Як колонія № 8 в Запорізькій області пів року працювала за законами України під контролем рашистів

Коли у лютому 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення, її війська швидко захопили південь Запорізької області. Під окупацією опинилася і Веселівська громада, де психологом у виправному центрі № 8 працював Олександр Сергієнко. До його рідного села Єлизаветівка росіяни фізично не заходили: через населений пункт іноді проїжджали поодинокі ворожі машини, у райцентрі базувалась невелика група окупантів, а блокпости стояли вже за Веселим. 

Перший особистий контакт Олександра з російськими окупантами стався через три місяці окупації. До установи, де він працював, приїхали два генерали РФ. Так почалося життя між двома системами, зазначає Медійна ініціатива за права людини.

У виправному центрі без змін

Про повномасштабне вторгнення Росії в Україну Олександр Сергієнко дізнався після дзвінка молодшого сина з Польщі.

“Ми не повірили, бо в нас було тихо”, — згадує чоловік.

Того ранку він, як завжди, сів у автобус і поїхав на роботу до Веселівського виправного центру № 8. Там відбували покарання понад 120 засуджених. День почався у звичному режимі: обхід, розподіл завдань, жодних офіційних повідомлень від керівництва. Працівники перемовлялися про війну, але робота тривала. Засуджені, які мали доступ до телефонів, також почали питати, що відбувається. Відповісти ніхто не міг, бо ані чіткої інформації, ані вказівок згори не було.

Так минув перший день, а потім і наступні. Робота відбувалась за графіком, але поступово зникло українське телебачення й зв’язок.

Евакуації засуджених з виправного центру не відбулося. Сергієнко з колегою надсилали листи до Мін’юсту та Генпрокуратури. Суть відповідей зводилася до одного: працівники не мали права кинути засуджених і повинні були залишатися на робочих місцях, навіть якщо окупанти будуть у кабінетах.

“Дехто з засуджених просив мене не йти. Казали: “Анатолійович, не бросайте нас, бо нас тут постріляють”. Я літня людина, совість маю і заради них їздив на роботу”, — згадує він.

На будівлі колонії залишався український прапор. За словами Олександра, певний час вдавалося підтримувати зв’язок із судом. Коли наближався термін умовно-дострокового звільнення, суддя, всупереч заборонам, проводив засідання, і частину засуджених відпускали.

Серед них була група з понад двадцяти осіб, яким з Києва надійшла пропозиція приєднатися до Збройних сил України. Їх звільнили, але допомогти з виїздом чи транспортом уже не могли. Місцева влада у Веселому фактично зникла: військкомат закрили ще до обіду в перший день вторгнення, а частина колишніх правоохоронців перейшла на бік окупантів. Єдиними, з ким можна було щось узгоджувати, були начальник колонії та його заступник.

Разом із колегами Олександр надсилав листи в усі можливі інстанції, щоб вирішити долю засуджених. За словами Сергієнка, начальник же лише підписував документи й не проявляв жодної ініціативи. 

Зрештою, ухвалили рішення закріпити колонію за одним із судів під Запоріжжям. Завдяки цьому вдалося провести онлайн-засідання та достроково звільнити ще одну людину.

“А потім почалося те, що я вважаю непорядним. Прокурори почали вигадувати якісь причини, саботувати процес і робити все, щоб засуджених не звільняли. У нас були різні категорії засуджених. Були такі, хто дійсно виправився, і ми давали їм позитивні характеристики. Але звільнити їх ми не змогли, бо нам відмовляли”, — розповідає Олександр.

Між двома системами

За три місяці в колонію вперше приїхали представники окупаційної влади — двоє російських генералів — на зустріч з персоналом. Один представився комендантом Мелітополя. Другий — чеченець у цивільному, з позивним “Грозний”, казав, що відповідає за створення поліції в Мелітополі та навколишніх селах.

“Вони були з відкритими обличчями. Чеченець у чорній футболці, чорній бейсболці, все чорного кольору. Потім я дізнався, що це форма росгвардії. Інший — у камуфляжі. Обидва без балаклав. Їхня охорона приїхала на трьох машинах — чоловік вісім з автоматами, солдати чи сержанти, у балаклавах. На територію зайшли тільки двоє генералів, а охорона залишилася по периметру і біля входу”, — згадує Олександр.

Російські генерали пояснили, що наразі створюють місцевий підрозділ Федеральної служби виконання покарань РФ й лише після цього буде зрозуміло, що робити з персоналом установи. Своїх людей у колонію вони відправити не можуть, мовляв, ті зайняті іншими завданнями. Й додали, що ці військові мають зброю та можуть поводитися із засудженими не надто гуманно, тож краще залишити все, як є:

“Казали, створимо поліцію у Веселому і тоді вирішимо: або ви будете окремим підрозділом, або прирівняємо вас до поліції. Але це вже згодом. Казали, що прийшли серйозно і надовго, але тиску на вас не буде. Погроз теж”.

