Були проблеми з алкоголем, – інтерв'ю ветерана про повернення з фронту і втрату найкращого друга

Владу Кузьмічу було 16 років, коли розпочалася Революція Гідності, у 19 – він добровільно пішов на фронт, бо не міг стояти осторонь. Влад брав участь у гарячих боях на Світлодарській дузі, а згодом звільнився з війська. Проте цивільним життям йому вдалося пожити лише 2 роки, коли Росія знову почала новий етап війни проти України.

Ветеран Влад Кузьміч двічі переживав адаптацію після повернення з фронту. У подкасті "Воїн волі" ексклюзивно для 24 Каналу він розповів про труднощі та проблеми з алкоголем фронту, а також поділився, як переживав втрату найкращого друга на війні. Деталі – читайте далі у матеріалі.

У 2016 році вперше потрапив на фронт

Тобі було 16 років, коли розпочалася Революція Гідності. Ти брав участь у протестах, а через 2 роки долучився до війська. Куди ти долучився і чому ти вирішив ще тоді розпочати військову справу?

Я дивився, що відбувається в країні: відбулася анексія Криму, потім почалися заворушення на Донбасі. Усі ці глобальні події переживав у собі. Розумів, що доведеться якось усе одно долучитися, не стояти осторонь. Але мені тоді було 17. Ближче до 18-річчя я вагався – йти чи не йти. Вирішив довчитися, мені рік залишався.

Потім мені подзвонив друг Фелікс, мовляв, чого ти сидиш, давай підписуй контракт – це вибір кращих. І я подумав, що так – треба йти відстоювати свою країну.

Шлях військового у мене почався з навчального центру в Полтаві. Я вчився на військового зв'язківця. Після чого потрапив у тилову частину. Через те, що я не орієнтувався, чим відрізняються частини, то на місці дізнався, що то взагалі не те, чого я хотів. Усе, чим ми займались, – це наряди, прибирали листя, потім сніг. Не з мітлою я хотів захищати країну. З тієї частини я перевівся до батальйону "Київська Русь" – 25-й окремий механізований батальйон.

Повне інтерв'ю з ветераном: дивіться відео

На які напрямки ти разом з ними вирушив і чим безпосередньо там займався?

Перший напрямок, на який я вирушив з цим батальйоном, – Світлодарська дуга. За своєю спеціальністю я займався зв'язком – спочатку радіозв'язком, потім провідним – допомагав хлопцям залежно від завдань, навантаженості. Поступово почав займатися і супутником, тобто всюди встигав.

Ти прослужив три роки з 2016 року?

Три роки й два дні. Я безпосередньо підписав контракт, тоді інших варіантів не було – у 19 років можна було підписати тільки контракт. У 20 років вже можна було б іти на строкову службу, але в ній не було сенсу. Строковики в бойових діях участі не брали, а замітати, сніг прибирати – не хотілося.

Який період і напрямок із тих часів для тебе був найважчим?

Світлодарська дуга на той момент і була однією з найгарячіших точок. Наступна ротація вже була по Золотому, по Катеринівці – там було простіше. У нас була менша зона відповідальності, менше біганини.

"Відчуття, наче лишився сам": про перше повернення з фронту і проблеми з алкоголем

Потім закінчився контракт. Ти вирішив звільнитися й повернутись до цивільного життя. Яким було це повернення? І чому ти не продовжив контракт?

Не продовжив, бо не бачив реальних кроків у напрямку звільнення всієї території України. Це було неможливо ні з огляду на кількість особового складу, ні з огляду на кількість техніки. І, як я розумію, "на верхах" не було особливого бажання щось змінювати. Усе стало по лінії фронту – і "хай буде". Як військового я себе в майбутньому не бачив. Не хотілося розвивати кар'єру саме в цьому напрямку, тому вирішив звільнятися.

Звільнення важкувато далося. Я пішов в армію ще хлопчаком, у 19 років, притерся до армійського життя, а тут повертаюсь – а світ живе по-іншому. І що робити? Починаючи з найменших побутових дрібниць – усе разом створює сильний стрес.

Що ти вперше побачив, що змінилося?

Людей. В армії я звик до того, що де б ти не був, з будь-яким іншим військовим можеш по душах поговорити, він тобі допоможе, ти йому допоможеш і останнім поділишся. Було братерство. А приїжджаєш до Києва – купа народу, але ти при цьому сам. Дуже сильне було відчуття, що я залишився один, нікого зі "своїх" поруч.

Ветеран розповів про адаптацію після фронту / Скриншот з відео

Усі твої друзі тоді залишилися у війську?

