Правда в умовах війни: де проходить межа між захистом суспільства і пропагандою

В Українському домі відбулася дискусія «Правда в умовах війни: пропаганда, цензура, стратегія виживання» за участі медіаекспертки та шеф-редакторки «Детектора медіа» Наталії Лигачової, філософа і перекладача Олексія Панича та психолога, ветерана ЗСУ Олексія Карачинського. Учасники обговорили, чи можлива правда у воєнних умовах, як уникати конфліктів людям із різною суб’єктивною правдою та чи виправдана цензура під час війни.

Зустріч була організована за підтримки Українського кризового медіацентру, а модерував дискусію журналіст Олексій Ананов.

На початку дискусії Олексій Ананов запитав Олексія Панича, що таке правда і чому вона нам потрібна, чи потрібна в принципі? Олексій Панич відповів, що люди називають «правдою» дуже різні речі: «Є три основні зони, в яких ми говоримо про правду. Перша зона — найпростіша. Людина відрізняється від інших тварин тим, що вона не просто має в голові якийсь образ навколишнього світу. Це тварини також мають. Людина усвідомлює, що вона його має. Тому вона ставить собі завдання адекватно відображати це, щоби виживати в навколишньому світі. Тварина спонтанно собі побудувала щось і як побудувала спонтанно, так вона і реагує.

А людина хоче усвідомлювати, що вона адекватно уявляє собі світ. Оце правда номер один — фактична правда. Тому що людина, крім того, що хоче уявляти собі окремі якісь клаптики цього світу, хоче бачити світ у цілому, вона усвідомлює себе в цьому світі, може подивитися на себе зі сторони, а значить їй потрібна повна картина світу.

І тут є світоглядна пастка, тому що досвід людини ніколи не дає їй достатньо підстав малювати повну картину світу, тому людина постійно вистрибує зі свого досвіду. Частково можна спиратися та брати на віру те, що інші мають на своєму досвіді. Так ми будуємо, наприклад, в уявленій спільноті, в розумінні Бенедикта Андерсона, націю. Ніхто з нас не бачив націю, не мав з нею контакту. Але от, ми якось уявляємо або спираємося на досвід інших, який ми поділяємо.

Але і цього ще замало, бо ми маємо всі колективно в щось вірити. От Ісус Христос воскрес на третій день за Писанням чи не воскрес? На ці питання треба якось усе одно відповідати, і від цього залежить ваша картина світу. Це також правда, але це вже не правда факту, це світоглядна правда.

Олексій Ананов

І третій пункт — найважливіший, він найперший історично. Це правда, як те, що має бути. Це моральна правда. Праведна людина — це не та, що говорить правду, а та, що живе так, як правильно жити.

Тому наша правда, вона споріднена етимологічно з правом, правосуддям, правотою, правлінням, “Руською правдою” Ярослава Мудрого. Коли говоримо про правду, розрізняймо фактичну правду, світоглядну правду і моральну правду. І це будуть дуже різні правди, і щодо них будуть дуже різні відповіді з приводу того, яка з них, яким боком і як саме нам потрібна під час війни».

На думку Наталії Лигачової, журналістика працює зі всіма трьома видами правди, але все ж таки засаднича — це правда факту, бо без факту немає журналістики як такої.

«Є журналістика думок, є колумністика, але все ж таки, головне — артикулювати потреби суспільства перед владою і бути вотчдогами влади. Без правди факту, наприклад, жоден корупціонер не може бути покараний, якщо ми не доведемо саме факт.

Хоча ми розуміємо, що журналіст теж живе в контексті світоглядної правди, в контексті моральної правди, і він теж може сприймати факти крізь призму цього. Тут уже треба домогтися того, щоб саме твоє уявлення про факти стало уявленням і тієї аудиторії, до якої ти звертаєшся. Тобто таким чином переконати її».

