Проєкт «Тотальний: Наживо». Тарас Компаніченко: «Ми маємо тягнути ниточки до людей в окупації»

Держава, що воює, занурившись у внутрішні проблеми, якось на рівні підсвідомості відрізає від України території, які захоплює агресор. Про ті міста й містечка, які були окуповані десять років тому і після повномасштабного вторгнення, взагалі говорити не доводиться. Стіна взаємного мовчання зміцнюється, а інформаційний вакуум витісняє «тих, хто залишився там», із нашого поля зору й відчуття.

Як ми переживаємо війну і які уроки засвоюємо? Що може об’єднати країну та різні долі? Яку роль у цьому відіграють культура й суспільство? Як достукатися й до себе, й до тих, хто залишився на окупованих землях із різних причин, але душею — з Україною?

Поява культурного музичного проєкту «Тотальний: Наживо» у партнерстві з Рухом опору ССО ЗСУ — одна зі спроб відповісти на ці складні запитання й достукатися. Відомі українські артисти присвячують свої концерти жителям окупованих територій, простягаючи їм руку від України й віддаючи частину душі.

Тарас Компаніченко — кобзар, лірник, бандурист, а нині ще й військовослужбовець. Він і його гурт «Хорея Козацька» підтримали Рух опору та проєкт «Тотальний: Наживо». Нам вдалося поговорити з артистом перед записом концерту про війну, зміни в суспільстві та місію культури.

Про нові радощі, перший день війни й аудиторію, яка може почути

— Тарасе, ви зараз і до повномасштабного вторгнення — це одна людина чи різні?

— Генерально, звісно, це та сама, але, можливо, я ще не збагнув до кінця, наскільки змінився. Прийняття нагальних і невідкладних рішень… Зустрічі зі смертю, звісно, накладають відбиток… Ось кілька днів тому мені подзвонив побратим із Полтавщини, з яким ми служили з перших днів війни, і сказав: «Тарасе, я живий». Я був вражений. Це особливий стан, тому що ми зараз перебуваємо в такому процесі, коли не знаєш, хто й коли, і звідки прилетить. Тобто це той момент, коли виходить така фігура риторична чи поетична: мене таки питали у 2022 році, чи я в собі зміни бачу. Якось я відповів: як стріну по зброї братів живими — з радості плачу. Ця емоція радості у минулому житті була природною, а зараз це щось зовсім інше.

— Ваш перший день війни… Яким би було перше речення вашої книги з умовною назвою «Моє 24 лютого»?

— Ми прокинулись у Боярці від вибухів та сирен, коли Москва била по Василькову. І перший день війни був діалогом із моїми ближніми, особливо з дівчатами — дружиною й доньками. У нас вийшло, як у «Чухраїнцях» Остапа Вишні: «Я так і знав». Це гібридна війна, і починаючи з Майдану 2014 року, були різні її етапи: політичний, економічний, війна в культурній та церковній сферах. Ворог задіював багато чинників, аби знищити українську ідентичність, розчинити її та зробити чимось на кшталт білоруської. Щоб це була країна-сателіт без особливого національного обличчя та свідомості. В Україну закопали багато грошей.

Першого дня я зателефонував своїм друзям, бо хотів записатися до війська. Враховуючи, що я білобілетник, із цим у мене виникли проблеми. Тому в хід пішли особисті знайомства. Набрав Андрія Ковальова. Він сказав: «Батьку, робіть те, що робите. Ми айфоном цвяхи не забиваємо». Тоді я зателефонував до Дмитра Корчинського, сподіваючись на його авантюрну складову. І він сказав: «Тарасе, я покличу тебе, коли буде потрібно. Ми мікроскопом цвяхи не забиваємо». Тож книжка моя може так називатися: «Я, айфон та мікроскоп».

Це я імпровізую, звісно, взагалі не думав про це. Але одразу на хвилі цих перших емоцій почали писатися вірші, на кшталт: «Друга армія у світі йде на нас і грізно гирка, та по дорозі їм зустрілось місто лицарське — Охтирка». Чи «За колоною-колоною йдуть на нас московські брили, та їх сміло зустрічають українські Збройні сили». Була дуже сильна емоція…

А потім — думки про ближніх, бо моя мама, вже покійна тітка та родичі — в Сумах, інші родичі — на Херсонщині. Якось так сталося, що діти саме приїхали з Києва до Боярки, і ми всі там з’єдналися. Але одразу постало питання, як розв’язати собі руки, убезпечивши своїх близьких — жінок і дівчат. Бо я знав: саме жінкам окупанти можуть заподіяти найприкріше. Мені пропонували евакуюватися до Баварії, Франції, Польщі. Але врешті дівчата поїхали на Поділля. Сини — зі мною. Старший уже півтора року служить, був під Вовчанськом. Молодший працює в потрібній сфері.