Працівники колонії пропонували використати транспорт виправного центру — два автобуси та вантажні автомобілі — для вивезення засуджених до Василівки, й домовитися з колоніями на підконтрольній Україні території про їх переведення. Один з генералів відкинув цю ідею, пояснивши, що не дозволить вивезення, оскільки впевнений: потрапивши на “ту сторону”, звільнені одразу отримають зброю і воюватимуть проти росіян. Він наполягав, щоб засуджені залишалися на місці, а персонал працював за законами України. Запевнив, що російські військові не створюватимуть проблем, якщо їх не створюватимуть українці.

“Ці два генерали сказали, що по умовно-достроковому відпускати людей ми не зможемо, але якщо будуть документи на звільнення по кінцю терміну, то перепон вони не створюватимуть. І так і було. Коли я виїхав, ще мав змогу зв’язуватися з центром, і засуджених після відбуття терміну всіх відпускали”, — згадує Олександр.

Росіяни також попросили персонал залишати робочу форму на місці й на роботу чи з роботи їздити у цивільному. Запропонували зарплати в рублях і продукти.

Згодом виникли проблеми з виплатою заробітної плати як персоналу, так і засудженим, які працювали в підсобному господарстві та мали право на оплату праці.

“Загалом росіяни відносилися нормально. Їм уже нічого не потрібно було, бо вони знали, що начальник перейшов на їхню сторону. Ми тоді про це ще не знали”, — каже Олександр.

Чутки, що начальник виправного центру та його заступник перейшли на бік окупантів, з’явилися у травні. Офіційно цього не оголошували, тож робота колонії продовжувалася у звичному режимі.

Згодом окупанти почали формувати поліцію. Вони відшукали поліційні автомобілі, які місцеві правоохоронці намагалися сховати перед виїздом, і використали їх для новоствореного підрозділу. До складу цієї поліції увійшли як колишні співробітники правоохоронних органів, так і колишні працівники виправного центру — переважно прапорщики, оскільки офіцерів майже не залишилося.

“Спочатку вони роздавали по 10 тисяч рублів без жодних документів чи підписів. Офіцери почали звільнятися з колонії, коли росіяни стали пропонувати свої гроші. В основному персонал складався з прапорщиків та вільнонайманих працівників (водії, трактористи, бухгалтери, начальники складів). Я теж був серед вільнонайманих. Але коли мені запропонували ці гроші, я відмовився. У мене була пенсія, і дружина теж пенсіонерка. Було своє невелике господарство в селі, тож ми гостро не потребували грошей. А от у деяких молодих прапорщиків, у яких були молоді сім’ї, потреби в коштах були великі”, — пояснює чоловік.

З часом почали зникати продукти, а попри обіцянки окупантів, гуманітарна допомога так і не надійшла. Засуджених годували з тих запасів, які залишалися на складах. За словами Олександра, засуджені не були обмежені у своїх правах і отримували все належне. Водночас серед персоналу виникали побутові труднощі: прапорщики пропонували зарізати свиню з господарства колонії, оформити відомість і поділити м’ясо між працівниками, щоб прогодувати сім’ї. Начальник категорично відмовився, пояснивши, що це державна власність і він не може на таке піти.

Масові втечі й показова розправа

Дисципліна серед засуджених також почала хитатися. Декілька разів траплялися масові втечі. Частина з них поверталася під конвоєм росіян, когось затримували на блокпостах.

Серед засуджених була група з восьми осіб, яка активно підбурювала інших. Вони вимагали видати паспорти, які зберігалися в спецчастині, й погрожували фізичною розправою над охороною, озброївшись піками та заточками. Однак начальству було заборонено віддавати документи — їх могли повернути лише після закінчення строку або за рішенням суду.

Коли конфлікт загострився, Олександр зайшов у зону:

— Анатолійович, ми зараз тут поріжемо всіх і вас поріжем, — вигукували засуджені.

— Ну давай, починай, — відповів він одному з лідерів.

Той відступив: “Анатолійович, ви ж знаєте, що ми вас не посміємо. Йдіть краще скажіть, хай нам віддадуть паспорти”.

 — Хлопці, заспокойтесь. Ви ж розумієте, що на блокпості дограєтесь — приїдуть і постріляють. Начальнику не дозволили віддавати, ще йдуть переговори, — пояснив їм Олександр.

