Кузан: Путін не шкодує ресурсів, літній наступ - його лебедина пісня

В останні тижні фронт на сході, півдні та півночі України змінився — російські війська просуваються швидше, ніж будь-коли за останній рік. Бої під Покровськом, тиск на Сумщині та загроза нових атак із півдня відбуваються на тлі підготовки до переговорів Путіна та Трампа на Алясці.

В інтервʼю Главреду голова Українського центру безпеки та співпраці Сергій Кузан розповів, чому росіяни почали активні дії біля Добропілля та який їхній звʼязок з переговорами на Алясці, як РФ може використати навчання "Захід-2025", та чому росіяни стали більш поступливими після ударів по НПЗ.

Зараз одна з найбільш загрозливих ситуацій на фронті через просування російських військ у районі Покровська та Добропілля. Які стратегічні цілі переслідують росіяни, коли здійснюють такі "вклинення" в українську оборону?

Тут, звичайно, можна виділити різні мотиви, але головний — це медійний ефект. Ми бачимо глибину цього просування, яка вже перевищує 10 км. Є певні нормативи для кожного підрозділу — від роти та батальйону до бригади — щодо глибини, на яку він може бути забезпечений. Зазвичай це сотні метрів або кілька кілометрів, але аж ніяк не 10 і більше. З військової точки зору це неможливо без залучення резервів і належного забезпечення. Якщо цих резервів немає — сотень, а то й тисяч людей — то утримати таку територію, а отже, реально її контролювати, теж неможливо.

Мета таких невеликих піхотних груп полягає в іншому. Це переважно диверсійні підрозділи, іноді замасковані під місцевих жителів. Вони здійснюють диверсії, саботаж та інші операції, характерні для невеликих груп у тилу противника. Таких груп чимало, і вони досить активні. Ми розуміємо, що росіян банально більше, і те, що ми не можемо вибудувати суцільну лінію оборони та тримати її через нестачу людей. Тому робота з протидії диверсійним групам була, є і буде.

За всіма ознаками, це неповноцінний прорив. Для справжнього прориву потрібне перекидання додаткових резервів, але факт у тому, що росіяни знайшли слабке місце й намагатимуться усіма силами розвинути свій успіх, кидаючи туди багато снарядів і особового складу. У той же час наразі їм важливо видати бажане за дійсне: показати, що це вже прорив, що територія під їхнім контролем, і що цей прорив вони готові розвивати.

Є, звісно, і наші проблеми: брак людей та військових спроможностей для контролю всієї лінії фронту.

Проста математика війни: якщо ворога більше в особовому складі, у нас повинно бути більше зброї та засобів ураження, адже на кожну ворожу одиницю ми витрачаємо більше ресурсів. Наразі ж ми поступаємося не лише в кількості військових, а й у техніці, озброєнні та по всіх ключових показниках. Тому росіянам вдається проводити такі, переш за все, інформаційні кампанії. Вони вже близько трьох днів намагаються подати ситуацію на Заході як великий успіх і "прорив фронту". Проте до справжнього прориву тут дуже далеко. Поточна діяльність цих невеликих груп не підпадає під жодне з визначень повноцінного прориву.

Дивіться відео інтервʼю Сергія Кузана Главреду про поточну ситуацію на фронті:

Якщо гіпотетично росіянам вдасться закріпитися на цих точках прориву, які наслідки це матиме для нашої оборони? Що опиниться під загрозою?

Я не думаю, що мова йде про щось принципово нове. Те, що росіянам іноді вдавалося заходити й окуповувати певні території, не є секретом. Ми втрачаємо території — це теж зрозуміло. Але найголовніше для нас — максимально знищувати ворога за ці території. Тобто розмін умовно виглядає як "наша територія — на їхніх людей". Це саме та стратегія, якою зараз воюють наші Сили оборони, і іншої у нас наразі немає.

Те, про що ви говорите, фактично означало б повний відхід з контрольованої нами частини Донецької області. Я не думаю, що цей варіант взагалі прийнятний або можливий. Для цього росіянам потрібно значно більше ресурсів, щоб закріпитися та створити загрозу для всієї міської агломерації — починаючи з Дружківки на півночі Донецької області. Наразі такої загрози немає, і створити її просто нічим: невеликі групи не здатні на це. Якщо ми матимемо достатньо засобів для протидії росіянам у небі, зокрема для ураження або подавлення їхніх дронів (у тому числі засобами РЕБ), то зможемо поступово відрізати й ізолювати такі групи, а далі їх знищувати. Це не буде одномоментно — на це потрібен час.