Поступово дехто теж звільнявся, повертався до цивільного життя. Плюс-мінус говорили те ж саме – намагалися себе знайти. З людьми було складно: купа людей, а всі – чужі. Шукали себе в якихось професіях, у справі, але, на жаль, не завжди виходило.

Як ти тоді повертав себе до цивільного життя? Чим почав займатися?

У мене була залізнична освіта. Ще коли звільнявся, я налаштовував себе на те, що піду працювати за фахом, тому повної розгубленості не було. Після звільнення я пішов працювати в метрополітен – інженером-технологом. Паралельно почав займатися власною справою.

Ти одразу більш-менш знав, що будеш робити? Чи спершу була адаптація, психологічна реабілітація – і вже після цього повернувся до роботи?

Реабілітації не було жодної, окрім алкоголю. Десь місяць-два я "притирався". Орендував квартиру, почав обживатися, купував посуд і різні дрібниці. Багато зустрічався з друзями. Два місяці пролетіли дуже швидко.

Ти згадав про алкоголь, коли повернувся, у тебе були з цим проблеми?

Так, на жаль, як і в багатьох.

Як ти з цього виходив?

Дуже повільно і поступово. Як кажуть, час лікує. Просто з часом воно трохи стирається, забувається. Плюс мені допомогла зміна роботи. Працюючи інженером, я фактично сидів в офісі, там було цікаво по-своєму, але мені хотілося працювати саме в поїздах. Дуже допомогла робота, до якої я тягнувся ще з 15 років. Це справа, яка подобається – важко пояснити, але це дає ефект.

Потім ми з Феліксом (друг, що переконав підписувати контракт – 24 Канал) з'їхалися. Ми були практично на одній хвилі, то нам удвох було значно легше. Ось так поступово я з цього всього вийшов.

Я чую багато історій, навіть зараз, наприклад, коли військові повертаються, перший час можуть зловживати алкоголем, тому що це допомагає. І добре, якщо це якийсь період часу, а не затягнута історія. Що ти можеш на своєму досвіді сказати ветеранам або рідним, які бачать, що їхня людина "тоне"? Що робити у таких ситуаціях?

Важко сказати, бо усе залежить від власного досвіду військового, що він пережив, який у нього організм, як він це все переносить. Кожен переживає стрес по-своєму, у кожного своя реакція.

У будь-якому випадку насамперед сам військовий, який повернувся, має захотіти повернути своє бажання до життя. Бо я бачив, по своїх побратимах, що коли змушують, то ні до чого доброго це не приводить. Потрібно, щоб той, у кого є проблема, сам забажав повернутися до життя.

Звертатись до лікарів, психологів, невропатологів, можливо, іноді психіатрів. Вони можуть призначити лікування, зокрема медикаментозне. Я теж таке проходив, мабуть, вже через рік після звільнення. Призначили лікування й стало набагато легше.

Тебе хтось витягував із цього стану? Чи ти сам прийшов до цього?

Я прийшов сам – робота, спілкування з іншими ветеранами. Коли ти приїжджаєш у велике місто, то відчуваєш себе наодинці з цими бетонними стінами, а коли зустрічаєшся з побратимами – відчуваєш, що ви на одній хвилі. Згадування якихось історій, проведення часу разом якось переналаштовує, і стає легше.

Скільки ти перебував до 2022 року в цивільному житті?

Приблизно два роки й три місяці.

"Зовсім інша війна": про повернення на фронт у 2022 році

Два роки ти жив цивільним життям, поки 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення. Ти сам прийняв рішення йти до війська чи тебе як колишнього військового з досвідом викликали до частини?

Якось все відбулося автоматично. На той час я працював в муніципальній варті. В одній зміні зі мною працював мій побратим. 24 лютого він набрав мене о 4 чи 5 ранку й каже: "Владе, вставай, почалась війна. Збирають усіх на штабі муніципальної варти". Я зібрав речі, поїхав на штаб – і все. Це було автоматично. Я взагалі тоді не думав ні про що. Просто розумів, що треба ставати зі зброєю.

Ти спочатку був у Києві, а потім відправився на Схід?

Ні, на Схід я тоді не відправлявся. У Києві так і був. Через два дні нас озброїли, оформили як добровольче формування територіальної громади. Розбили по екіпажах і давали завдання щодо патрулювання міста, викликів, співпраці разом з поліцією. Різноманітні завдання були в нас.

На Схід я поїхав майже в кінці року, мабуть, це був листопад.

Ти потрапив на Схід знову у 2022 році. Що взагалі ти відчував, коли був там під час АТО і під час повномасштабного вторгнення?

