нових тарифів.

До речі, Трамп кожного разу, коли заходить у Білий дім, здійснює ревізію тарифної політики.

Візьмемо ту саму Північноамериканську угоду про вільну торгівлю (НЕФТА/NAFTA). Вона була укладена 17 грудня 1992 року і набула чинності 1 січня 1994-го, замінивши стару Канадсько-американську угоду про вільну торгівлю шляхом додавання до неї Мексики. Але у січні 2017 року Трамп, як тільки-но вперше став президентом США, одразу зробив два кроки.

По-перше, скасував участь США у Транстихоокеанському партнерстві (ТТП). До речі, вихід із ТТП був однією з тодішніх передвиборчих обіцянок Трампа.

Можна констатувати, що позиція Трампа майже не змінилася з 2016 року.

Як і тоді, він вважає, що умови глобальної торгівлі шкодять національним інтересам США, збільшуючи від’ємне торговельне сальдо, дефіцит бюджету та опосередковано впливаючи на постійне збільшення американського державного боргу. А отже, Трамп не любить угод про вільну торгівлю, проте обожнює систему імпортних мит для захисту внутрішнього ринку, наповнення бюджету та збереження робочих місць.

Детально ми це аналізували в статті про тарифну модель Трампа, розроблену Стівеном Міраном.

У ТТП входили такі країни, як США, Чилі, Нова Зеландія, Сінгапур, Японія, Канада, Австралія, Мексика, Перу, Малайзія, Бруней і В'єтнам. За розрахунками аналітиків Інституту міжнародної економіки Пітерсона, реальний дохід американців мав зрости від участі країни у ТТП на 131 млрд дол., або на 0,5% ВВП.

Угода про ТТП була улюбленим дітищем президента Обами, який вважав, що оскільки понад 95% потенційних покупців американських продуктів живуть за межами США, вони «не можуть дозволити таким країнам, як Китай, встановлювати правила світової економіки». Втім, Трамп викинув угоду про ТТП у смітник «рукою, яка не здригнулася».

По-друге, Трамп перезавантажив угоду NAFTA, яка після тарифного оновлення стала USMCA (United States—Mexico—Canada Agreement). Остання редакція угоди набула чинності 1 липня 2020 року.

Попри це, під час другої каденції Трамп одразу почав перетрушувати ним же оновлену угоду, знову змінюючи базові тарифи з Канадою та Мексикою.

Що стосується відносин між США та ЄС, то певна модернізація тарифної політики відбулась під час як першої каденції Трампа, так і другої.

На сьогодні між ЄС і США немає угоди про створення зони вільної торгівлі.

Раніше сторони планували створити зону вільної торгівлі між США та ЄС, яка стала б найбільшою у світі. Наприклад, ЄС має угоду про вільну торгівлю з Південноамериканською зоною вільної торгівлі (Mercosur), куди входять Бразилія, Аргентина та інші країни. Втім, хоч як парадоксально це звучить, Європа не має відповідної угоди про зону вільної торгівлі зі своїм найбільшим партнером — США.

Для цього є кілька фундаментальних причин.

По-перше, справжній план Маршалла після Другої світової війни для Європи — це були не ті кілька мільярдів доларів, які США надали європейським країнам у вигляді товарних поставок продовольства та обладнання (вирішуючи тим самим і свою власну проблему перевиробництва після згортання моделі військової економіки), а фактор американського ринку збуту. Він витягнув із післявоєнної розрухи не тільки такі країни, як Німеччина, але й Японію, Південну Корею, Тайвань (частково визнаний) та інші.

Здебільшого це відбувалося на шкоду американській економіці, особливо у галузі автомобілебудування (криза Детройта). Зате США отримали сильних і багатих союзників, які не сиділи на шиї та не клянчили нових і нових кредитів.

Умовно кажучи, замість безкоштовної риби США дали Європі вудку, аби ту рибу самостійно спіймати.

Другий фактор — податковий.

В ЄС діє податок на додану вартість, який є сальдовим, тобто нараховується як різниця між податковими зобов’язаннями та податковим кредитом. А податковий кредит ще й підлягає відшкодуванню.

У США діє податок на продаж, який не є сальдовим, а нараховується за прямим методом: ставку податку помножити на суму продажу. І цей податок не підлягає відшкодуванню з державного бюджету, тобто поняття «податковий кредит» відсутнє.

Відповідно, всі товари, які імпортуються в ЄС (в Євросоюзі діє митний союз та єдиний простір нарахування ПДВ), обкладаються передусім податком на додану вартість, і ставка в основному коливається у діапазоні від 20 до 27% залежно від виду товару.

Тобто будь-який експортер, навіть американський, на вході в торговельний простір ЄС має заплатити до 27% ПДВ.

У подальшому цей імпортер може продати свій товар і компенсувати податкові зобов’язання за ПДВ сумою сплаченого на вході податку. Він навіть може отримати якусь суму податкового кредиту (митний і податковий простір ЄС за рівнем схем відрізняється від українських практик зі схемами з «товарним пересортом» і «торговими скрутками», а отже, цей податковий кредит буде невеликим).

Водночас у США немає ПДВ, і все, що мають сплатити імпортери на федеральному рівні, — це мита на імпорт. Податок на продаж буде сплачений уже після реалізації товару на внутрішньому ринку. Це непрямий податок, і його сплатить кінцевий споживач, тобто американський покупець. Але податки на продаж перебувають у віданні штатів, які встановлюють розмір їхніх ставок (хоча є федеральний мінімум).

