Ефект Албанії

7 квітня 1939 року Італія нудьгувала без славетних перемог. Так розпочалося її вторгнення в Албанію. Союзники італійців підтримували, а формальні опоненти їм не заважали. Якось так і вийшло.

Європа сприйняла це як чергову дрібну війну на периферії. Для великих умовної Великої Британії чи Франції цей конфлікт не мав стратегічної ваги. Не був рушійною силою, яка б змусила їх діяти. Бо що таке Албанія? Так, невелика країна на Балканах.

Вона ще й перебувала в економічній і політичній залежності від Італії. Та ну його, туди лізти. Тож, будьмо відверті, вторгнення виглядало радше як формалізація контролю, ніж як несподіваний акт агресії. Муссоліні прагнув зміцнити свої позиції в регіоні, відповідно, діяв без вагань. Серйозного опору не варто було й чекати. Німецькі союзники не були проти, а європейські опоненти якось проковтнуть. Що, власне, і сталося.

Європейські держави обмежилися дипломатичними протестами, які не мали жодних наслідків. Ліга Націй не спромоглася навіть на символічний осуд. Жодна країна не намагалася тиснути на союзників Італії чи стримувати агресора. Логічне продовження політики умиротворення, яка домінувала у європейській дипломатії 1930-х.

І це після анексії Австрії Німеччиною в 1938 році. Після окупації Судетської області згідно з Мюнхенською угодою. Врешті-решт, після ще одного італійського вторгнення, але вже в Ефіопію (це ще 1935-го). Хто ж сперечається, що війну в Албанії не сприймали як передвісника глобального конфлікту. Фактично, ніхто не сприймав.

Проблема у тому, що кожен із цих епізодів розглядали ізольовано. Там чергова локальна проблема, там іще одна. Але ж це окремі локації, це точно не загрожує загальному миру. Албанська кампанія Муссоліні стала ще одним пунктом у цьому списку, який європейські лідери воліли ігнорувати.

І не скажеш, що зовсім рожеві окуляри були в майбутніх переможців. Ні, та ж німецька загроза дуже сильно турбувала британців та французів. Та вона не заходила далі, ніж просто переживання. Всі чекали, коли агресори нажеруться. Раптом уві сні помруть на сієсті. Тому ніхто не вважав чергову жертву пріоритетом.

Усього лише вхід до Адріатики контролюватиметься вашим ворогом. Ну який це пріоритет, чи не так? Море, порт, острів якийсь. Та що там про великі держави. Навіть сусіди, Югославія та Греція, поводились так само. Немовби просування італійців до Адріатичного моря зовсім не загрожувало тим самим грекам. Тож сусіди обмежилися висловленням занепокоєння, але не вживали жодних заходів.

Із плином часу вторгнення в Албанію стало лише коротким абзацом у шкільних підручниках історії. Та й то не у всіх, бо кому воно треба. Це ж не Польща чи Чехословаччина. Втім, хоч розділ визначили: щось на кшталт «Передісторія Другої світової війни». Але називати ці події передісторією — це применшувати їхню справжню суть.

Муссоліні отримав плацдарм для майбутніх атак на Грецію та Югославію. Німеччина готувала свій вихід на сцену, як зараз Китай за декораціями російських бойових дій. Те, що в підручниках зведено до кількох рядків, було реальними кроками до катастрофи, які Європа воліла не помічати абсолютно добровільно.

Сьогодні ми живемо в подібний час. Світ, як і в 1930-х роках, часто відводить погляд від тривожних сигналів. Війни, конфлікти, порушення міжнародного права — усе це сприймається як щось далеке, аж поки не зачіпає безпосередньо короткозорих.

Щойно сталася чергова трагедія, навколо стартує чергова спеціальна олімпіада. Модні тренди вимагають одразу знайти безліч причин, щоб тільки не помічати загроз для себе, доки вони не стануть вже зовсім невідворотними. Якщо сусідню державу криють бомбами, подумай про власну соціалку. Коли сусідня держава поглинута, запропонуй комусь поговорити. Не помічай лазерний приціл на власному лобі, це некультурно.

Відволікання на внутрішні проблеми, економічні виклики чи політичні дебати. Що завгодно, крім посилення власних військ чи ВПК — і така передбачувана реакція дає можливість агресорам діяти безкарно. Але історія вчить, що жодна країна не може залишатися осторонь, коли агресія набирає обертів. Те, що сьогодні здається дрібним конфліктом на периферії, завтра може стати початком глобальної кризи.

Колись одні розумники не помічали Албанію, інші старанно ігнорували події в Китаї. Та вже не так важливо, чим вони аргументували свою короткозорість. Запам’ятали всі лише те, що було потім.