Ми хотіли б, щоб цей процес був швидшим, але війна зараз перебуває на піку свого розвитку. Ця літня наступальна кампанія, якою хвалився Путін, наразі прискорилася з російського боку через переговори між Трампом і Путіним. Саме тому Путін не шкодує ресурсів – ми бачимо велику кількість дронів на оптоволокні, які не піддаються впливу РЕБ. На цих ділянках фронту росіяни не відчувають жодного дефіциту таких апаратів, постійно ними атакують, намагаючись подавити наших операторів дронів і позбавити нас можливості контролювати зону ураження (так звану kill zone).

Паралельно збільшилася на 18% кількість вильотів російської авіації цього місяця, а разом із цим — і кількість скидань керованих авіабомб (КАБ) на наші позиції. Під цим вогнем росіяни намагаються продавити оборону: невеликі групи заходять і намагаються підтягнути сили, щоб розвинути успіх.

Завданням росіян є використання таких "просочувань" для створення паніки, деморалізації та дезорганізації як тилових структур, так і особового складу, у тому числі на фронті. Усе це, звичайно, призводить до зниження боєздатності, і ми повинні це чітко усвідомлювати. Треба визнати, що росіяни справді є майстрами у проведенні масштабних інформаційних спецоперацій. І, звісно, ми не повинні їм у цьому підігравати.

З іншого боку, є ситуація навколо Покровська, яку ми спостерігаємо вже тривалий час. Зважаючи на посилення з боку росіян, наскільки велика зараз загроза втрати міста?

Загроза втрати міста є — так само, як і загроза втрати будь-якої ділянки фронту. Не секрет, що ми втрачаємо території: є статистика втрат у квадратних кілометрах, іноді це десятки квадратних кілометрів. Але ключове питання полягає у співвідношенні втрат — наших і противника.Допоки за допомогою того чи іншого оборонного рубежу — Покровська чи будь-якого іншого — ми завдаємо противнику втрат, що у кілька разів перевищують наші, є сенс утримувати цей рубіж. Якщо ж місто чи певна територія перестає виконувати свою головну військову функцію як оборонний рубіж, то тримати його лише з принципових міркувань — недоцільно.

Наше головне завдання — збереження особового складу. Утримання будь-якої позиції ціною великих людських втрат є неприйнятним. Це позиція і Президента України як Верховного головнокомандувача, і Головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського. Тому доля Покровська вирішуватиметься саме з урахуваннямз цих обставин. Ми достеменно не знаємо про наявність і обсяги наших резервів, але добре розуміємо масштаби угруповання противника. На покровському напрямку зосереджено близько 110 тисяч російських військових — це розмір цілком пристойної великої європейської армії. Воювати проти такого угруповання, коли нас у рази менше, надзвичайно складно.

Пріоритет для нас — завдати цій армії максимальних втрат, зберегти особовий склад і керованість підрозділами. Усе інше, на жаль, диктує жорстока реальність: ми будемо змушені продовжувати здійснювати такий розмін. Щоб щоранку бачити у зведеннях цифри понад 1000 знищених і поранених окупантів, ми змушені за це платити. І, оскільки не маємо переваги в зброї, боєприпасах і сучасних зразках озброєння, ми, на жаль, мусимо розплачуватися квадратними кілометрами наших територій.

Ми бачимо, що на Сумському напрямку у Сил оборони є успіхи: місцями вдається стримувати росіян. Наскільки це допомагає зменшити загрозу просування ворога вглиб Сумської області та півночі загалом?

Я вважаю, що значення цих успіхів недооцінене, і ми приділяємо Сумській області замало уваги. Хоча нашому угрупованню вдалося фактично повторити неймовірний успіх минулого року на півночі Харківщини. Пам’ятаєте, скільки тоді було панічних заяв, що ворог уже зайшов і повторить свій успіх 2022 року, коли стояв на кільцевій Харкова й обстрілював місто зі ствольної артилерії (зокрема, ми пам’ятаємо ті жахливі кадри з Північної Салтівки)?

Те саме росіяни планували зробити з Сумами. Вони хотіли взяти під контроль східну частину Сумської області, вийти на відстань пострілу зі ствольної артилерії та просто знищувати місто. Путін у своїх зверненнях намагався загорнути це під вигляд "буферної зони" чи "демілітаризованої зони", але по суті йшлося про окупацію. При цьому він публічно заявив, що не має наміру окуповувати Суми. Це свідчило лише про те, що, за розрахунками російських військових, наявних сил у 50–70 тисяч бійців недостатньо для захоплення обласного центру. Але він чітко дав зрозуміти: якщо українська оборона на цьому відрізку виявиться слабкою й у них з’явиться ресурс, вони здійснять окупацію.

