Нова Сирія: контури політичної системи після Асада

Минуло 8 місяців після повалення Башара Асада в Сирії, і вже можна зробити проміжні висновки щодо нової політичної системи, що там утвердилася. Деякі з цих висновків були очевидними й раніше, але для їх підтвердження потрібен був час. Це перша спроба бодай якось структуровано підійти до аналізу політичних процесів у постасадівській Сирії, і далеко не остання з мого боку. Новий правлячий клас у Сирії сформувався з числа бойовиків та функціонерів організації «Тахрір аш-Шям» — антиурядового ісламістського екстремістського угруповання, яке багато років вело війну проти центрального уряду. Захопивши владу 8 грудня 2023 року, їхнє керівництво зайняло всі ключові посади в державних структурах.

Згодом до розподілу влади приєдналися й інші колишні антиурядові угруповання з півдня та півночі. Вони отримали другорядні політичні посади в обмін на визнання влади «Тахрір аш-Шям» та інтеграцію в їхній новий політичний режим. Саме представники колишньої «сирійської збройної опозиції» (а не політичної) стали новим правлячим класом. Політичні емігранти, цивільні активісти, журналісти, правозахисники та інші дисиденти були маргіналізовані та не представлені в чинній системі влади.

В окремих сферах (економічний і фінансовий блок) бойовики спиралися на стару асадівську бюрократію, оскільки не мали власних фахівців. Таким чином, зв’язка колишніх бойовиків із чиновниками Асада стала основою для формування нового правлячого класу в постасадівській республіці. Більша частина представників нової влади — це люди другої половини 1970-х і 1980-х років народження, вихідці з провінційних сімей середнього достатку з різних регіонів Сирії, які мали досвід трудової міграції та більшу частину свідомого життя провели за Башара Асада.

Освіту вони здобували всередині Сирії та не були кадровими військовими (на відміну від засновників «асадівської» Сирії). Майже всі брали участь у громадянській війні з самого її початку у 2011 році. Сам де-факто глава Сирії 42-річний Ахмад аш-Шараа — виходець із заможної родини міських сунітів. Його предки були великими землевласниками, які брали участь в антифранцузьких повстаннях першої половини ХХ століття. Батько — співробітник нафтогалузі та викладач університету, арабський націоналіст, який підтримував іракську гілку партії БААС, за що був репресований у 1960-х роках. Мати — вчителька географії.

Обидва батьки родом із Голанських висот, нині окупованих Ізраїлем. Ахмад аш-Шараа народився в Саудівській Аравії, звідки повернувся до Сирії та навчався в Дамаському університеті на факультеті журналістики та медіа. З 2003 року приєднався до «Аль-Каїди» в Іраку (під впливом палестинських повстань проти Ізраїлю та терактів 11 вересня у США), де воював і сидів в американській в’язниці, у якій познайомився з майбутніми лідерами «Ісламської держави». З 2012 року бере участь у громадянській війні в Сирії як лідер сирійського філіалу «Аль-Каїди» під назвою «Джабгат ан-Нусра».

Згодом почав будувати власний національно орієнтований ісламістський проект. Політичний режим у новій Сирії — це, по суті, відтворення старої персоналістсько-авторитарної системи, заснованої на домінуванні одного політико-конфесійного клану / родини. На самому верху владної верхівки — Ахмад аш-Шараа та його родичі, близькі друзі й довірені особи з «Тахрір аш-Шям». Главою президентської канцелярії є його рідний брат Магер аш-Шараа, а інший брат Хазем курує економіку на чолі неофіційного «комітету» — своєрідного органу «глибинної держави», який займається перерозподілом великої власності, нерухомості та фінансових потоків.

При президентові створено спеціальний управлінський орган — Раду безпеки, до якої увійшли головні керівники «Тахрір аш-Шям», які зараз становлять внутрішнє оточення нового президента. Усі вони обіймали високі пости в угрупованні «Тахрір аш-Шям»: Анас аль-Хаттаб (1987 р.н.) — міністр внутрішніх справ, родом із провінції Дамаск, за освітою агроном. Мархаф Абу Касра (1984 р.н.) — міністр оборони, родом із центральної провінції Хама, за освітою агроном. Асад аш-Шибані (1987 р.н.) — міністр закордонних справ, родом зі східної провінції Аль-Хасака, за освітою лінгвіст (англійська мова та література). Хусейн ас-Саляма (1984 р.н.) — глава спецслужб, родом зі східної провінції Дейр-аз-Зор, за освітою економіст. Нижче розташований сирійський уряд.

За Асадів президент призначав прем'єр-міністра, який, своєю чергою, формував Кабмін. Ахмад аш-Шараа ліквідував посаду прем'єра і сам очолив виконавчу гілку влади, тим самим відтворивши президентську форму правління у більш чистому, прямолінійному вигляді. Більшість міністрів уряду — араби, мусульмани-суніти, вихідці з угруповання «Тахрір аш-Шям». Вони займають найважливіші позиції в Кабміні. Решта посад поділені між умовно «про-західними» колишніми опозиціонерами, представниками інших угруповань і старими «асадівськими» технократами.

