Колись спритна українська армія загрузла в радянській спадщині: гучна стаття WSJ про проблеми ЗСУ

У перший рік повномасштабного вторгнення Росії захисники України неодноразово перехитрювали незграбну російську армію, покладаючись на імпровізацію та розсудливість солдатів на полі бою. Однак три роки по тому українська армія втрачає ці якості і скочується до більш жорсткого, ієрархічно організованого підходу до ведення бойових дій, що бере початок ще в радянські часи. З наближенням саміту США-Росія українські військові стикаються зі зростаючим розбіжністю між рядовим та вищим начальством.

Про це пише The Wall Street Journal.

Українські офіцери та піхотинці у розмові з журналістами видання скаржаться на централізовану командну культуру, яка часто карає ініціативу.

«Генерали віддають накази про проведення повторюваних атак, успіх яких малоймовірний, і відхиляють прохання обложених підрозділів про тактичний відступ і порятунок своїх солдатів. Втрати накопичуються в операціях, що не мають стратегічного значення», — пише WSJ.

У коментарі виданню майор Олексій Пастернак стверджує, що вищі ешелони потребують термінових змін. На його думку, ЗСУ тримаються головним чином завдяки ініціативі людей аж до командира батальйону.

WSJ нагадує, що останніми днями невеликі групи російських військ прорвали українські лінії оборони в Донецької області, скориставшись нестачею піхоти в Україні. Київ щосили намагається зупинити просування.

Російська армія страждає від набагато більших проблем — жорсткої ієрархії, яка ставиться до чоловіків як до одноразового використання. Її неефективність пояснює, чому Росія досі намагається перетворити свою чисельну перевагу на вирішальний прорив, натомість протягом останніх двох років поступово просуваючись уперед за великі гроші.

Але це питання є більш критичним для України, яка не може так легко відновлювати свої втрати, як Росія.

Припинення вогню у виданні вважають малоймовірним, незважаючи на саміт на Алясці між Путіним і президентом Трампом, що відбувся цієї п’ятниці, оскільки Путін вимагає, щоб Україна відступила зі стратегічно важливої території, вимогу, яку Київ та його європейські союзники категорично відкидають.

Як стверджує WSJ, багато українських солдатів у приватних розмовах повторюють гірку фразу: «Велика радянська армія перемагає маленьку радянську армію».

Капітан Олександр Ширшин, командир батальйону 47 -ї окремої механізованої бригади України, публічно висловив своє розчарування. У травні він засудив вище командування армії у Facebook. Виступаючи проти «дурних» наказів та втрат, він говорив про панівний страх в армії перед генералами, які «здатні лише на догани, розслідування та накладення покарань».

Він розповів виданню, що висловився після того, як його батальйон неодноразово отримував накази від старших командирів розпочинати штурми, які були нереалістичними з огляду на обмежені ресурси підрозділу.

Останньою краплею, за словами Ширшина, став наказ його людям повернутися до Курщини. Напрямок атаки був передбачуваним, і росіяни були до нього готові, сказав він. Хвиля за хвилею контратак російської піхоти змусили їх відступити. Багато чоловіків загинули, сказав Ширшин, зокрема свіжі, добре навчені новобранці, яких важко знайти.

«Вони були молодими та мотивованими. Я мав на них надії. Натомість ми їх просто втратили. Нам потрібно змінити наші методи з кількості на якість», — сказав Ширшин.

«Ми не можемо перемогти Росію нашими ресурсами. Вони більші — нам потрібно бути кращими», — продовжив офіцер.

Після допису у Facebook керівництво армії зробило Ширшину догану за недисциплінованість. Головнокомандувач Збройних сил, генерал Олександр Сирський, відмахнувся від нього, заявивши, що той прагне звернути на себе увагу.

Генеральний штаб Збройних сил України, у заяві для WSJ визнав деякі проблеми, але заявив, що вносяться покращення, зокрема перегляд системи навчання та перехід до командного підходу в американському стилі, який делегує більше рішень.

Там зазначалося, що іноді потрібен суворий контроль «зверху донизу», коли підрозділи не виконують свою роботу, а командирів бригад замінюють, якщо вони втрачають забагато людей.

«Повномасштабна війна виявила як сильні, так і вразливі сторони на всіх рівнях», — йдеться у заяві Генерального штабу.

Відставку Драпатого вважають показовою

Відставку генерала Михайла Драпатого у виданні називають триваючим зіткненням культур. На думку автора статті, Драпатий є «одним із найталановитіших генералів України з молодшого пострадянського покоління».

У виданні нагадали, що Драпатий заявив, що бере на себе відповідальність за російський ракетний удар по навчальній базі, в результаті якого загинули 12 осіб. Але він також розповів про свою боротьбу за зміну інституційної культури, що базується на «атмосфері страху, відсутності ініціативи, закритості для зворотного зв’язку» та «глибокому розриві між штабом та підрозділами». Він сказав, що розпочав реформи, але потрібно більше.