Ще думав, куди подіти всі артефакти, які в мене зібрані. А це картини, живопис, графіка, скульптура, величезна колекція бандур... Це така дещиця, яку я міг якось евакуювати... Але зрештою я не зміг усього цього впхнути в той автобус, яким приїхали наші друзі.

— Кажуть, що твір майстра кожен слухач сприймає по-своєму. І чує своє. Але про що зараз говорите ви, працюючи над своїми творами?

— Можна було б сказати, що це — звернення до якогось егрегору, національного духу. Я не знаю… Просто, з одного боку, ти не можеш не писати. Всі творці — і високі поети, і графомани — не можуть не писати, тому що це — потреба. А з іншого боку, я — нішовий виконавець, і моя апеляція — до тих, хто може почути. Звісно, я виставляю свої твори в засобах масової інформації, у соціальних мережах чи якихось ютубах. Але в мене не мільйонні перегляди. Мені навіть дорікають, що я пишу занадто складно, що вживаю таку лексику, якої ніхто не розуміє, й достобіса таке комусь потрібно. Мовляв, треба вживати прості слова, матюки, умовно кажучи. А я вживаю прадавню українську мову, тому що інакше не можу.

Про уроки війни, штучний поділ на «східняків» і «західняків» та коріння

— Кожну країну можна порівняти з людиною, яка росте, помиляється, рефлексує, засвоює уроки чи ні. Який урок зараз, на вашу думку, засвоює Україна? Що ми маємо зрозуміти, переживаючи російську агресію?

— Ми — дуже вільний, індивідуалістичний, волюнтаристський народ. Не фаталістичний, а саме волюнтаристський. Ми будуємо своє майбутнє й не сподіваємося лише на вищі сили, а найперше — на самих себе. Звісно, в нас є частина фаталізму, як і в усіх націй, але превалює все ж таки потяг до дії. На жаль, українці завжди могли дуже красиво боротись із зовнішнім ворогом, не помічаючи, як нас перемагає внутрішній. Ми маємо бунт і певну міру свободи, яка для нас дуже важлива і є самою суттю. Складова анархізму в нас — це така собі похідна фракція великої свободи, внутрішньої й національної. Але коли свобода переливається за вінця, тоді виходить потоп, анархія.

І це зазвичай у минулому грало з нами поганий жарт. Наприклад, ми змогли перемогти під Конотопом (битва під Конотопом 1659 року. — Ю.М.), а скористатися перемогою — ні, бо Івана Виговського змістили. І таких прикладів можна наводити багато. Тож висновок, який, на мою думку, ми все ж таки зробили ще 2014 року під час Революції Гідності й протягом цього періоду, полягає в тому, що українці навчилися залишатися в певних рамках здорового глузду. Навіть критикуючи владу та вказуючи на проблемні моменти в сучасному веденні війни, витоках інформації тощо.

— Наведіть приклади.

— Коли опозиціонери говорять про те, що ніяких виборів зараз не може бути, — це здоровий глузд. Тобто в цьому випадку нас веде не амбіція, а здоровий глузд. Саме цього навчилися українці. Вихід з інфантилізму, дорослішання — це коли гроші, які ворог вкладає у створення великих суспільних розламів, насправді йдуть у провалля. Бо в нас уже є певні стримувальні чинники. І за цим приємно спостерігати.

Я бачу також, що багато хто готовий ставати тим пожежником, який гасить вогнища розбрату і якихось виключно особистих антипатій. Тобто на першому плані для багатьох — державницька позиція та свобода. І навіть якщо говорити про наявність певних обмежень, українці все одно звертаються до того самого стрижня, який полягає в тому, що громадянська й особиста свободи, а також їх сукупність — це і є наша національна свобода.