Наталія Лигачова

Олексій Ананов уточнив, чи мають журналісти в такому випадку створювати правду? Наталія Лигачова відповіла, що вона проти такого: «Це манівці. Створювати мають інші люди з іншими завданнями, але не журналісти.

Журналіст має бути якомога більше відстороненим від свого сприйняття. В західній журналістиці є таке правило, на відміну від колишньої радянської журналістики: коли вони монтують телевізійні сюжети, то вони монтують одразу картинку, а потім уже накладають на неї текст. У радянській журналістиці навпаки було. Вони писали спочатку текст, а потім під текст монтували картинку. І це вже спотворює реальність.

Я вчу своїх журналістів, що коли вони передають будь-яку дискусію, будь-яку подію, вони не мають права навіть переставляти місцями хронологічно щось, бо це теж спотворює. Коли щось відбувається, ти все ж таки маєш передавати те, як воно відбувалося. Журналістика західна завжди будувалася на тому, що вона оповідає, а радянська — на тому, що вона розповідає вже кимось закладений зміст, сенс. Ця велика різниця».

Олексій Карачинський дав власне визначення правди — це коли факт збігається з сенсом: «Тобто те, що відбувається ззовні, збігається з тим, що це є насправді. І з фактами проблем, як правило, немає, є проблеми з сенсами й інтерпретаціями. Вторгнення Росії в Україну — це факт, який визнають як росіяни, так і українці.

Але інтерпретації — це знищення українського народу, суверенності й усього іншого або “визволення” українців від “нацистського режиму”? Ось тут уже є дві інтерпретації. І коли форма або факт збігається зі змістом, оце я би і назвав правдою.

Чи потрібна правда людині? В ідеальному світі, мабуть, потрібна. В реальному світі, я би сказав, залежно від мети. Мета може бути якась хороша, може бути погана. Ну, наприклад, чи варто нам знати зараз усім, скільки гине українських захисників кожного дня?

З однієї сторони, можливо і так, щоб знати правду. З іншої сторони, до чого це може призвести? Якщо мета — деморалізувати, чи, наприклад, підняти чи розкрити карти. Можливо, краще цю інформацію дізнатися після перемоги і потім як слід горювати?

Може бути й інша мета, де потрібно приховати цю правду, навмисно брехати для якихось своїх корисливих цілей. Тому все залежить від мети».

В умовах війни, за його словами, є тактична і стратегічна мета. Тактична мета — для конкретного офіцера чи для конкретного підрозділу, щоб когось там не «натовкли» по голові. Це хороша мета, але стратегічно це шкодить всім і всій лінії фронту.

Модератор продовжив тему важливості правди в умовах війни: «Ми в умовах непростих, коли є воєнний стан, який напряму багато чого забороняє. Хай держава не використовує на 100% цензуру воєнного часу, але це дозволено, і в певних нюансах у функціонуванні нашого медійного поля це відбувається. Можливо, самі медіа і журналісти йдуть на подібне. Як з цим усім жити?».

Олексій Панич відповів, що між трьома згаданими різними правдами немає чіткої межі, а ще вони можуть конфліктувати між собою: «В сучасному світі дуже поширене явище, коли людина факти не сприймає, тому що вони суперечать її світогляду. І от ця світоглядна правда б’є правду факту. Все. Можете говорити 100 тисяч фактів, якщо це суперечить засадам її світогляду, вона на вас буде дивитися як на божевільного. Поки її світогляд не зруйнує щось більше.

Олексій Панич

Те саме з моральною правдою. Моральна правда інколи накладає заборону на повідомлення правди факту, а інколи, навпаки, вимагає її. І це стосується журналістики також.

