Євгеній Морозко: Мій гол зі штрафного у ворота Олександрії — це роки роботи

Новий сезон УПЛ вже у перших двох турах приніс масу яскравих емоцій. Дебютант еліти Кудрівка з перших матчів завоювала симпатії нейтральних вболівальників. Цьому сприяла перемога над Олександрією (3:1) та хороша гра проти Зорі (1:2).

Одним із найхаризматичніших гравців у складі амбітного колективу є досвідчений 32-річний півзахисник Євгеній Морозко. Football.ua записав із Євгенієм велике інтерв’ю, у якому мова пішла не лише про Кудрівку, а й про насичену кар’єру футболіста взагалі.

"Бекхем мав ідеальну техніку штрафних ударів"

— Євгенію, новий сезон ти почав у клубі Кудрівка. Як виник ваш союз? 

— Кудрівка розвивається, має амбіції, і мені сподобався їхній підхід до футболу. Коли з’явилась можливість приєднатись, рішення прийняв швидко.

— Ти був без клубу практично півроку. Важко було входити у тренувальний ритм після тривалої паузи? 

— Чесно кажучи, пауза була непростою. Але я не сидів без діла — займався індивідуально, заліковував травму і підтримував форму. Звісно, командний ритм і матчеві відчуття повертаються тільки через ігри, але зараз вже відчуваю себе комфортно.

— Чи міг ти знайти нову команду взимку? Чи були пропозиції, перемовини? 

— Так, розмови були, але конкретики — ні. Десь не зійшлися в умовах, десь клуби мали інші плани. Можливо, воно й на краще.

— Як ти відчуваєш, твоя адаптація у Кудрівці вже минула чи вона ще триває саме зараз? 

— Думаю, основне вже позаду. Хлопці прийняли добре, тренерський штаб допоміг швидко влитися в гру команди. Але процес адаптації завжди триває — кожен матч додає розуміння партнерів і схем.

— Перший матч, в суперниках Олександрія. Як-ніяк, віцечемпіон минулого сезону. Ви перемагаєте. Які це відчуття? 

— Це був дуже емоційний старт. Перемогти сильного суперника одразу в першому турі — чудовий заряд на сезон. Важливо, що ми не тільки вистояли, а й зіграли у футбол.

— Ти забив красивий гол зі штрафного. Скільки часу треба тренувати виконання штрафних ударів, щоб забивати саме так? 

— Це роки роботи. Ще з юнацьких часів люблю відпрацьовувати штрафні на тренуванні. Усе зводиться до повторень і відчуття м’яча. Звісно, у грі додається ще й адреналін, і відповідальність але якщо впевнений у собі — воно виходить.

— Хто твій еталон у світовому футболі у виконанні штрафних ударів? 

— Дуже подобався Девід Бекхем, він мав ідеальну техніку ударів. Із сучасних — Мессі, він робить усе максимально просто на вигляд, але в цьому й є майстерність.

— У Кудрівці ти обрав 33-й номер. Чому саме ці цифри? Чи є якесь секретне значення? 

— Та якось з дружиною спілкувались і я в неї спитав який номер обрати. Ну вона і сказала 33 … Кажу: “Прикольний так, згоден”. Так і обрав :). 

— Серед гравців, які грали під 33-м номером і вміли бити штрафні удари, спадає на думку лише Даріо Срна. Чи імпонувала тобі його гра, враховуючи, що ви правофлангові футболісти? 

— Срна був прикладом для багатьох. У нього була відмінна подача, дисципліна та харизма лідера. Мені подобалось, як він читав гру. Так, ми грали на схожій позиції, і звісно ж, я стежив за його манерою гри.

"Дуляй приїздив на стадіон о 7-й ранку і йшов в тренажерну залу"

— Ти народився у Києві і грав у команді Відрадний, коли тобі було 9-10 років. Як це було? На яких полях? Чи вистачало амуніції? 