Тому мені здається, що є дорослішання й колосальний прогрес. Принаймні в колі, з яким я спілкуюся, люди кажуть: чий би бичок не скакав — телятко наше. Тобто, на відміну від минулого, зникає вождизм, притаманний посттоталітарним суспільствам Східної Європи.

Водночас наші люди стали здатні будувати пантеон слави минулого, до якого вони зачисляють усіх. З історичного погляду, між героями пантеону є багато суперечностей, і вони могли між собою в минулому не надто добре ладнати. Але українці навчилися дивитися на своє минуле з позиції: що доброго зробив кожен із тих людей саме тоді? І в науці, і в політиці, і в письменстві, і в економіці. Так само ми навчаємось дивитися на сучасний простір із державницької позиції. Тому будуємо сучасний пантеон симпатій саме на тому, що доброго ця людина несе, а також може зробити й робить.

— Зараз у ЗСУ ви стикаєтесь із тією частиною України, яка не мала таких коренів, як ви. Люди зі сходу можуть розмовляти російською, не відчувати цієї землі так, як ви. Але вони гинуть за неї, і саме зараз корінням вростають у цю землю їхні діти. Як нам об’єднатися? Як побудувати країну, яка зможе створити сильну державу?

— У шекспірівському «Отелло» був Яго, який нашіптував Отелло, ніби його зраджує дружина. На одному заході з реабілітації на заході України я нещодавно казав: дорогі мої друзі, не слухайте тих Яго. Не слухайте феесбешних нашіптувань, нібито тут мобілізували всіх із ваших сіл та містечок, а східняки, мовляв, курять бамбук чи повтікали. Поїдьте до Харкова, подивіться, скільки там лопотить прапорів на цвинтарі. Подивіться, скільки лопотить прапорів у Чернігові, Сумах, Полтаві, Прилуках, у селах і містечках Полтавщини, Сумщини, Чернігівщини, ну й, звісно, Запоріжжя, Дніпропетровщини, Черкащини та інших.

Коли я бачу, яку жертву сплачують як східняки, так і західняки, чорноморці з півдня, поліщуки з півночі, то кажу, що це — про національну єдність. І тут немає різниці, де людина живе й наскільки вона була посвячена в надра української культури. Міра посвячення могла бути дуже мінімальною, але так могло бути і на Західній Волині, в Ковелі наприклад. Не всі люди там були аж так укорінені в українські надра. Бо ми живемо в сучасному просторі, де, так би мовити, витають одні мелодії. Нещодавно вся країна ще слухала радіо «Шансон». Наприклад, 2014 року, коли я їхав із Волині до Києва в маршрутці й просив вимкнути цей жах, на мене ще й огризалися. І я можу сказати, що такого «добра» було чимало на всій території України.

— Ви впевнені, що зараз ні?

— Я впевнений, що зараз ми рухаємось у правильному напрямку. Ми живемо в умовах, коли національний наратив і міт (міф. — Ю.М.) — це питання виживання. Адже вони тісно пов’язані з історичною наукою. На жаль, остання, як і історія української літератури чи музики, часто залишається у власній бульбашці. Виконавці історичної музики й автори книжок про минуле існують у замкненому просторі своїх епох. Завдання національного наративу — прорвати цю ізоляцію й стати живим внутрішньонаціональним комунікатом. Ідентичність має бути поширеною в усьому суспільстві, а ключові сенси — спільними для всіх.

І цей процес зараз відбувається, і це відкриття стосується як «східняків», так і «західняків». Багато хто пішов боронити Україну, не знаючи майже нічого про неї. І я бачив по своїх побратимах, що багато хто нічого не знає. Хоча я служу в такій бригаді, де чимало представників еліт, інтелектуалів і таке інше… Хтось був дуже класним байкером, психологом, кінологом, та все одно внутрішня потреба була це знати. Але не було національних майданчиків, де б ці великі, сучасні люди, успішні у своїх галузях, могли перетинатися з культурою й ділитися цим.