Мені здається, журналісти традиційно уникають відповідальності за те, що вони роблять завжди й у кожному повідомленні — вони будують метанаратив. Вони формують світогляд своєї аудиторії просто вже тим, що щодня стається тисячі подій, але які з них потраплять в стрічку новин, які не потраплять — вирішує редактор новин або редактор стрічки. На що вони орієнтуються? Це світоглядний момент. Тобто вони власним рішенням формують у своєї аудиторії картину сьогоднішнього дня. І так щодня. І так у кожній статті. Яка стаття піде на передній план, на шпальтах, яка на другу-третю сторінку, який буде заголовок.

Усі ці моменти — вони світоглядні, вони не просто про факти, а про те, як ми їх подаємо. А інколи навіть питання, подати чи не подати.

Свіжий приклад BBC. Зняли фільм про Газу. BBC подивилася і вирішила, що він надто упереджений і порушує стандарти. Обурилася частина BBC, написали гнівний лист керівництву корпорації. Мусите це показати. Третій канал викупив і показав, а по дорозі з’ясувалося, що один із хлопчиків, який був фігурантом, один із чотирьох, при яких був знятий цей фільм, є сином чиновника ХАМАС.

Тобто це не нейтральна інформація, аж ніяк. Журналіст, коли дає такий матеріал, ступає на мінне поле. Він підіграє одним або підіграє іншим. Тобто моральна правда і світоглядна правда впливає на те, яку ми правду факту даємо, яку не даємо, де ми скільки говоримо, де не говоримо».

Він додав, що війна — це такий стан суспільства, коли засаднича мораль не працює. Правила моралі — визнавати в людині людину й отже — не вбивати її. А війна — це коли можна і треба вбивати, бо вони хочуть вбити тебе.

Мораль засаднича тут не працює, відповідно і не працює правда, каже Олексій Панич: «Біда нашого часу — і тут ми доходимо до так званої постправди — в тому, що раніше окремо був стан війни, окремо — стан миру. Прийшли чужі, повоювали, війна закінчилася, тепер мир. Зараз у нас війна кожен день. Ми всі, виходячи в інтернет, стаємо учасниками щонайменше інформаційної війни.

І це саме війна, бо вона хоче знищити нас. Знищити, принаймні, як окрему націю, знищити свідомість, перелицювати в інших людей. Тому тут, як я колись написав, мир — це війна. Вже нема окремо миру, окремо війни. Відповідно, є якісь реєстри, контакти, де треба казати правду попри все. А є такі зони в тому ж нашому сьогоденні, в тому ж інтернеті, коли не можна казати правду, треба брехати».

Олексій Ананов уточнив, чи варто журналістам боротися за гуманізацію людини, суспільства, коли відбувається дегуманізація в умовах війни? Нам треба наперекір гуманізувати суспільство, чи це зараз контрпродуктивно?

Олексій Панич пригадав свою статтю про те, чи може відмова казати правду буде важливішою за людське життя: «От ви близько фронту, ви журналіст. І вам військова людина каже: “Вам треба зараз подати в ефір неправдиву інформацію, бо це збереже життя наших бійців. Якщо ви не скажете це, вони загинуть. Якщо скажете, загрозу вдасться відвести, їх — вивести”. Ви будете брехати в ефірі чи не будете? Я спитав це у фейсбуці. Отримав більше сотні цікавих відповідей, зокрема десятки відповідей журналістів — і знаних журналістів, шанованих на всю країну, і відповіді були протилежними. Хтось сказав однозначно “так”, хтось сказав однозначно “ні”. Чому так складно? Що для вас головне? Захистити свою спільноту від ворога чи залишитися морально чистим перед своєю аудиторією, щоб вони вам далі вірили?

Чи, наприклад, виправдовуватися перед Богом узагалі, а не перед людьми, що ви правдива людина і ви кажете правду, незалежно від того, що про вас люди подумають і що станеться на землі. Тут немає однозначної рекомендації, як правильно. Просто треба вирішувати кожен раз.

Але треба чітко уявляти собі, що в тебе на різних шальках терезів. Чим ти жертвуєш заради чого? Жертви все одно будуть. Не можна в ситуації війни нічим не жертвувати. Треба просто вирішувати, що для тебе головніше, яка основна цінність».