Відчувався дурдом. За часи АТО у нас була якась системність. У нас були системні навчання, як виявилось, вони доволі серйозні у порівнянні з тим, що зараз. На цей раз системності абсолютно ніякої не було. До того, що мене загубили в іншому населеному пункті. Загалом це була зовсім інша війна.

Чи був ти та твій підрозділ готовим до цієї інтенсивності?

Найімовірніше, ні. Навіть до тієї інтенсивності, яка була в АТО, цей підрозділ не був тоді готовий. Але в АТО, скажімо, можна було припуститися помилки, які ця війна могла пробачити. З повномасштабною війною – ніякі помилки допускати не можна. Ця війна їх не прощає. Просто це все сумно закінчується щодо втрати особового складу і так далі.

На якому напрямку ви тоді були?

Під Кремінною. Потім перевівся у 101 бригаду, і з нею, аж до звільнення у 2023 році, був у Києві.

"Людину відпускає через 10 років": про друге повернення з фронту

Яким було друге звільнення? Було щось на кшталт того, що "я вже це проходив, тепер я вже знаю, що з цим робити"? Чи це було ще гірше?

Вдруге вже було трошки по-іншому. Вдруге у мене була дуже сильна тривожність з нічого. Просто вона постійно була і все. Приблизно місяць півтора у мене була інтенсивна тривожність. Але водночас я впав у якийсь ступор – розумів, що треба йти до лікаря, але не хотів.

Ти казав, що у тебе навіть було відчуття, що ти сидиш вдома у квартирі, а за вікнами йдуть бойові дії.

Аж до того, що я не хотів виходити з дому. Однак навіть перебуваючи в цьому стані, я розумів, що треба працювати. Робота мене переключила достатньо швидко. Загалом, за тиждень-два я втягнувся в роботу – і мене попустило.

Але ти пройшов реабілітацію?

Ні, не проходив.

Цього разу ти вже не звертався до лікаря, зміг впоратися сам?

Так.

Як загалом ти оцінюєш на сьогодні ситуацію з війною щодо того, як це все може розвиватися далі?

На жаль, поки що позитивних сценаріїв я не бачу. Не так давно проходили перемовини, чекали перемир'я. Великим "але" лишається те, що поки існує Росія, нам не дадуть спокійно жити. Яка тенденція з приводу війни? Наші війська потихеньку відступають. Це не є добре. Хвилююся і працюю на своїй роботі. Це те, що я можу зараз зробити.

Що для тебе взагалі ця війна? Які зміни вона особисто у тобі показала?

Я абсолютно не згоден, що війна робить нас сильнішими. Війна безпосередньо показує, ким є кожна людина. Там ми всі швидко знайомимося, усі швидко починають бачити, хто є хто.

А щоб війна якось змінила у кращий бік, то точно ні. У гіршу сторону – так. Буває, думаю про те, що коли ми ще малими йшли в АТО, нас ніхто не попереджав про те, що світ стане чорно-білим після того, як ми там побуваємо. Це те, що я відчуваю постійно. Зараз трохи легше, не так, як було. Але все одно світ втрачає барви після війни. Досі є якесь притуплення у світосприйнятті.

Ти вважаєш, ці барви ніколи не повернуться?

Психологи кажуть, що після бойових дій людину повністю відпускає через 10 років. Загалом, я вірю в те, що повернуться. Можливо, навіть швидше, але потрібно, щоб це все припинилося.

"Найгірше, що може зробити друг, – це померти": про болючу втрату

Ми з тобою познайомилися за обставин, коли твій найкращий друг, Фелікс Куртаніч, – аеророзвідник і оператор дронів, з яким ми працювали, – загинув у 2022 році. Ми разом переживали цю втрату, знімали фільм про Фелікса. Як ти почуваєшся зараз? Чи зміг ти вже особисто для себе відпустити його?

Для мене не зовсім зрозуміле поняття "відпустити". Не так пече, не так болить, все одно не так, як було. Колись чув таку фразу, що найгірше, що з тобою може зробити друг, – це померти. У принципі, так воно і виходить. Якось по-своєму змінилося життя після того, як його не стало, бо ми були доволі близькими. Мабуть, із всіх побратимів, кого я втратив, це була для мене найближча людина.

Як ти проживаєш цей біль?

Просто йду далі, але вже без друга.

Часто згадуєш якісь приколи?

Так. Постійно згадую не тільки Фелікса, а й інших хлопців, яких немає. Згадую, хто, що казав: моменти, які ми переживали разом. Просто намагаюся жити далі.

Трейлер до фільму про Фелікса Куртаніча: дивіться відео