Я завжди казав, що «зірки» в нас можуть бути розкручені продюсерами, не вміти говорити й утекти за першої нагоди до Москви. Але насправді зірки — це ті, хто є цікавими, внутрішньо успішними, ті, що побудували себе самі та створили унікальні винаходи, бізнес, написали прекрасну поезію чи прозу, створили сучасну музику. І ці люди повинні знати одне одного, знати українських математиків, біологів, спортсменів. Зараз ми спостерігаємо процес внутрішньої національної комунікації, коли зникає поділ на «сектори» за мовною або культурною ознакою. Раніше, наприклад, спорт асоціювався з російськомовним простором — мовляв, нехай українська залишається у своїй «ніші»: віночки-барвіночки, «укрсучліт», «Радіо Рокс», бандуристи чи фольклористи. А інші сектори — не для вас, і вашій мові там нібито не місце.

Це змінилося. Український світ став інтегральним — він проник у всі сфери. Те, до чого ми змагали ще з кінця 80-х, про що говорив Чорновіл: українське має бути всюди — у високому й у буденному. Ми казали, що поки повія не говоритиме українською, український світ не відбудеться. Лише тоді суспільство відчує себе сформованим. І в цьому процесі постать воїна — ключова. Ми маємо не лише мотивувати їх і просвітлювати, а й чути запити. Коли я читаю лекції з національно-патріотичної підготовки і люди мені ставлять глибокі запитання, я приношу їм цілу купу книжок: ось оригінальне видання Грушевського 1906 року, географія, переклади Лондона — щоб показати, що українці ніколи не були зашореними. Вони були широкими, вони хотіли бути рівними серед рівних, вільними серед вільних. І через армію ми формуємо й об’єднуємо націю, а нація дивиться на героїв і об’єднується через їхні чини та подвиги.

— А танці та пісні молоді під російську попсу в розпал війни — це що для вас? Хто і з чим у цій історії не впорався? Батьки? Держава? Культура?

— Це поза межею. Це відсутність узагалі будь-якої емпатії, симпатії. Це нерозуміння того, що відбувається, хто нас убиває, що несе, навіщо почав цю війну. Бо війна відбувається не за території, територія — це тільки засіб. Війна ведеться на знищення, це екзистенційна війна. Для них це — на смерть, щоб нас не було, а для нас — за життя, щоб ми вистояли та відбулися.

У своєму нещодавньому інтерв’ю я говорив, що на цьому кривавому бенкеті ми маємо залишатися тверезими. Мали б бути ті, хто міг спинити. Хтось, хто сказав би: щось тут не так. Коли я бачу, наприклад, що діти забивають свою подругу й ніхто не спиняє, — це для мене стадні речі. Так само тут я бачу стадні речі, щодо яких ніхто не сказав: «Стоп, друзі, що це? Що відбувається?». Ніхто не поставив цього під сумнів. Це для мене найгірше. Тобто помилятися можуть усі. Але не знайшлося, як казав Шевченко, одного козака на мільйон свинопасів…

Іще один приклад. Ми організували миколайсько-різдвяні свята для моєї бригади. Анжеліка Рудницька була помічницею Святого Миколая, Євген Дикий — Миколаєм. Усе було щиро й тепло. Анжеліка питає в присутніх: чи годували пташок і котиків, слухали бабусю, читали книжки? Усі відповідають: «Так». Вона продовжує: «Ну, «Пацанів» точно не дивилися!» І раптом одна жінка піднімає руку. Поруч її чоловік — поранений військовий. Анжеліка обережно відповідає: «Сподіваюся, наступного року так не буде». А жінка: «А що такого? Це ж культура». І тут важливо пояснити: як в Ізраїлі не грають Вагнера, бо він принижував євреїв, так і ми повинні мати гідність не толерувати того, що нас знецінює.

Про паростки українства під «совєтами», долі окупованих і важливість підтримки

— Ви ж теж зростали в часи, коли радянщина намагалася знищити українське, що й зараз росіяни намагаються зробити. Як ви дитиною не зламалися під цим тиском суспільства і пронесли крізь роки свою національну ідентифікацію? Адже дітям, як на мене, ще важче, ніж дорослим, переживати такі репресії.