Наприклад, Міністерство вищої освіти очолює відомий у Сирії академік, професор у галузі гінекології та репродуктивної біології Маруан аль-Халябі. Міністерство соцполітики очолює єдина в уряді жінка — народжена в Індії та зростала у Британії християнка з канадським громадянством Хінд Кабауат, яка працювала в юридичних фірмах та у неурядовому секторі. А главою Мінфіну став Мухаммед Барньє, фінансист, один з архітекторів ринкових реформ раннього періоду президентства Башара Асада, який багато років працював у держструктурах. Стара сирійська Конституція 2012 року була скасована новим урядом. Замість неї в Сирії діє «конституційна декларація», ухвалена 13 березня 2025 року. Власне, вона встановила суперпрезидентську республіку, розширивши повноваження глави держави, ліквідувавши посаду прем'єр-міністра та визначивши ісламське право (шаріат) як основне джерело законів.

Таким чином, нова Сирія юридично відтворила стару «асадівську» президентську автократію. У деяких сферах президент отримав навіть ще більше повноважень: він може призначати суддів Конституційного суду навіть без формального схвалення парламентом, призначати третину депутатів парламенту, особисто формувати склад комісій виборників, які обиратимуть решту депутатів парламенту. У червні 2025 року де-факто президент Сирії Ахмад аш-Шараа також призначив 11 членів нової виборчої комісії, яка має підготувати країну до нових парламентських виборів у Народну асамблею. Силові структури нової Сирії залишаються у напівхаотичному стані. Замість старої сирійської поліції вулиці найбільших міст патрулюють колишні бойовики різних угруповань, які тепер називаються «Управлінням загальної безпеки».

Цілісної структури чи адміністративного поділу у них поки що немає, а діють вони як універсальні силовики, що вирішують різного роду проблеми: від охорони державних будівель до придушення антиурядових протестів. Нової армії в Сирії поки немає. Вона існує лише на папері, але насправді кожне збройне угруповання де-факто залишається у своєму колишньому вигляді: прив'язане до певної місцевості, лояльне своїм польовим командирам і вірне своїм ідеологічним установкам. Нові бригади та дивізії, сформовані Міноборони, значною мірою повторюють склад колишніх антиурядових угруповань і не змішують їх між собою. Це свідчить про те, що, незважаючи на публічно заявлену готовність угруповань інтегруватися в єдиний військовий організм, на практиці далеко не всі це зробили та присягнули на вірність Дамаску.

Крім того, цілі регіони Сирії залишаються поза контролем центральної влади. Південна провінція Ас-Сувейда, населена переважно друзами, відмовилася інтегруватися в нову Сирію. Громадський порядок там підтримують друзькі сили самооборони, а політична влада належить друзьким духовним лідерам (шейхам). Після недавнього конфлікту між Дамаском і Ас-Сувейдою напруженість між ними зросла, а Ізраїль відкрито підтримує друзів. Південно-західні провінції Дараа та Кунейтра також знаходяться у складному становищі. У Дараа місцеві колишні бойовики (не пов'язані з «Тахрір аш-Шам») дуже умовно підпорядковуються Дамаску і поки що перебувають у ситуативному союзі з центром.

А в провінції Кунейтра частина території взагалі окупована ізраїльською армією, яка увійшла сюди для створення буферної зони навколо Голанських висот. Північно-східні території, підконтрольні курдам – провінції Аль-Хасака, Ракка та Камишли, також не поспішають передавати контроль Дамаску. Вони зберігають повну монополію на насильство через свої воєнізовані загони «Сирійських демократичних сил» (SDF) і дозволили Дамаску зайти на свою територію лише через комунальні служби і для експлуатації промислових об'єктів на нафтогазових родовищах. По суті, точно така ж модель співіснування була й за Башара Асада. Нарешті, на самому півночі в провінції Алеппо зберігається присутність протурецьких угруповань, які перебувають у дивних стосунках із центральною владою.

Здається, вони були колишніми союзниками, яких підтримує Туреччина, але на практиці між ними існує напруженість, пов'язана з конкуренцією і політико-ідеологічними суперечностями. Не всі протурецькі військові командири й фракції приєдналися до ідеї Дамаска про створення нової армії. Економіка Сирії залишається в стані руїни. Новій владі вдалося домогтися зняття західних санкцій (завдяки багатомісячному лобіюванню з боку арабських монархій та Туреччини), але це не призвело до швидкого покращення життя. Зміцнення сирійської ліри до долара (з 15 000 до 10 000 за 1 долар) поки що не конвертувалося в реальні зміни ситуації на місцях.

На полицях магазинів стало явно більше товарів, але у людей не вистачає на них грошей. Зарплати досі затримують. Тривалі й постійні перебої зі світлом, які загострилися за Асада, залишаються актуальною проблемою для більшості сімей (світло дають по 2-4 години на день). Зняття санкцій дозволило зовнішнім партнерам нової влади взяти на себе частину тягаря фінансування країни: Катар зобов'язався дати гроші на виплату зарплат держслужбовцям, а Саудівська Аравія і ОАЕ мають вкласти гроші у відновлення інфраструктури. Туреччина також пообіцяла допомогти з вирішенням енергетичної кризи. Загалом ситуація залишається важкою й вирішуватимуть її ще багато років. Внутрішня нестабільність, пов'язана з конфліктами Дамаска з меншинами, лише погіршує кризу, оскільки погіршує інвестиційний клімат нової Сирії.