Ведучий уточнив: якщо є правда, яку не потрібно говорити, яка може зашкодити, чи залишається місце для людської щирості?

Олексій Панич відповів, що щирість розшарувалася в суспільстві: «Є зони, де щирості стало набагато більше і вона стала набагато виразнішою, ніж раніше: волонтерський рух, армія, побратимство. Тут щирість якраз зашкалює. А з іншого боку, є зони нещирості, бо серед нас є вороги й нам треба бути нещирими з ворогами, тобто треба вмикати в собі інший режим, залежно від того, з ким ти маєш справу.

Тобто суспільство зараз якби розділяється на такі окремі зони. Треба просто не пускатися берега і не забувати, в якій зоні ти зараз перебуваєш».

Далі ведучий запитав про професійні стандарти в журналістиці: «Ми існуємо в розшарованому медіадискурсі. Є “Єдиний марафон”, який зовсім уже перестав бути впливовим, але він усе одно ще існує, має якісь певні державні ресурси, але не артикулює за великим рахунком нічого сильно важливого, тому що всі основні меседжі від усіх офіційних речників іншими каналами потрапляють до інших медіа.

Є інші медіа, які значною мірою існують у ситуації певних умов самоцензури з різним рівнем дозволеності. Кожна редакція визначає для себе, що можна говорити, що не можна, але ці рівні обмежень усе одно існують завжди й для всіх. Є соцмережі, нові медіа, де зовсім інакший спосіб життя і висловлювання. Як це впливає на нас, як суспільство?».

Наталія Лигачова відповіла, що класичне правило журналістики завжди було в тому, що журналіст не має думати про наслідки своїх дій, того, що він пише, бо інакше він буде тоді вже моделювати реальність, факти, які він передає. Але в житті так не буває.

«Після початку війни вже у 2014 році кожне видання має вручну приймати рішення. Коли мене запитували: “А як так?”, я казала, що немає усталеного правила. Кожен редактор бере на себе відповідальність, що публікувати, як публікувати, в якій мірі.

У порівнянні з 2022 роком у 2025-му через те, що війна стає все більш і більш затяжною, ми все більше розширюємо власне уявлення про те, що ми можемо і маємо виносити на поверхню. Бо не може жити суспільство чотири роки в стані міфів. Ми зрозуміли, що чим більше ми приховуємо правду, тим гірше в нас ситуація всередині країни, бо це дає індульгенцію владі до будь-яких дій. І в певний час пішли заяви журналістів і “Медіаруху” про ці зловживання.

Зараз вийшла заява про випадок із Шабуніним. Я можу погоджуватися з чимось, із чимось можу не погоджуватись, але все одно влада має дотримуватись закону.

Тому те, що відбувається зараз у єдиному телемарафоні, для журналістів однозначно погано. Цього не має бути, бо вже не лише немає довіри, а й те, що він робить, уже шкодить суспільству. Деяка частина людей живе картинкою, яку намалював марафон.

Будь-який мир — це наслідок переговорів, а переговори — це все одно компроміс. Капітуляції України не буде, ми принаймні сподіваємося на це. Повної капітуляції Росії також не буде. Але я не бачу, щоб до компромісів було готове наше суспільство.

Ми мали вже з 2022 року говорити більше правди про те, що відбувається. Я вважаю, що проблема не лише в тому, що західні партнери не надали нам достатньо зброї, не надали нам можливості по-іншому зробити все, що відбувалося у війні. Але і проблема в тому, що наше суспільство настільки було заколисано оцими переможними реляціями, що воно не підштовхувало владу, тих, хто приймає, власне, рішення, до коригування їхніх дій.

Я думаю, що і зараз є ситуація дводумства. Те, що ми кажемо на кухнях, відрізняється від того, що ми кажемо навіть соціологам».

