200 років Одеському археологічному музею: унікальні колекції, війна та план відродження

Одеський археологічний музей НАН України — один із найстаріших у країні, і єдиний в Україні музей, присвячений суто археології. Музей стоїть у самому центрі міста біля Оперного, Приморського бульвару та Дерибасівської — і всередині нього зберігаються історії, які гідно виглядають поруч із панорамою сучасної Одеси. Він пережив імперії та революції, а зараз — переживає війну, в якій битва йде за саме визначення «історії». Музей був заснований у серпні 1825 року для збирання старожитностей Північного Причорномор’я та став інституцією, яка акумулювала фахові кадри, архіви й мережу колекціонерів.

Водночас у 1839 році на його основі було створено Одеське товариство історії та старожитностей, якому підпорядковувався і сам музей. Завдяки діяльності Товариства матеріальна база музею значно збагачувалася, адже саме сюди надходили численні археологічні знахідки, описи та архівні документи. Наукове об’єднання стало одним із символів одеського інтелектуального життя. Його фундатор Іван Стемпковський, а також М.С. Воронцов і історик Ілля Бларамберг — були людьми свого часу, захопленими ідеєю європейського просвітництва.

Вони вірили: минуле треба зберігати не в підручниках, а в артефактах, які можна побачити, потримати, осмислити. Товариство фактично взяло на себе функції координатора, регулятора і систематизатора археологічних розвідок та розкопок — вводило методику опису знахідок, формувало архіви та оприлюднювало результати. Вже в середині 1840-х рр. товариство почало регулярну наукову публікацію — перший збірник «Записки Одеського товариства історії і старожитностей» вийшов друком у 1844 році. Ці записки заклали підвалини систематичного документування пам’яток Північного Причорномор’я та стали важливим каналом для передачі результатів розкопок і спостережень широкому науковому колу.

Всього до громадянської війни у 1919 році було видано 33 томи в яких друкувалися матеріали з історії, археології, епіграфіки та нумізматики, етнографії, географії й статистики регіону. Тут також публікували архівні документи, описи археологічних пам’яток і результати польових досліджень. Додатки до кожного тому містили протоколи засідань товариства, де збереглися цінні відомості про характер колекцій і окремих знахідок, що надходили до музею. З роками ці колекції зростали настільки, що потребували окремого, гідного простору для зберігання та показу, з чим не справлялася одноповерхова будівля, побудована ще у 1843 році для Товариства та Музею.

Необхідність більшої будівлі стала очевидною як для науковців, так і для меценатів. У 1883-му за проєктом Фелікса Гонсіоровського на кошти Григорія Маразлі для музею збудували окрему будівлю в неокласичному стилі — з колонами, які нагадують римський храм. Приміщення спершу поділяли: поряд із експозиціями Музею історії та старожитностей тут розміщувалася і міська публічна бібліотека, яка залишалася в будівлі до зведення для неї окремого дому на вулиці Пастера. Лише після цього музей отримав у повне розпорядження весь простір.

На початку ХХ століття у Музеї, за ініціативи Ернста фон Штерна, проведена реорганізація, а з 1971 року увійшов до складу Національної академії наук України. Але його роль завжди залишалась незмінною — дослідження і збереження пам’яті, що лежить глибше за фундаменти сучасного міста. За своє існування музей зібрав найцікавішу і найповнішу в Україні колекцію археологічних матеріалів з історії Північного Причорномор'я, починаючи з часів палеоліту і закінчуючи епохою середньовіччя.

У фондах музею зберігається понад 170 000 артефактів давньої історії Півдня України. Крім того, тут зберігаються пам'ятки Стародавнього Єгипту, Греції, Італії, Кіпру та багатьох інших центрів стародавньої культури. Окрему увагу заслуговує «золота кладова» музею — скарби й прикраси, серед яких вирізняється предмет, що в музейних каталогах фігурує як «золотник князя Володимира», а також золоті монети Антонівського та Орловського скарбів, колекція монет і прикрас із золота, срібла та інших металів. Ці знахідки демонструють техніку й естетику доби та мають важливе історико-культурне значення для інтерпретації регіональних зв’язків.

Унікальність Одеського археологічного навіть не в кількості експонатів, а в їхній глибині. Тут зберігаються речі, які буквально витягнуто з глибини часу — крем’яні знаряддя доби палеоліту, грецькі амфори з античних поселень Понту Евксінського, золоті прикраси скіфів, сарматські мечі, саркофаги та канопи з Єгипту. Це одна з найцінніших частин експозиції, та єдина в Україні колекція такого рівня. Культові предмети, що пройшли тисячоліття, аби розповісти про життя і смерть у долині Нілу. Чи не головний експонат — дерев’яний саркофаг співачки храму Амона на ім'я Несі-Та-Уджат-Ахет, і поряд — жертовний вівтар богині Ісіди, якому приписують цілющу силу. Більшість цих речей опинилися в Одесі завдяки археологічним місіям та обмінам XIX століття, і сьогодні вони є мостом між Північним Причорномор’ям та Середземномор’ям.