— Так, але до Відрадного з 7 до 10 років я займався і отримував перші кроки в ФК Динамо Київ, де моїми першими тренерами були Ястребінський Юрій Іванович та (царство небесне) Хмельницький Віталій Григорович і Рудаков Евгеній Васильович, за що їм велика вдячність, вони вклали в мене багато чого.

А потім вже Відрадний... Це були гарні часи, поля — не такі, як зараз, часто звичайний ґрунт або штучне покриття старого зразка. Амуніції вистачило ще з ФК Динамо Київ :), ми тренувались за будь-якої погоди й насолоджувалися кожною хвилиною на полі і продовжували зростати як футболісти .

— Потім ти грав за ФК Київ та столичний Арсенал. Хто з тих футболістів, з ким ти грав тоді, доріс до професійного рівня? 

— Чесно кажучи, мало хто заграв саме з київського Арсеналу мого віку. Якийсь період у нас був Юрій Яковенко, потім згодом він поїхав за кордон грати. А так, щоб саме з мого року, то напевно і ніхто не заграв… Чи може я не памʼятаю вже :).

Цікава історія: ще на перших моїх тренуваннях, у 7 років, в ФК Динамо Київ я тоді перетинався з Євгеном Волинцем і Сергієм Мякушком.

— В твоїй біографії є виступи за Севастополь-2 у 2012-2013 роках. Тоді ж там грали Дуляй, Левандовський, Малиновський, Караваєв. У вас були спільні тренування? Чому ти в них навчився? 

— Так, ми перетиналися на тренуваннях але дуже рідко, тому що я тоді був в другій команді. Це була велика школа — бачити, як працюють досвідчені гравці, такі як Дуляй Левандовський й молоді таланти, які вже тоді виділялися: Караваєв, Маліновський. Особливо запам’ятався професіоналізм у дрібницях Дуляя — підхід до відновлення, харчування, підготовки. Він після гри в 7:00 ранку приїздив на стадіон і йшов в тренажерний зал працював там по декілька годин і це після гри на наступний ранок, після кожної гри.

— Як дорослий футболіст ти розкрився у Колосі, якому віддав шість років життя. Зараз футболісти часто змінюють клуби. А що тебе затримало у Ковалівці аж на шість сезонів? 

— Це була команда, яка стала для мене сім’єю. Ми разом пройшли шлях від чемпіонату області, аматорів, до Ліги Європи. Тут був колектив, у якому хотілося працювати й прогресувати. Коли ти відчуваєш довіру тренера та партнерів, немає бажання шукати щось інше.

— Символічно, що пішов з Колоса Костишин і майже одразу змінив клуб і ти. Якщо в кількох словах описати вашу співпрацю із Костишиним, то що б ти міг про це сказати? 

— Дуже ціную роботу з Русланом Костишиним. Дякую йому, за те що виховував нас… Ну, багатьох :).  Він створив атмосферу, де гравець почувався впевнено й розумів, що від нього хочуть. У нього був баланс між дисципліною та довірою.

— Із Поліссям ти теж пройшов перші етапи формації того клубу, який ми бачимо зараз. В ті роки, коли ти там грав, вже було зрозуміло, що керівництво клубу планує в майбутньому боротися за медалі УПЛ? 

— Так, амбіції відчувались уже тоді. Було видно, що клуб будує фундамент — інфраструктура, підсилення складу, організація процесів. Зараз це дає результат.

— У лютому минулого року тобі дали звання "Майстер спорту України". За що?

— Це звання я отримав за чемпіонство в першій лізі із ФК Полісся Житомир. Приємно, коли твою працю та внесок у команду відзначають на такому рівні.

— Зараз тобі 32. За своїми відчуттями, скільки років ти ще плануєш грати на найвищому рівні? 

— Поки є сили, швидкість і бажання — буду грати. Я себе відчуваю чудово, життя покаже!

— Цей сезон ти назвеш вдалим, якщо...?

— Якщо команда покаже якісний футбол, досягне поставлених цілей, а я зможу принести їй користь у кожному матчі. Особисті результати важливі, але командний успіх — завжди на першому місці.