У контексті дводумства ведучий згадав слова Валерія Пекаря щодо української делегації на Римському форумі, присвяченому відбудові України: «Він говорить про те, що українська делегація загалом дуже велика, але позиція представників експертної спільноти з громадського сектора — це говорити неприємну владі правду для того, аби впливати на владу, повертати до виконання законних зобов’язань. Тобто нарікати на українську владу перед західними владними колами, щоб вони тиснули на українську владу. От нам яка правда потрібна, що корисно для України? Ми маємо мати один голос чи оці різні голоси потрібні?».

Наталія Лигачова відповіла, що треба розділяти: «Колись я спілкувалася з дипломатом дуже великої країни. Була зустріч послів G7, де ми розповідали про нашу ситуацію, певні кризові моменти зі свободою слова. Потім я підійшла до цього дипломата і запитала: “От що нам робити зараз? Публікувати це чи ні?”. І вона сказала, що поки ситуація війни, поки є можливість впливати непублічно, треба говорити з владою про цю ситуацію непублічно. І я вважаю, що це правильно. Тобто зараз громадянському суспільству обов’язково треба все доносити до західних країн і дипломатів. Але не все виносити публічно, не артикулювати все на публічних майданчиках. Треба, щоб дипломати штовхали нашу владу до правильних кроків, коли та зловживає.

До речі, теж була ситуація з Бріджит Брінк, експосолкою США в Україні, коли я щось розповідала їй і кажу: “Штурхайте нашу владу!”. А вона питає: “А чому ви думаєте, що я штурхаю вашу владу?”. А я кажу: “Та я вже стільки років у цій системі, що я знаю, як дипломати працюють, яка вага непублічної дипломатії”.

Тобто треба все ж таки перш за все зараз підтримувати Україну в її боротьбі з зовнішнім ворогом. Але я прекрасно розумію, що непублічно вони про проблеми наші говорять. І вони можуть вживати й певних дій для того, щоб не відбувалося певних речей. Недооцінювати це не треба».

Олексій Ананов перейшов до питання щодо нових медіа, які працюють не так, як традиційні, психологія читача тут інша, а способи донесення інформації швидше маркетингові, рекламні, аніж журналістські: «У нас є така особлива структура — United24 Media. Це великий, дуже успішний, результативний проєкт розповідей про Україну, донесення правди про війну, який у світі читаний і популярний. Але це не журналістика, це гра з емоціями, це намагання захопити увагу людини за перші три секунди, що не має нічого спільного з тим, чого мене вчили в інституті журналістики. Як бути з цим?».

«Це пропаганда, — відповіла Наталія Лигачова. — Треба так і ставитися до цього. В принципі, будь-яка країна має право на зовнішню аудиторію займатися пропагандою. “Голос Америки” — це, в принципі, теж пропаганда. Вони потім дещо модернізувалися — і “Радіо Свобода”, і “Голос Америки”, вони останніми роками більше працювали за журналістськими стандартами, ніж це було, коли вони створювалися. Бо вони створювалися саме як пропагандистська машина донесення того уявлення, яке хотіли транслювати про себе США світу. Потім вони трансформувалися в різних країнах по-різному. В Україні вони працювали за стандартами журналістики, бо в нас демократична країна, де можна було собі дозволити бути менш пропагандистськими.

Тобто це нормальна ситуація: що це працює, що це поширюється у всьому світі, але ж їх не має бути всередині країни, бо внутрішній аудиторії все ж таки більше треба казати саме правду факту, не поширюючи пропаганду.

Під час війни, можливо, ці рамки трохи посуваються, бо в нас є ворог усередині країни, в нас є окуповані території, але все одно робота на зовнішню аудиторію і робота на внутрішню аудиторію — це різні речі. Але в будь-якому разі у нас краще навіть із пропагандою на власних громадян, бо принаймні наша пропаганда не займається брехнею в первісному її вигляді, не створює фейків».