Захоплення Сум передбачало б також перерізання фронтової логістики між Сумами та Харковом. Це головна рокадна дорога, і її втрата призвела б до обвалу північної частини фронту та перерізання сполучення між Харковом, Сумами й північчю Чернігівщини.

Таке вклинення ворога створює плацдарм для подальшого просування. До речі, зараз вони прямо говорять: "Віддайте нам Донецьку область", — щоб отримати таке саме вклинення між Харківською та Дніпропетровською областями. Це був би зручний плацдарм для подальшого наступу. І ось подивімося, що сталося: наші сили оборони успішно уразили всі основні вогневі точки противника, їхні бази та навіть усе командування елітних морських піхотинців — 155-ї бригади ЗС РФ.

Усе це командування було виявлено нашою розвідкою та знищено точними ударами. Нове командування також ліквідували, а згодом була перебита вся логістика на Сумському напрямку. І тепер погляньмо на Харківську область, де успішно, поступово й планомірно бригада "Хартія" деокуповує північ Харківщини. Зараз та сама ситуація така, що село за селом, населений пункт за населеним пунктом ми поступово відбиваємо в окупанта. І, розумієте, усім цим словам Путіна та його планам не судилося справдитися – вони зазнали краху.

Наступного місяця починаються російсько-білоруські навчання "Захід-2025". Чи можуть вони стати прикриттям для якихось наступальних дій з боку росіян?

Так, можуть. Я би сказав так: якщо росіяни вирішать піти на нас із півночі, то для нас це буде набагато краще, ніж якби вони підсилили, наприклад, Покровський чи Сумський напрямок — там, де вже мають певні, хоча й обмежені, досягнення, але їм банально не вистачає резервів. Ми їх знищуємо (точніше, знешкоджуємо) у великій кількості. Піти на заздалегідь підготовлені позиції на півночі Київщини, де всі дороги заміновані й на них чекають наші підрозділи, або, наприклад, на Житомирщині чи Чернігівщині — це був би для нас подарунок. Це стало б фінальною крапкою їхньої літньої наступальної кампанії.

Мало того, Путін вже її провалив. Звісно, їхні диверсійні групи під Добропіллям для нас надзвичайно неприємні. Карти із зайнятими посадками на DeepState — це болюче й тривожне видовище, бо це втрата наших територій. Але якщо подивитися на загальну карту та згадати, які цілі ставили перед собою росіяни на літо, то стане очевидно: вони не виконані.

Мінімальні плани — вийти на адміністративні межі Донецької області, окупувати Суми та перерізати логістику, створити загрозу Харкову, вести активні бої на Херсонщині та на Запорізькому напрямку. Натомість вони змушені перекидати війська на Сумщину й Донеччину, бо навіть на головних напрямках не досягли успіху.Станом на зараз Торецьк не взятий, Часів Яр не взятий, Покровськ не взятий — хоча за планами ці міста мали бути під контролем РФ ще навесні, щоб звідти проводити подальші наступальні дії. Єдине, чим вони можуть похвалитися, — так званим проривом під Добропіллям. Саме це Путін і намагатиметься активно "продати" Трампу – мовляв, це ж прорив. Але для будь-якого військового очевидно: 14, 24, 54 чи навіть 74 людини — це не прорив у військовому сенсі.

Зараз і США, і європейські партнери розуміють, що ця кампанія перетворилася на важку бійню, пік якої припав на серпень. Але для нас це був би подарунок, якби вони з півночі, з боку Білорусі, почали свій наступ на українські території. Тоді фактично повторилася б історія лютого 2022 року, коли вони розтягнули свій фронт замість того, щоб концентруватися. Я не думаю, що росіяни допустять цю помилку. Вони побачили, що лише тоді, коли концентрують велику, просто величезну кількість ресурсів на якомусь одному напрямку, як на Покровському, вони можуть досягати певних значних успіхів, про які принаймні можна говорити.

Якщо ресурсів бракує, як, наприклад, на Херсонському, Запорізькому чи Сумському відтинках, їхній наступ просто буксує. А для створення реальної загрози Києву треба не менше ніж 100 тисяч, а то й 250 тисяч військових — і я сумніваюся, що вони зможуть їх виділити. Тому європейським партнерам варто більше хвилюватися не щодо масштабного наступ на півночі України, а щодо можливих провокацій — наприклад, у районі Сувалкського коридору чи проти Литви.

В рамках цих навчань?

