Чи призведуть погрози Кремля Азербайджану до великої війни на Південному Кавказі?

Конфлікт між Баку й Москвою, який триває вже понад пів року, вийшов на новий виток: тепер Азербайджану прямим текстом погрожують «спеціальною військовою операцією».

Нова ескалація сталася після цілеспрямованих ударів росіян «шахедами» по нафтобазі та газокомпресорній станції азербайджанської держкомпанії SOCAR в Одеській області. У тому, що цілі було обрано спеціально, згодні й у Києві, й у Баку: після розмови Володимира Зеленського з Ільхамом Алієвим пресслужба останнього повідомила, що сторони «засудили цілеспрямовані авіаудари Росії по нафтобазі азербайджанської компанії SOCAR та інших об’єктах Азербайджану на території України».

Пізніше близьке до адміністрації азербайджанського президента видання Caliber.Az повідомило: якщо Росія й далі завдаватиме ударів по пов’язаних із Азербайджаном енергооб’єктах в Україні, то Баку розгляне питання про зняття ембарго на постачання зброї Києву й, наприклад, поставить ППО. Крім того, Алієв демонстративно вирішив надати Україні гуманітарну допомогу в розмірі 2 млн дол. на купівлю й відправлення електроустаткування азербайджанського виробництва. Після цього з Москви на адресу Баку посипалися нові погрози.

Депутат Держдуми Міхаіл Матвєєв заявив, що Росія може розгромити азербайджанські діаспори й етнічні ОЗУ за допомогу Україні. Депутат Держдуми від «Единой России» генерал Андрій Гурульов у своєму Telegram-каналі погрожував «пощипати хлопців, які тут ходять і бізнесом займаються», ввести заборону на постачання азербайджанської агропродукції й розширити «спеціальну військову операцію» «вздовж усього кордону РФ». Пообіцяли «СВО» на Південному Кавказі й кремлівський пропагандист Владимир Соловйов та інші Z-блогери.

Чи означають ці погрози, що Баку й Москва вже минули точку неповернення у відносинах? Чи витоки в азербайджанських ЗМІ й недипломатичні «натяки» кремлівських пропагандистів — це лише сигнал для сторін не перетинати червоних ліній?

Наразі радше друге.

Для Москви червоні лінії — це постачання (навіть символічне) азербайджанського газу Україні, голосування за проукраїнські резолюції на Генасамблеї ООН, створення турецької військової бази на території Азербайджану, передача Києву зброї. Для Баку — диверсії на нафтогазовій інфраструктурі, через яку азербайджанський газ надходить до споживачів.

Відносини між двома країнами охололи після того, як у грудні 2024 року російська ППО підбила над Грозним пасажирський літак «Азербайджанських авіаліній». Унаслідок катастрофи поблизу казахстанського Актау загинуло 38 людей, які перебували на борту. Путін відмовився публічно вибачитися за цю трагедію. В результаті Баку закрив один із підрозділів російського агентства «Россотрудничество» — «Русский дом» і почав готувати позов проти Москви до міжнародного суду.

Після цих дій Баку здавалося, що інцидент вичерпано й азербайджанці з росіянами нишком домовилися, як вийти з кризи. Але конфлікт лише жеврів: у червні в Єкатеринбурзі російські силовики вбили двох і затримали дев’ятьох азербайджанців. У відповідь у Баку затримали й заарештували близько двох десятків російських громадян, включно з агентами ФСБ та кількома журналістами прокремлівського агентства «Sputnik Азербайджан». Деяким із них пред’явлено обвинувачення в контрабанді наркотиків і шахрайстві.

І ось — новий «льодовиковий період».

Причина ескалації конфронтації — не тільки в прагненні Алієва й азербайджанців домогтися справедливості щодо жертв збиття літака «Азербайджанських авіаліній» і покарати винних у смерті азербайджанців у Єкатеринбурзі. Ключова проблема в тому, що Москва не вбачає у Баку рівноправного партнера. Для нації, яка відновила суверенітет над сепаратистським регіоном, це зверхнє ставлення «старшого брата» б’є по національному самолюбству.

Протягом тривалого часу Баку вибудовував відносини з Москвою крізь призму Карабаху. Потребуючи нейтралітету Росії, щоб остаточно вирішити карабаське питання, за два дні до початку широкомасштабного вторгнення росіян в Україну азербайджанський і російський президенти підписали в Москві декларацію про союзницьку взаємодію. Влітку 2024 року Алієв прийняв Путіна в Баку, й тоді ж Азербайджан подав заявку на вступ до БРІКС.

Загалом, хоч азербайджанці й співчували нам у боротьбі з російським агресором, після 24 лютого 2022 року Баку зайняв відсторонену позицію, не голосуючи за резолюції в Генасамблеї ООН із засудженням російської агресії й не надаючи нам військово-технічної підтримки. І це при тому, що в роки першої карабаської війни Київ був одним із небагатьох союзників Азербайджану, які постачали йому військову техніку й озброєння! Після 24 лютого Баку обмежувався наданням гуманітарної допомоги й офіційно заявленою підтримкою територіальної цілісності України.

