Поки наші у полоні, ми теж не можемо почуватися вільними

Коли мене запитують, що найважче в полоні, я не можу відповісти одним словом. Це суміш болю, страху, невідомості й постійного відчуття, що твоє життя тепер не належить тобі.

Я пройшов крізь це і тепер, коли знову можу бачити небо без ґрат, знаю: доки бодай один наш залишається там, ми не можемо сказати, що вільні.

В українському суспільстві іноді думають, що обміни – це рідкісні, виняткові події. Насправді ж це щоденна, копітка робота багатьох людей і цілої системи. З 2014 року і до сьогодні країна робить усе можливе, щоб повернути кожного, хто опинився у ворожій неволі. Зараз цим опікується Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими при Головному управлінні розвідки. У штабі при ГУР працюють люди, які ведуть переговори, складають списки, знаходять аргументи там, де, здається, вже нічого не можна зробити. Їхня робота дає надію на те, що рано чи пізно ми повернемо усіх бранців Росії – і військових, і цивільних.

Кожен обмін – це складна мозаїка переговорів, у яку часом доводиться вплітати авторитетних міжнародних посередників, як-от представників ОАЕ чи Ватикану. Це процес, у якому кожен день очікування може коштувати життя.

Для тих, хто чекає, час тягнеться нестерпно повільно, а для їхніх родин кожна новина про обмін стає надією, яку страшно втратити.

Росіяни маніпулюють списками, викреслюють імена без пояснень, використовують нас як розмінну монету в політичних іграх. Фактично ведуть торгівлю людьми.

Україна наполягає на тому, щоб першими додому поверталися важкопоранені, важкохворі. Наполягає на цивільних полонених, які втратили свою свободу, відстоюючи Україну в окупованих містах. Це не формальність – час там вимірюється не днями, а втратами, які з кожним тижнем стають непоправними.

Життя у полоні руйнує тіло й душу. Більшість із нас повертаються з хворобами, які роками ніхто не лікував. Медична допомога там існує лише на папері. Натомість є катування, побої, психологічний тиск. Є чимало тих, кого офіційно вважають зниклими безвісти, але під час обмінів вони раптом опиняються серед визволених.

Я був свідком таких моментів – коли хтось, кого давно поховали в думках, знову обіймає свою маму. Це миті, заради яких варто боротися.

14 серпня відбувся черговий обмін полоненими: додому повернули 84 українців – 33 військових і 51 цивільного. Дехто провів у неволі понад десять років, отримавши "вироки" на 10-18 років ще до повномасштабної війни. Серед них – вчителька початкових класів, позбавлена волі у 2019-му, і 27-річний хлопець, якого забрали ще у 2016-му, коли йому не було й 18. Кожна з цих історій – про викрадені роки, які ніхто не поверне.

Водночас росіяни почуваються в українському полоні зовсім по-іншому, адже Україна дотримується міжнародних норм у поводженні з полоненими. Росіяни, які потрапляють до нас, отримують медичну допомогу, їм можна писати листи, до них мають доступ представники Червоного Хреста, ООН, навіть світові медіа. Їхній полон – це не катування і не голод, це утримання, яке контролюють міжнародні організації.

Ми показуємо світу, що є правила, і ми їх дотримуємось. І це правильно. Ми повинні показувати свою людську сутність і не знущатись над тими, хто опинився під нашою волею.

Саме в цій різниці й полягає наша сила. Ми зберігаємо людяність там, де вони її втратили, і це дає нам моральне право вимагати повернення кожного нашого. Цей принцип стосується не лише військових, а й цивільних – від незаконно утримуваних дорослих до депортованих дітей.

Я вийшов на волю. Але моя свобода тепер означає ще й обов’язок – говорити про тих, хто досі там. Бо поки вони чекають, ми повинні робити все, щоб обмін "всіх на всіх" став реальністю.

І тоді можна буде сказати, що ми справді повернули своїх.