Однак модератор зауважив, що здебільшого «пропаганда» — це слово з негативною конотацією. Тому він запитав, якщо ми змушені послуговуватися цим інструментарієм, чи немає ризику не помітити вчасно, що цей інструментарій може запрацювати проти нас?

Наталія Лигачова відповіла, що «якщо, наприклад, ми пропагуємо здоровий спосіб життя, це не значить, що ми розповідаємо неправду про якісь ліки. Тобто все ж таки ми нашу пропаганду засновуємо на тому, що ми принаймні не поширюємо фейки — так, там є місце для наративів, для міфів, для того, що ми щось замовчуємо, а щось підкреслюємо. Але відвертих фейків там немає, ми не будуємо це на відвертій неправді».

Олексій Панич погодився з цією думкою, але частково: «Ми вже погодилися з тим, що журналісти не просто розповідають факти, а формують метанаратив. Тобто вони поширюють світоглядну правду тим, які саме факти вони подають. Поширення світоглядної правди — це пропаганда. Тому кожен журналіст на внутрішню, на зовнішню аудиторію, розповідаючи факти, тим самим займається пропагандою. Не треба заплющувати на це очі. Проблеми не можна розділити: отут узагалі немає пропаганди, а тут от є пропаганда. Це континуум. Проблема починається в тому, як ми вибудовуємо стосунки всередині цього континууму. Тобто коли заради того, щоб поширити якісь світоглядні настанови, треба брехати, — оце для нас табу. А коли не треба брехати, а треба поширювати ту інформацію, яку ми вважаємо історичною світоглядною правдою і маємо на це підстави, тут факти її підтверджують, тут не треба боятися слова “пропаганда”, і казати: “Так, ми це поширюємо на внутрішню, на зовнішню аудиторію. Ми стверджуємо свою картину світу і маємо на це повне право”».

Олексій Карачинський

Ведучий запитав Олексія Карачинського, чи виникає напруження, коли щось, що ми бачимо своїми очима або знаємо від людей, яким можемо довіряти, відрізняється від того, що ми прочитали у виданні або побачили в марафоні?

Психолог відповів, що напруження виникає, адже є зовнішні правила і внутрішні моральні, етичні аспекти: «Буває таке, що зовнішні правила можуть конфліктувати одне з одним. Коли я був офіцером, до якого прийшла людина і сказала про свої суїцидальні думки, то мені як психологу потрібно було їй допомогти й зберегти етичну таємницю, бо це етичний кодекс. А як військовослужбовець, згідно з іншим правилом, я маю командира і він повинен знати, яка ситуація в роті.

І тут якраз дилема ось цього вибору. Два зовнішніх правила конфліктують одне з одним, і є ще внутрішні правила, внутрішній кодекс, який, можливо, має переписуватися залежно від контексту, модернізуватись і відповідати на виклики.

Чи відчуваємо ми обурення, знаючи, що відбувається конкретно в підрозділі та що про це говорять у телемарафоні? Це приклад ідеально максимальної дистанції. Але ми маємо знайти якісь точки, де громадськість повинна тиснути на владу, але в межах, щоб влада не зарозумілася, але і так, щоб не сприяти ворогу».

Олексій Ананов також поцікавився, чи можливо українцям повернутися до попереднього життя, враховуючи, що суспільство з певною внутрішньою драмою для себе переживає те, що протягом трьох років великої війни не вийшло досягти швидкої перемоги, скасувати воєнний стан — і треба визнати, що це і є життя, а не перечікування. Чи зміни українського суспільства тимчасові, чи вони можуть ставати незворотними? А також чи тисне на суспільство те, що воно не може постійно оперувати з правдою, яку собі уявляє.

Олексій Карачинський відповів, що кожен вибір, навіть у контексті медіа — що публікувати, що не публікувати, що можна говорити — є певним тиском, і питання в тому, що нам допомагає швидше справлятися з цим тиском і робити вибір.