Звичайно, в рамках навчань можна відтягнути увагу, зосередивши її, наприклад, на західних чи північних кордонах, і вже там здійснити певні провокації. А вони можуть бути досить різними. Наприклад, під час навчань якийсь дрон залетів за межі Білорусі. Росіяни скажуть: "Навчання, ми не знаємо, як так сталося". Можливо, що певні групи будуть складатися не з росіян, а, скажімо, з північнокорейців або інших іноземців, набраних з Африки чи Середньої Азії. Можливо, навіть невстановлені особи під прикриттям навчань атакують якийсь підрозділ, щоб показати неспроможність союзників. Ми ж пам’ятаємо, що мета росіян — не окупація одного-двох-трьох районів, а повний розкол блоку НАТО. Для цього, думаю, вони використовуватимуть увесь інструментарій спецслужб. Це так звані підпорогові дії, які формально ще не можна класифікувати як агресію.

Тобто коли офіційна армія не заходить на територію, не веде бої, але фактично у росіян є такий обсяг ресурсу, що вони можуть діяти руками інших — Північної Кореї чи будь-кого іншого — і прикриватися тим, що це, наприклад, дрони чи інші засоби дистанційного ураження. Цього ресурсу настільки багато, що вони можуть дозволити собі масштабні провокації, які за розмахом перевищуватимуть воєнні дії цілих держав із малими арміями.

Протягом нашої розмови кілька разів згадували про майбутню зустріч на Алясці між Путіним і Трампом та про те, що там може прозвучати. Зважаючи на те, що ми чули від російської сторони "пропозиції" щодо обміну територіями, важливо уточнити, про який саме обмін йдеться, адже існує багато різної інформації. Як ви це бачите? Якщо говорити про те, що росіяни можуть віддати щось у якості жесту доброї волі (як вони це називають), то що це може бути?

Наразі зроблено дуже багато інформаційних вкидів за допомогою різноманітних інформаційних джерел, зокрема й поважних, з метою протестувати громадську думку, подивитися на реакції та вже далі з цим їхати та розмовляти.

Переговори — це дуже делікатна тема, і, звичайно, витрачати час та зусилля на здогадки нам не варто. Форматів може бути дуже багато. Росіяни можуть сказати: "Ми вам віддаємо окуповані території, наприклад, у Сумській області, півночі Харківської області, які залишаються під їхнім контролем, а також якісь ділянки, наприклад, на Херсонщині чи Запоріжжі, можливо, включно з передачею американцям Запорізької атомної електростанції. А ви нам віддаєте весь Донбас".

Основне завдання росіян у цьому форматі – показати президенту Трампу, що вони є партнерами. Але для нас ключовим є питання: на що готові погодитися українці? Наша готовність визначається внутрішніми ресурсами, які залежать від трьох факторів:

1. Єдність військово-політичного керівництва – коли влада єдина, дотримується дисципліни та визначає чітку політику ("One Voice"). Це гарантує сильну переговорну позицію;
2. Бойова спроможність армії – коли армія зберігає керованість, боєздатність і виконує накази військового керівництва, що підтримує обрану стратегію.
3. Єдність суспільства – коли люди підтримують курс держави, це зміцнює позицію будь-якого дипломата, а головним дипломатом на міжнародній арені є президент. Тоді позиція України на переговорах стає сильнішою.

В аспекті комунікації в України варто навчатися світу. Позиція українського президента вирізняється чіткістю, на відміну від, наприклад, комунікацій Трампа, які часто змінюються і суперечливі. Українська позиція залишається сталою протягом півроку, і за таких умов орієнтуватися варто на офіційні меседжі Києва.

Залежно від того, яким буде результат цих переговорів, як, на вашу думку, далі розвиватиметься ситуація на полі бою? Як усе це буде далі розвиватися і коли можна буде говорити хоча б про тимчасове припинення вогню?

Я не вірю в те, що з росіянами можна буде на цих переговорах домовитися про припинення вогню. Не думаю, що вони на щось вплинуть, хіба що допоможуть Трампу та спецслужбам, які готують ці переговори, краще вивчити Путіна і його позицію, зрозуміти, де знаходяться точки тиску чи можливості взаємодії. Це вже хай самі американці з’ясовують.

Наша війна настільки масштабна, що з часів Другої світової Європа нічого подібного не бачила. Ніхто не знає, що робити в такій ситуації, бо подібного досвіду просто немає. Жоден європейський політик не мав справи з таким. До того ж, у Європі політики змінилися: фактично лише президент Макрон має бодай якийсь досвід; у Німеччині його немає, в Італії замість Драґі тепер Мелоні, у Великій Британії теж немає, і в низці інших європейських країн — так само.