До останньої угоди Трампа з ЄС середньозважена ставка мит на європейські товари становила 2–3%.

Таким чином, американські виробники для доступу на європейський ринок мали платити за вхід від 20 до 27% ПДВ, а європейські за доступ на американський ринок — від 2 до 3% (підвищені мита існували лише на деякі види товарів, наприклад на сталь, електромобілі).

Така фіскальна асиметрія негативно позначалася передусім на американських виробниках, які подекуди почали програвати конкуренцію європейським.

Наприклад, сукупний експорт з ЄС в інші країни світу становив 2023 року 2,76 трлн дол. (зростання у вартісному вимірі на 10% за рік). Основним партнером експорту з ЄС є США — 19,4% від загального обсягу, або 535 млрд дол. на рік. Для порівняння: друге місце посідає Британія — 13%, або 359 млрд дол., а третє Китай — 8,64%, або 238 млрд дол.

Інші країни:

• Швейцарія — 7,4%, 204 млрд дол.;
• Туреччина — 4,33%, 119 млрд дол.;
• Японія — 2,45%, 67 млрд дол.;
• Норвегія — 2,34%, 64 млрд дол.;
• Південна Корея — 2,21%, 61 млрд дол.;
• Мексика — 2,06%, 56 млрд дол.;
• Індія — 1,87%, 51 млрд дол.

Якщо прибрати суто «європейську історію» торгівлі Євросоюзу з Норвегією, Британією та Швейцарією, то після США ключовими торговельними партнерами ЄС у контексті європейського експорту є Китай і Туреччина, але США лідирують із великим відривом.

Натомість за імпортом у ЄС США не посідають першого місця. Пальму першості Брюссель тут віддав Китаю: 20%, або 555 млрд дол. США суттєво відстають — 13,4%, або 366 млрд дол. Виходить, що США «віддають» свій ринок ЄС, а Євросоюз — «запрошує» Китай…

2024 року експорт ЄС у США становив 606 млрд дол., а імпорт із Америки в Європу — 370 млрд дол.

Насправді, як ми пересвідчилися, зазначена диспропорція — це наслідок фіскальної асиметрії.

У Китаї є ПДВ, а отже, навіть не враховуючи вартості робочої сили та інших факторів виробництва, вартість продукування тих чи інших товарів з урахуванням лише фіскальних моделей є конкурентно збалансованою. Так, у Китаї ставки ПДВ менші, ніж в ЄС, — 6, 9 і 13%, проте інші захисні механізми компенсують цей податковий дисбаланс, не допускаючи стимулювання імпорту.

У США в умовах відсутності ПДВ єдиним бар’єром на шляху імпорту є мита, і Трамп саме тому їх активно і використовує (інакше для захисту внутрішнього ринку йому довелося б запроваджувати замість податку на продажі податок на додану вартість).

Отже, Трамп і Урсула фон дер Ляєн поставили підпис під угодою, яка встановила нові мита на європейські товари на рівні 15%.

Вказана ставка вже викликала обурення деяких європейських країн: Італії, Німеччини та Франції. Хоча Берлін поставився до цих мит, швидше, з тевтонським стоїцизмом.

Попри негативну реакцію, зазначена ставка повністю не усуває податкового дисбалансу у торговельних відносинах ЄС і США, а лише частково поліпшує конкурентні позиції американських компаній.

Крім того, ЄС оголосив про два інвестиційні пакети — купівля оборонної продукції ВПК та енергоносіїв (нафти і скрапленого природного газу) на 750 млрд дол. протягом найближчих чотирьох років, а також інвестування в економіку США 600 млрд дол. Крім того, залишаються спеціальні мита на сталь та алюміній у розмірі 50%.

Зважаючи на те, що в угоді відсутній чіткий графік придбання енергоносіїв і зброї, а також внесення інвестицій, ці зобов’язання ЄС виглядають більш декларативно, хоча, з іншого боку, вони дають Трампу привід збільшити тарифи, мовляв, «партнери не виконують узятих на себе зобов’язань».

До речі, ЄС щороку купує енергоносіїв на 596 млрд дол. — це 21% його імпорту.

Протягом чотирьох років — майже 2,4 трлн дол. Тобто якщо з пакета у 750 млрд дол. половина піде на енергоносії, це буде 1,5 трлн дол., або більш як 60% енергетичного імпорту ЄС. Такої залежності від одного постачальника у Європи ніколи не було! Втім, суть цих тарифів має і стратегічний характер.

Довгий час ЄС отримував три глобальні переваги порівняно з іншими геополітичними кластерами:

• «парасолька безпеки» США;
• американський преміальний ринок збуту товарів;
• відносно дешеві енергоносії.

Зараз усі ці фактори фактично знищено: відносно дешевих енергоносіїв немає; безпека виявилася послугою, за яку треба платити, причому значно більше, ніж за інші, а ринок збуту товарів починає працювати на принципах адекватного фіскального навантаження.

Трамп ніби говорить європейцям: Друга світова війна давно завершилась, а у контексті фіналізації холодної війни США більше не зацікавлені у створенні «заможних» союзників власним коштом.

Фактор загрози з боку РФ має континентальний, а не глобальний характер, а отже, повинен бути профінансований за рахунок Європейського континенту.

Стан економіки США зараз такий, що Америка сама потребує, аби союзники «витягли її за косичку», як колись Штати витягли Європу. Це і є нове партнерство за Трампом. Все інше стає геополітичною халявою, за яку Вашингтон уже не хоче платити.