Того ж вечора, за його словами, вони “обкурилися” і втекли. Спершу втекли двоє. За чутками, їх затримали на блокпості в Олександрівці та змусили копати окопи, але згодом відпустили — одного привезли назад, іншого — в Енергодар. Решта в’язнів-підбурювачів змогли виїхати. Спочатку потрапили до Мелітополя, звідти — до Запоріжжя. Дехто опинився у колоніях на підконтрольній території, хтось пішов воювати добровольцями.

Ще одна масова втеча понад тридцяти засуджених закінчилася їхнім затриманням на блокпосту на Херсонській трасі. Знаючи місцевість або отримавши підказки, вони дісталися туди, але їх схопили й під конвоєм повернули до колонії. Пізніше відбулася показова розправа. Сам Сергієнко при цьому не був присутній:

“Я це знаю тільки зі слів засуджених і прапорщиків. Усіх вишикували на плацу. “Домовенка” (один із засуджених — прим. ред.) побили, поклали на плац, погрожували, що зараз йому прострелять вухо. Після цього сказали: “Якщо будете бунтувати, то ми приїдемо і постріляємо вас усіх на місці”.

Він додає, що засуджених змушували виконувати будь-яку роботу, наприклад розвантажувати селітру, і робили це беззаперечно через погрози: якщо не підкорятимуться, викличуть військових з блокпоста, перед якими доведеться звітувати.

Менше “своїх” і більше “їхніх”

Через масові звільнення у виправному центрі ставало все менше працівників. З офіцерів залишився лише один, більшість пішла з роботи. Не вистачало й прапорщиків, тож начальнику дозволили особисто набирати нових людей. На ці місця приходили колишні правоохоронці, яких колись звільнили за пияцтво чи хабарі. В поліцію теж охоче пішли ті, кого раніше виганяли з роботи. Загальна атмосфера у виправному центрі відповідно змінилась.

“Я не міг дивитися, як видають російські гроші, як прапорщики з задоволенням їх отримують,  як вони з задоволенням розпивають пиво — пригадує Олександр. — У мене гострий язик, і часом я міг нецензурно поставити на місце тих, хто занадто розслабився”.

Начальник дозволив Олександру не їздити в установу, і з серпня Сергієнко фактично перестав виконувати свої обов’язки.

У селах влада теж змінилася. До окупації старостами були місцеві депутати, але після приходу росіян ці посади зайняли люди, лояльні до окупаційної адміністрації.

Олександру та його дружині, як пенсіонерам, почали пропонувати російські гроші. Іноді листоноша навіть приносила їх прямо додому. Вони жодної копійки так і не взяли.

“У нас є пенсія і заощадження. Цього вистачає. Якщо треба буде, то звернемося”, — пояснювало подружжя окупантам.

Тим часом росіяни розпочали видавати свої паспорти. Тодішній призначений “губернатор” Веселівського району — колишній голова сусіднього радгоспу, який добре знав родину Олександра — почав відкривати школи, повертати вчителів до роботи, а одного разу навіть запитав у дружини Олександра, чи не хоче вона повернутися до викладання. Вона відмовилася, пояснивши, що на пенсії й хоче відпочити.

У селі почали з’являтися представники ФСБ: спершу начебто приїздили до мисливців перевіряти зброю, а згодом — з більш конкретними візитами. Зокрема, забрали двох місцевих хлопців: один служив в АТО, інший добровільно долучився до лав української армії. До родини Сергієнків не приходили:

“Я більшість часу проводив на роботі, додому приїздив лише на вихідні. Дружина ж була вдома, але, можливо, через те, що я офіційно ще значився працівником і мав вільний графік за домовленістю з начальником, уваги до нас не було. Я 25 років працював директором Єлизаветівської школи, а дружина учителькою. Ми були публічні люди”, — розповідає Олександр.

“Це невеликий район і нас знали практично всі: хто ми, що ми, що наш старший син на той час був майором прикордонної служби. Це була наша гордість. Усі в селі знали, що він був в АТО, і в районі знали, що він служить. Чи то ніхто нас не видав, чи окупантам було не до нас — сказати важко. Але ми розуміли, що питання нашого виїзду — це питання часу”.

Під кінець серпня зателефонував перевізник: є два вільні місця, 20 хвилин на збори. Подружжя не встигло навіть зачинити хату. Заплативши по 5000 гривень, сіли в мікроавтобус і поїхали. На виїзді перевіряли паспорти, у молодших пасажирів — ноутбуки, ставили кілька стандартних запитань.

У Запоріжжі їх зустріли українські військові, записали дані і вже того ж дня вони виїхали до Могилева-Подільського.

Зараз Олександр Сергієнко живе з дружиною, невісткою та онуками на підконтрольній Україні території.

Автор: Яна Ільків

Джерело:  МІПЛ

Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст необов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.