Радянська спадщина

«Багато українських військових розповідають історії, схожі на історію Ширшина. Один поширений досвід: старші командири неодноразово відмовлялися санкціонувати своєчасний тактичний відступ, наражаючи чоловіків на небезпеку оточення та знищення. Офіцери на передовій кажуть, що такі відмови свідчать про марнотратне ставлення до життя чоловіків з боку старших чинів, які не хочуть брати на себе провину за втрату позицій», — пишуть у виданні.

Так, журналісти дізналися, що наприкінці минулого року підполковник Сергій Костишин хотів вивести свій батальйон з важкодоступної позиції в південній частині Донецької області. Він перехопив плани росіян щодо оточення батальйону, але штаб постійно наказував йому залишатися на місці, навіть коли більші російські сили обходили підрозділ з флангів, сказав він. Тож Костишин прийняв власне рішення відходити.

Протягом трьох дощових днів він здійснив відступ з боями. Більша частина батальйону вирвалась з пастки, але взвод, який залишився для прикриття відступу, був майже знищений.

Протягом кількох місяців після цього Костишина розслідували військова поліція та СБУ, служба контррозвідки України, за залишення позицій. Зрештою, за його словами, допити припинилися.

«Якщо ти дурний і слухняний, тебе залишать у спокої», — сказав Костишин. «Це радянська традиція».

Пізніше Костишин отримав підвищення до заступника командира бригади. «Хтось високопоставлений, мабуть, побачив логіку моїх дій», — сказав він.

Автор статті підмічає, що напруженість в українській армії відображає масштабнішу боротьбу країни за відхід від радянського минулого та перетворення на більш вестернізоване, демократичне суспільство.

«Разючі зміни в країні з моменту здобуття незалежності в 1991 році часто були результатом спонтанних ініціатив громадянського суспільства, включаючи два масові повстання проти урядів. Але багато українських інституцій досі несуть спадщину радянського минулого, зокрема бюрократичні інстинкти контролю», — пишуть у статті.

На початку повномасштабної війни солдати ставали до боротьби разом із ветеранами та цивільними особами, озброєні сумішшю західної, радянської та саморобної зброї. Їхня винахідливість, така як новаторство у використанні комерційних дронів для виявлення російських колон, що наступають, призвела до низки успіхів у 2022 році. Всупереч очікуванням як у Москві, так і в західних столицях щодо швидкого російського завоювання, захисники України повернули половину території, захопленої загарбниками.

Кривава оборона Бахмута

Однак невдовзі виникла більш старомодна командна структура.

«Було прийнято суперечливе рішення, яке мало тривалий вплив на моральний дух: обороняти місто Бахмут на сході України протягом дев’яти місяців, згодовуючи багато досвідчених армійських бригад у м’ясорубку. Битва за Бахмут тривала ще довго після того, як стало зрозуміло, що українським військам доведеться вийти зі зруйнованого міста, що вони нарешті й зробили у травні 2023 року», — пише WSJ.

Битву за Бахмут у виданні називають однією з найкривавіших за всю війну.

На думку видання, Бахмут започаткував тривожну тенденцію для української армії: вона обирала битви, які через обмежені людські сили не могла собі дозволити, хоча й вбивала більше росіян.

«60-річний Сирський, який став головнокомандувачем Збройних сил у 2024 році, залишається непопулярним серед українських солдатів, багато з яких вважають його втіленням радянського синдрому: кадрового офіцера, навченого Москвою, який мікрокерує підрозділами на місцях, затримуючи відступ або наказуючи атаки, що призводять до підривних втрат у боях за лінії дерев чи інші цілі, що мають незначне стратегічне значення», — стверджують у статті.

Проблема не в Сирському

Проте багато українських офіцерів на умовах анонімносі кажуть журналістам, що проблеми глибші, ніж просто Сирський. У штабах досі працює багато офіцерів, які проходили навчання в армії радянського зразка за багато років до війни. Через швидке розширення армії багатьох з них вивели з відставки, і вони не розуміють, як швидко розвивається високотехнологічна війна з використанням безпілотників на місцях.

Деякі офіцери кажуть, що ситуація зараз покращується, оскільки чоловіки з передовим досвідом піднімаються на керівні посади.

«Зміни не гігантські, але вони відбуваються», — сказав підполковник Єгор Дерев’янко, який командує батальйоном 93-ї механізованої бригади.

Доктрина НАТО і досвід ЗСУ

Майор Олексій Пастернак відвідував курс у Великій Британії, щоб вивчити концепції НАТО, такі як командування місією — підхід до ведення війни, коли старші командири ставлять мету, а підлеглі на місцях вирішують, як найкраще її досягти. Це повна протилежність радянській традиції «зверху вниз».