«Я для себе взяв декілька простих факторів: чи сприяє це перемозі й виживанню українського народу, — сказав психолог. — Оце перші два дуже прості фільтри, щоб зрозуміти, що можна казати, а що ні.

І залежно від контексту, з яким ми стикаємося, можемо простіше або складніше відповідати на ці запитання. І чим складніше ситуація, тим сильніший тиск. Для нас особисто це ситуація продуктивна. За час війни на особистісному і на суспільному рівні я відчуваю, що відбувається дуже багато важливих світоглядних зрушень, реінтерпретація історії, переосмислення нашої ідентичності.

Якщо кількість і інтенсивність сильна і постійна, в якийсь момент психіка може не витримати й зламатися. Якщо кількість і інтенсивність має певну частоту і межу, де ми можемо це сприйняти, переварити, зробити висновки і йти далі, тоді це про розвиток».

Він радить не впадати у крайнощі, де, з одного боку, людина може створити якусь свою бульбашку і взагалі не читати новини, або ж навпаки, мати високу інтенсивність інформації, яка теж може шкодити.

«Для себе я обрав таку стратегію: створив собі дні горювання, — каже Олексій Карачинський. — Це може бути раз на тиждень або раз на місяць. Є певна процедура такого дня — я всю інформацію, яку зараз не готовий дивитися, збираю в певний архів. Вмикаю український фольклор, читаю, горюю, роблю певний інтенсив переварювання. Але частота цього переварювання якраз визначається моїм внутрішнім відчуттям, чи готовий я зараз, чи цей день потрібно перенести ще на тиждень».

Наталія Лигачова підкреслила важливість використання української мови, особливо у вихованні наступних поколінь, адже зараз, за її спостереженнями, російську мову можна почути навіть частіше, ніж декілька років тому: «Я вважаю, що це великий виклик перед суспільством і медіа. Можливо, недостатньо про це говорять. Дуже багато мовних срачів у фейсбуці, а мені здається, що замість срачів треба переходити до популяризації, до нормальної пропаганди переходу до української мови. Пропагувати книжки, все, що можна, бо це модно і круто — розмовляти українською, слухати українське, популяризувати самим у своєму побуті українське. Навіть ці популярні телеграм-канали, багато з яких ведуть російською, займіться і цим, а не тільки зведенням політичних рахунків».

Олексій Ананов запропонував у мультиках і фільмах озвучувати антагоністів російською мовою і формувати таким чином асоціацію. На його думку, це має добре спрацювати на дітей.

Щодо порад для журналістів, Наталія Лигачова сказала, що серед опозиційних медіа зокрема не вистачає конструктивної критики: «Якщо відійти від телемарафону, що і не медіа, в принципі, а взяти багато медіа в онлайні, то там перестали замовчувати все, що відбувається. Там багато правди, критики, є і політичні дискусії. І це правильно. Я би просто підсилювала конструктивність. Вони часто переходять межу в критиці, а особливо в тональності. Не треба цього робити, займайтеся конструктивною критикою.

Тоді буде більше довіри й загалом це буде краще для розвитку ситуації та для держави в цілому — і для виборів, які колись будуть.

Бо інколи ти хочеш себе якось ідентифікувати як того, хто співчуває якійсь політичній силі, але коли ти бачиш оцю чорнушну роботу в медіа, то думаєш: “Боже, ні, ніколи”. Вони самі собі шкодять. І мені дуже шкода, бо принаймні був би іншим політичний дискурс, якби він вівся цивілізовано.

І ще дуже багато є думок, що якісні медіа не мають іти в телеграм. А я вважаю, що мають. Треба вже приймати цю реальність, що наші його ніколи не заборонять. У влади є дуже велика спокуса працювати зокрема через телеграм-канали. Тому хай якісні медіа зараз ідуть у цей телеграм і просувають іншу тональність, інший порядок денний, інший спосіб ведення дискусії».