Президент Зеленський — фактично єдиний європейський лідер, який розуміє, що робити з Росією і як усе це може розвиватися далі. При всій повазі до президента Трампа, він знає Путіна зразка 2018 року, але після початку повномасштабного вторгнення ситуація кардинально змінилася. І він, на жаль, поки що йде тими самими граблями, що й його попередники, не застосовуючи своє ключове гасло — "мир через силу". А це ж головне, коли йдеться про росіян.

З 2022 року ми говоримо про те, що вони розуміють лише силу. Подивімося на Чорне море: там були величезні російські кораблі всіх типів. Щойно вони пішли на дно, щойно ми продемонстрували, що наші безекіпажні катери можуть топити російські кораблі та протидіяти їхній авіації, — ситуація змінилася. Гелікоптери вже не можуть там вільно літати, і літаки також. Очільник Головного управління розвідки Буданов особисто прилітав на острів Зміїний, на бурові платформи, де розташовані наші підрозділи. Я не можу уявити, щоб російський колега Буданова зробив щось подібне навіть на своєму узбережжі в східній частині Чорного моря. Наші спецслужби це не просто уявляють — вони це роблять. Ми фізично контролюємо цю частину і відганяємо російський флот до узбережжя РФ.

Тому щойно ми продемонстрували силу, одразу почалися розмови з росіянами і про зерновий коридор, і про морські перемир’я. До того часу, протягом 2022 року, росіяни вільно обмежували судноплавство, блокували кораблі, створювали черги. Лише після того, як ми їх потопили та відтіснили, почалися поступки. Це працює: мир на морі почався лише після демонстрації сили.

І зараз так само. Головний "вкид" росіян не про перемир’я на землі — тут вони відчувають свою перевагу, — а про домовленості у повітрі. Не по фронту, де у них фронтова авіація у 300 одиниць та перевага і в кількості, і в ППО, і в літаках. А от щодо далекобійних ударів вони, мовляв, вже готові обговорити. Чому? Бо наші можливості у виробництві та застосуванні далекобійних дронів значно зросли.

Ми почули заяву Президента, що буде ще покращено точність. І ми це вже бачимо. Наприклад, лише в серпні п’ять російських НПЗ було уражено, причому три з них виведено з ладу. Я думаю, що це найкраща характеристика — такого Росія ще не знала. Ціни на бензин уже підскочили, і зросли навіть порівняно з минулим роком. Знову ж таки, логістика: літаки, мільярдні збитки, залізниця, втрати у виробництві окремих видів промислової продукції, необхідної для виготовлення ракет і високоточної зброї — усе це вже уражено.

І тепер росіяни кажуть: "Добре, ми готові поговорити з вами. Давайте ви нас не будете бити, ми вас не будемо бити". Саме тому, що виросли наші спроможності. Оце і є дуже чітка модель врегулювання: досягти миру можна лише нарощенням власних можливостей. Щойно ми отримаємо достатню кількість зброї, щоб виснажити та зупинити противника на фронті, коли ми покажемо, що просування ворога є безперспективним — тоді й з’явиться шанс.

Тобто, щойно ми матимемо стільки зброї, техніки та ресурсів, щоб зупинити ворога і довести, що більше не буде "розміну" людей на території, а буде лише знищення його особового складу, — от тоді, повірте мені, вони дуже швидко прийдуть і скажуть: "Давайте домовлятися по лінії розмежування" і так далі. І вони це чудово розуміють.

Росіяни знають, що їхня літня наступальна кампанія — це, по суті, лебедина пісня. Тому Путін за будь-яку ціну хоче продовжити війну і хоч трохи просунутися. Він розуміє, що навіть 30-денне перемир’я дало б нам можливість укріпитися, окопатися в землю, і тоді росіянам наступати було б значно важче. До того часу він намагається відгризти максимум територій. Але його цікавлять не самі території. Навіть якщо завтра ми віддали б усю Донецьку область, усю Херсонську і Запорізьку області росіянам — бойові дії обов’язково поновилися б. Бо його головна, а фактично єдина мета — знищення української державності. Саме заради цього він розпочав війну.

Якби його цікавили лише території, Путін не робив би таких помилок, як наступ на Київ і північ України. Він би зосередив головні сили на півдні та сході, щоб якнайшвидше вийти на адміністративні кордони цих областей, поки ми були дезорганізовані в лютому 2022 року. Але він цього не зробив. Тому всі розмови про те, що варто віддати йому якусь територію — і він заспокоїться — це абсолютний блеф і російська пастка. Цього не буде. Путін зробить усе, щоб знищити нас як державу і як народ.