За його словами, під час невдалого контрнаступу України у 2023 році на півдні Запорізької області генерали з вищих штабів кричали по радіо командирам бригад і навіть сержантам на полі бою, щоб вони атакували знову і знову, навіть коли втрати підрозділів робили їх нездатними до бою.

Він згадав минулорічний бій, у якому 14 українських піхотинців, за підтримки артилерії та підрозділів безпілотників у тилу, захищали будівлі в Запорізькій області від атаки кількох сотень росіян за допомогою бронетехніки та безпілотників. Офіцер стверджує, що старші командири наполягали на утриманні цієї позиції.

«Вони не усвідомлювали, що інша бригада втратила територію на їхньому правому фланзі, але нікому про це не повідомила. Росіяни підійшли збоку та вбили всіх 14 піхотинців», — сказав Пастернак.

Майор додає, що страх бути звільненими часто призводить до того, що командири бригад не повідомляють про втрату позицій.

Навчання військових і проблема СЗЧ

У виданні зауважують, що після початкової хвилі патріотичного ентузіазму у 2022 році добровольців в Україні стало небагато. Деякі солдати кажуть, що застерігають друзів від вступу на військову службу.

Один 50-річний киянин розповів, що на початку цього року він пішов добровольцем до армії і невдовзі пошкодував про це. Навчання полягало у зборі дров.

Коли він вступив до війська, йому пообіцяли роботу водієм у підрозділі безпілотників, але його відправили приєднатися до піхоти на передовій поблизу Покровська. Він повернувся до Києва, пішовши у СЗЧ.

«Я радий служити», — сказав він. «Але я не хотів йти на фронт без жодних знань, навіть не стріляючи з гармати».

Генеральний штаб прокоментував для WSJ, що підготовка покращилася з минулого року, і всіх солдатів навчають базовим навичкам, включаючи стрільбу.

Хаос на Курщині

«Для багатьох солдатів вторгнення Києва під Курськ стало символом того, як залишки радянських звичок коштують життів», — пише WSJ.

У виданні нагадують, що наступ на Курщину торік розпочався добре. Деякі з найкращих штурмових військ України минулого літа перетнули кордон, заскочивши росіян зненацька та захопивши понад 400 квадратних миль території. Уряд України сподівався, що ця земля може стати розмінною монетою в мирних переговорах. Перенесення боротьби на Росію мало змінити сприйняття світу та підвищити моральний дух вдома.

Але Курщина невдовзі перетворився на чергову виснажливу битву. Росія ввела підкріплення, включаючи близько 10 000 північнокорейських військових.

«Вони почали перекривати наше логістичне забезпечення», — сказав Ширшин, чия 47 -ма механізована бригада брала участь в операції.

«До зими ми не змогли ефективно продовжувати операцію». Він сказав, що писав звіти, в яких описував проблеми та пропонував рішення, але командири не хотіли приймати важких рішень.

«Нам потрібно було або змінити ситуацію на полі бою, або відступити. Але ми просто чекали, поки все почне розвалюватися», — стверджує Ширшин.

Двоє бійців з 41 -ї механізованої бригади розповіли, що їхній підрозділ помітив групу російських солдатів на відкритій місцевості та попросив командира завдати мінометного удару. Але той відмовився, доки не отримав дозволу від начальства. Поки дозвіл отримали, росіяни уже втекли.

Інший військовий розповів виданню, що він та ще п’ять солдатів зачаїлися в окопі, який обстрілювали російські безпілотники та артилерія. Їхнє прикриття було знищено. Вони попросили дозволу відступити на кілька сотень метрів до іншої лінії дерев.

«Чи тримається квадрат?» — відповів командир, маючи на увазі кольоровий квадрат на карті армії. Оскільки відповідь на даний момент була ствердною, він відмовив у дозволі на відступ.

Лише після кількох годин артилерійських обстрілів їм дозволили відступити, несучи на собі двох чоловіків, які уже не могли ходити.

«Коли українці нарешті відступили з Курщини, часто панував відчай та хаос. Підрозділи покидали свої машини. Чоловіки проходили великі відстані пішки. Головна дорога назад до України, яка вже перебувала під інтенсивним російським вогнем, була всіяна тліючими трупами українських солдатів та підбитими автомобілями з ще більшою кількістю загиблих військовослужбовців усередині, за словами військ, які відступали», — стверджують у статті.

Оператор безпілотника 17-ї танкової бригади, відомий під позивним «Барсік», розповів, що його команду оточили росіяни після того, як їм раніше наказали залишатися на місці. Йому та трьом іншим чоловікам вдалося втекти.

Барсік покинув свою бригаду та приєднався до батальйону «Вовки Да Вінчі», який воює в Донецькій області.

«Люди гинули, не розуміючи чому. Командирам було байдуже до особового складу», — стверджує «Барсік».