Колекція античного мармурового портрету — одна з найкращих в Україні. Поруч — чорнолакова кераміка, теракотові статуетки, надгробні плити, що досі зберігають рельєфи облич. Усе це фрагменти забутої історії, які можна побачити наживо. Саме ця колекція робить музей перлиною, тому що він зібрав і зберіг фізичне втілення тієї частини нашої історії, яку зазвичай приховує земля. Він дає змогу побачити безперервність життя на цій землі. Крім збирання експонатів музей займався науковою обробкою матеріалів розкопок та етнографічних спостережень — зокрема зафіксовані роботи на пам’ятках Ольвії та Херсонеса, результати яких поповнили фонд музею.

Проте від моменту проголошення Незалежності і до початку повномасштабної війни музей жив радше інерційним життям. Постійне недофінансування, кадровий голод, відсутність довгострокової стратегії розвитку з боку держави. І все ж він залишався важливим осередком наукового пізнання, джерелом досліджень і точкою притягання для студентів, істориків, туристів, а будівля Музею — прикрасою центра Одеси. Вторгнення у 2022 поставило наукове життя країни на паузу. Музей змушений був тимчасово закрити постійну експозицію. Крім наукової діяльності, працівники за кошти різних закордонних фондацій створювали укриття для експонатів, щоб врятувати унікальну колекцію, готували індивідуальну тару і сейфи для експонатів на випадок евакуації та проводили екстрену цифровізацію архіву — болісна процедура для кожного науковця, який розуміє, що напрацювання майже 200 років можуть бути викрадені або знищені назавжди.

Більше 20 тисяч експонатів уже мають цифрові копії, зокрема завдяки підтримці проєктів від ЮНЕСКО, Goethe Institut, фонду ALIPH, A. G. Leventis Foundation та ініціативі Museum for Change. Процес фотофіксація експонатів Археологічного музею продовжується і сьогодні — настільки велика колекція. Кожна старовинна кераміка чи статуя розповідає свою історію про життя людей тут колись, і без них ми втрачаємо важливі шматочки свого минулого. Є в музею й ще одна точка присутності — на межі землі й моря, у самому серці Чорного моря, на острові Зміїний.

Саме там розташована філія музею, присвячена археології цього стратегічного і сакрального місця. На жаль, після початку повномасштабного вторгнення на о. Зміїному не залишилось живого місця. У 2024 році в музеї відкрилася тимчасова виставка «Зміїний: острів, що боронять боги». Вперше за тривалий час музей знову приймав відвідувачів. Сьогодні крім експонатів рятувати треба і будівлю музею. Фондосховище потребує негайного переоснащення. Через обстріли в стінах і стелі утворилися тріщини, а внаслідок однієї з атак у вересні 2023 року частина стелі взагалі обвалилася на підлогу. Вікна та двері другого поверху були вибиті, у виставкових залах знявся штукатурний шар, а старі тріщини, що зʼявилися ще під час Другої світової, значно розширилися. Окрім того, через протікання даху й недостатню гідроізоляцію підвалу будівля зазнає підвищеної вологості, що загрожує як самій конструкції, так і збереженню експонатів. На початку липня 2025 року стало відомо, що Італія надасть 32,5 млн євро на відновлення шести пам’яток Одеси, пошкоджених через атаки РФ.

На жаль, серед цих об’єктів не знайшлося місця для Одеського археологічного музею. Працівники музею — а їх всього 37 людей — роблять неймовірні речі для виживання колекції, але за недостатнього фінансування про розвиток нема й мови. Хоч плани амбітні: повна реставрація, реекспозиція, друге фондосховище, організація внутрішнього дворика як простору для монументальної скульптури. Але для цього потрібні інвестиції — публічні, донорські, приватні.

До 200-річчя музею на базі музею було створено консультативно-дорадчу раду, покликану стати майданчиком для стратегічного планування та залучення партнерів. Її робота спирається на найкращі міжнародні практики корпоративного врядування в культурі — від прозорості ухвалення рішень до залучення громади й меценатів у процеси розвитку. Така рада — це спроба вибудувати сучасну модель управління, яка поєднує наукову місію музею з вимогами часу й відкриває нові можливості для його збереження та оновлення.

Одеський археологічний — це музей минулого для майбутнього. Він може бути тим місцем, де діти вивчають історію через 3D-моделі, де науковці й митці знаходять нові сенси, а спільнота — точку опори. Це музей, який у часи розпаду намагається зшити країну через культурну спадщину. Його можна уявити сучасним, відкритим, наповненим життям. Але поки що він існує всупереч. І це теж — привід для гордості.