Ця тактика умиротворення Росії спрацювала.

Утім, у самому Кремлі були зацікавлені підтримувати тісні відносини з Азербайджаном з огляду на його запаси нафти й газу. На те, що Росія відсторонилася від підтримки свого союзника в ОДКБ — Вірменії, вплинула й ненависть Путіна до Пашиняна. Не останню роль у зближенні Баку й Москви відіграв проєкт транспортного коридору Північ—Південь, який передбачає скорочення шляху доставки товарів з Індії та країн Перської затоки до Росії та Західної Європи.

Але після того, як Баку відновив суверенітет над Карабахом, ситуація змінилася.

Нині Алієв має в країні й регіоні сильніші позиції, ніж кілька років тому, й намагається вирівняти дисбаланс у відносинах Баку та Москви. Цьому сприяє й економічне зростання Азербайджану завдяки продажу нафти та газу, вибудувана в країні жорстка ієрархія влади, невисокий рівень загрози від ісламських радикалів, контроль азербайджанських спецслужб над проросійськими політиками й активістами. До того ж Алієв зумів установити контакт із Трампом.

Наразі все свідчить про те, що відносини між Баку й Москвою розвиватимуться по конфронтаційній спіралі, але без перетину червоних ліній: поки немає ознак, що сторони готові відіграти назад. Але ці червоні лінії «плавають» і багато в чому залежать від конкретної ситуації. Тому Москва може не обмежитися заборонами на постачання азербайджанської сільгосппродукції на російський ринок або пресингом азербайджанської діаспори, а завдати ударів по нафтогазовій інфраструктурі Азербайджану вздовж усього транспортного ланцюжка від Каспійського моря до Європи.

Що вони вже й роблять, не лише атакуючи об’єкти SOCAR в Україні: саме Росію підозрюють у тому, що вона забруднила хлором азербайджанську нафту, призначену для румунського НПЗ Petrobrazi компанії OMV Petrom. Серед можливих сценаріїв — підрив росіянами трубопроводів Баку—Тбілісі—Джейхан і Баку—Тбілісі—Ерзерум. Своєю  чергою це спричинятиме відповідні дії з боку азербайджанців.

Опитані нами експерти вважають, що Азербайджан ніколи не ескалюватиме кризи першим, але послідовно відповідатиме на кожен крок Росії. Водночас, як показує історія відносин Баку й Парижа, Азербайджан уміє діяти нестандартно, організаційно й фінансово підтримавши сепаратистів із заморських територій Франції. Проте сумнівно, що Баку відмовиться від політики, яку провадив протягом трьох останніх років, і почне постачати Україні військову техніку й озброєння. Погроза переглянути цю політику на користь Києва радше була демонстративним сигналом, аби росіяни не перетинали червоних ліній.

Хоча Україна, звісно, лише вітала б рішення Баку захистити інфраструктуру азербайджанського SOCAR на її території, де розташовано 55 автозаправок і чотири нафтобази, надавши, наприклад, відповідну кількість «Гепардів» — найефективніших на сьогодні зенітних установок для захисту від дронів.

Попри жорстку риторику, малоймовірно, що справа дійде до військової операції Росії проти Азербайджану. За такого сценарію Анкара всіляко допомагатиме Баку, й не в інтересах Путіна псувати відносини з Ердоганом. Та й із Трампом. Загалом, головним стримувальним чинником для Москви залишається не так військовий потенціал Баку, як турецька парасолька й обережне, але посилення уваги Вашингтона.

Загалом криза у відносинах Азербайджану й Росії демонструє, що Москва втрачає вплив у Південнокавказькому регіоні, який іще десятиліття тому розглядали як «задній двір» Росії. Очевидно, що Кремлю не до вподоби такий стан речей, і він спробує це виправити. У разі завершення бойових дій з Україною Москва намагатиметься якнайшвидше повернути втрачені позиції на Південному Кавказі. Зокрема й намагаючись не допустити нормалізації відносин між Баку та Єреваном, яка вже почалася: в інтересах Москви — щоб вірмено-азербайджанський конфлікт жеврів вічно.

Найімовірніше, найближчими місяцями ми побачимо низку дрібних, але болісних інцидентів — кібератак, диверсій, економічного тиску. Ні Баку, ні Москва наразі не готові до відкритого зіткнення, але обидві сторони перевірятимуть одна одну на міцність, а регіон — на готовність до нової геополітичної реальності. А якщо Кремль вирішить діяти силою, Південний Кавказ ризикує стати новою гарячою точкою, яка втягне в протистояння й Туреччину, й Захід.