«Арктичний пиріг»: хто і як ділить крижаний регіон

Арктика, яка ще донедавна була присутня в політичній лексиці лише небагатьох арктичних держав, з прискоренням глобального потепління, а тепер ще і зповерненням Дональда Трампа до Білого дому, привертає увагу багатьох світових гравців. Але чи всі вони мають право і шанс отримати хоча б щось від «арктичного пирога»?

Сьогодні Арктика юридично не розділена на постійні сектори, які можна побачити на старих картах, а її використання регулюється міжнародним правом і, перш за все, Конвенцією ООН з морського права (UNCLOS) 1982 року.

Згідно з міжнародним правом, жодній країні на сьогодні не належить Північний полюс чи регіон Північного Льодовитого океану, що його оточує. П'ять арктичних країн, у яких є вихід до океану – Росія, Канада, Норвегія, Данія (через Гренландію) і США (через Аляску) мають права на територіальні води до 12 морських миль від берега і виключну економічну зону (ВЕЗ) у 200 морських миль (370 км), прилеглу до їх узбережжя. В цій зоні побережна країна має виключне право на видобуток ресурсів.

Якщо арктична країна доведе, що континентальний шельф геологічно пов'язаний з територією, права на ресурси можна поширити за межі 200 миль (Росія, Канада і Данія подали заявки на таке розширення).

Води за межами територіальних вод прибережних держав вважаються «відкритим морем» (міжнародними водами). Морське дно за межами  виключних економічних зон, продовження континентального шельфу вважаються «спадщиною всього людства» і управляються Міжнародним органом з морського дна ООН (International Seabed Authority).

Таким чином, права на ресурси мають лише прибережні країни в межах своїх ВЕЗ та визнаних розширень шельфу, а решта Арктики доступна всім державам на умовах міжнародних угод.

Водночас, деякі країни продовжують використовувати поняття «арктичний/полярний сектор» в своїх політичних і правових позиціях. Арктику умовно поділяють на полярні сектори. Кожен сектор становить трикутник, основою якого є берег держави, що прилягає до Арктики, вершиною є Північний полюс, а боковими лініями — меридіани від полюса до східних і західних кордонів цієї держави. Полярні сектори в Арктиці мають Росія, США, Канада, Данія, Норвегія. 

Міжнародне право, зокрема Конвенція ООН з морського права (1982), не закріплює «секторний принцип» як офіційну систему розмежування.

Втім, Росія та Канада історично розглядають простір між своїми «арктичними меридіанами» як зону особливих інтересів та включають його до національних стратегій.

Норвегія, Данія (через Гренландію) та США не завжди прямо використовують термін «сектор», але фактично діють у логіці контролю над певними сегментами.

Усередині секторів країни здійснюють наукові експедиції, видають ліцензії на розвідку ресурсів, регулюють судноплавство та посилюють військову присутність.

Таким чином, «арктичний сектор» — це, швидше, політико-географічна концепція, ніж визнана міжнародним правом норма. Вона відображає прагнення приарктичних держав закріпити свій вплив в умовах зростання конкуренції за ресурси та нові морські шляхи.

Важливим елементом міжнародних відносин в регіоні та майданчиком для вирішення суперечок є створена в 1996 році Арктична Рада (Arctic Council/АР). Повноправними членами цього міждержавного форуму  є країни, які мають території в Арктиці - Канада, Данія, Фінляндія, Норвегія, Швеція, Ісландія, США та Російська Федерація.

Сьогодні консенсус арктичних держав із приводу поділу Арктики відсутній, і невідомо, чи буде його досягнуто взагалі, але натомість присутні апетити нових глобальних гравців, зокрема Китаю, Південної Кореї, Індії.

Напористість Китаю в питаннях Арктики заслуговує на особливу увагу. Про це ще на початку 2014 року для ZN.UA писав президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайло Гончар в статті«Арктика: холодна війна у льдах». Китай називає себе "близькоарктичною державою" і має офіційну арктичну стратегію  («Полярний Шовковий шлях»), хоча географічно знаходиться далеко від регіону. Пекін бачить Арктику як зону майбутнього економічного та геополітичного впливу.

Дедалі більше країн хочуть отримати статус спостерігача в АР. Цей статус  відкритий для неарктичних країн, які погоджені Радою на зустрічах міністрів, що відбуваються раз на два роки. Постійні спостерігачі не мають права голосу на Раді. Країни-спостерігачі отримують запрошення на більшість засідань Ради, а їх участь у проєктах та робочих групах не завжди можливі.

На сьогодні статус постійного спостерігача в АР мають 13 країн Європи й Азії, зокрема Китай, Індія, Японія, Республіка Корея, Сінгапур, Велика Британія, Франція, Німеччина, Польща та інші.

Про необхідність подати заявку в АР і Україні і чому це важливо, ще у 2017 році на сторінках ZN.UA писав експосол України в Сінгапурі Павло Султанський в статті«Повчальний стрибок Сінгапуру від екватора до Арктики». Але наша країна й досі цього не зробила.