Свої поради дав і Олексій Панич: «Готуватися до того, що і ця постійність не є постійною. Коротка репліка про марафон, бо це має відношення до продовження відповіді. Його не закривають, хоч його майже ніхто не дивиться. Це такий “паркет”, у якому пропаганда перекривлює факти неправомірно сильно, але він потрібен владі не для того, щоб впливати на всю Україну. Він потрібен для того, щоб телеканали, які входять до марафону, не вели власну інформаційну політику.

Тобто він не дає ICTV, не дає “1+1” вести власну інформаційну лінію і самим вибирати, що казати українцям, а що не казати. Це стримувач. Якщо міжпартійний розбрат перенесеться, як у довоєнні часи, на ці телеканали, це додатково буде розхитувати інформаційний простір, який і так уже розхитаний дуже сильно.

Ми звикаємо, що хаос — назавжди, і тепер треба якось виживати. Є два таких культурних рецепти: Carpe diem — лови момент, будь авантюристом, пристосовуйся, а протилежно — класицизм: жорстко вибираймо собі окремий клаптик і на ньому жорстко наводьмо порядок. Будемо там нещадно вирубати все, що в цей порядок не вписується, але порядок собі встановимо.

Звикати до того, що це все нормально і назавжди, також небезпечно. Найбільше потрясіння психологічне нас чекає не поки триває нинішній стан, а тоді, коли буде підписане перемир’я і закінчиться гаряча фаза війни.

Бо тоді вибухнуть внутрішні розбрати, міжпартійні, готуємося до виборів, всі воюють зі всіма, всі поганці, на всіх треба виливати купу бруду — й от цього свідомість може більше не витримати. Повертатися в ситуацію, з якої виїхав, значно психологічно складніше, ніж звикати до нової ситуації, в яку потрапив. Готуйте собі індивідуальну інформаційну дієту, таку, щоб ви підтримували себе здоровим і в працездатному стані».

Наостанок ведучий запитав, що робити з соціальною дистанцією, яка формується серед людей з різними досвідами та правдою, зокрема між цивільними й військовими.

«Дистанція є однозначно, — сказав Олексій Карачинський. — І для цього далеко не потрібно їздити. Це 6 годин, наприклад, з Києва до Слов’янська, зі Слов’янська ще кудись 50—100 проїхати — і там буде абсолютно інша картинка. І якщо після цієї картинки повернутися знов назад — буде такий дуже хороший контрастний душ.

Окрім внутрішніх процесів, ще буде велике повернення бійців, наших воїнів-захисників. Виникатиме сильне питання справедливості, на яке якось потрібно буде реагувати. І це буде, як мені здається, дійсно дуже складний етап.

Як готуватися до цього — це теж складне питання. Мені здається, багато доброї підготовки може відбуватися за допомогою освіти, але є колосальна різниця досвіду: це як, наприклад, дитині спробувати пояснити, що таке гаряче, якщо вона його не відчувала.

У своїй сфері я знаю, що мені робити. Я зараз допомагаю військовим і надалі планую допомагати. Свою межу я визначив і у своєму контексті я розумію, що робити. На суспільному рівні відповісти складно».

Олексій Панич погодився, що буде багато сутичок усередині суспільства, адже одні будуть повертатися з передової, а інші будуть повертатися з Західної Європи: «Як їм тепер уживатися в одній Україні? Поки ми всі більш-менш єдині, кожен робить своє, і ми всі виживаємо як нація. А буде підписана мирна угода — і ми втратимо відчуття єдності.

Нам треба буде наново домовлятися і встановлювати контакти. Люди приїдуть з абсолютно несумісним досвідом. Ці виклики ще попереду, ми зараз не можемо наперед дати якісь рекомендації та гарантії. Буде складно, але все, що нас не вбиває і не ламає, робить нас сильнішими».

Фото надані організаторами, скріни з відео