— Я виріс у родині, де дідусь із бабусею були репресовані, у них за плечима 29 років таборів і спецпоселень. Це люди з Харківщини. Я від дідуся навчився «Ще не вмерла», «Вже років двісті козак в неволі» і «Гей, нум, братці всі до зброї на герць погуляти». Батьки на днях народження співали «Розпрощався стрілець зі своєю ріднею» чи «Ой на горі вогонь горить». А я зараз це співаю, на жаль, на похоронах…

Тобто в мене — унікальний випадок. Але, наприклад, коли я прийшов до Української гельсінської спілки в 1988 році, то побачив там Сашка Хоменка. Він — поет та історик, зараз служить у бригаді Національної гвардії «Рубіж». Він був із простішого середовища, не з такого, як я. Але він теж щось знав і щось відчував. І чомусь він іще 1988 року обрав цей бік. Хоча, як він написав у своїй новелі, його приманювали «велікорусскім міром, которий імєл лоск». До кінця 2014 року українців цим спокушали, аби ми відмовилися від свого національного єства.

— Та попри це пробивалися й існували паростки.

— Так. Ми ж знаємо, що всупереч цьому всьому існувало, наприклад, поетичне кіно. Так само й ми виросли всупереч. Батьки нам щось підсовували. Раптом якось я у мами під ліжком знайшов «Історію України-Руси» Миколи Аркаса. Потім, я бачив, десь Василь Симоненко лежав. Батько цитував Ліну Костенко.

Або ж якось трапився такий випадок. Ми їдемо з батьком у потязі до Вижниці. Це був, здається, 1970 рік, московський потяг. І сусіди чують, що батько до мене звертається українською. І йому інші починають говорити, мовляв, «зачєм ви рєбьонка калєчітє?». Дійшли до того, що запитали: хіба в українців існують якісь поети, такі як Белла Ахмадуліна, Робєрт Рождєствєнскій, Євгєній Євтушенко? Тобто сучасні поети, з якими кореспондуються естетичні та емоційні запити сучасної людини. І батько в них запитав: чи знають вони Миколу Вінграновського, Ліну Костенко, Івана Драча, Василя Симоненка? Батько почав цитувати, й у них шок одразу стався, всі почали «з’їжджати» з теми.

Я був у Парагваї, і мені директор історичного музею каже: «Так Путін воює, бо хто там на сході та півдні живе — росіяни». У мене аж кров гепнула в голову. Мої родичі під окупацією живуть на Херсонщині, то я від них ніколи російської мови не чув. І люди там із такими прізвищами, як Запорожець. Тому мені здається, що, з одного боку, це щасливий випадок, а з іншого — вони все одно не могли всього закатати в бетон. Дуже-дуже старалися, але, цитуючи Тараса Шевченка, «а од коріння тихо, любо зелені парості ростуть. І виростуть; і без сокири… козак безверхий упаде, розтрощить трон, порве порфиру, роздавить вашого кумира, людськії шашелі. Няньки, дядьки отечества чужого! Не стане ідола святого, і вас не стане…». Так писав Шевченко, і так воно склалося. Ми все одно залишилися самими собою, і зараз це масштабується.

— Але війна не однорідна. Кожен переживає свою реальність. І вона дуже різна. Як і біль. Іноді здається, що ми, втрачаючи території, одразу втрачаємо людей. І йдеться, на жаль, не тільки про 2014-й. Маріуполь, Бердянськ... Ми не знаємо, чим вони живуть, хто там залишився, що вони відчувають і що переживають... Адже точно не всі прийняли Росію. Що з цим робити?

— Треба підтримувати ці контакти всупереч усьому. Це дуже важко й небезпечно. Це небезпечно насамперед для тих, хто залишився на окупованих територіях. Я, спілкуючись зі своїми родичами на окупованій Херсонщині, пишу абстракції: «Хай Бог благословляє», і вони мені так само відписують, наприклад: «Із Великоднем», «Із Різдвом», «Із Покровою».

— Щось нейтральне?

— Дуже нейтральне. Коли сестра жила в Херсоні й туди зайшли окупанти, то вона казала, що люди сподівалися на швидке звільнення. Потім їй довелося поїхати південніше. Зараз ми переписуємося, але пишемо щось на кшталт «кланяйся мамі — кланяйся й ти мамі», «ми молимося за вас, молимося за всіх». І цього достатньо, бо кожен з нас знає, що це означає. Це, звісно, можна потрактувати по-різному, але водночас завжди можна мати якесь певне алібі.

Людей на окупованих територіях треба підтримувати, створювати якісь ниточки, зв’язки. Це дуже важко. Можливо, якщо там є якісь віконця, наприклад у YouTube, незакриті ще канали, що транслюються на Московщину й окуповані нею території, то треба дуже старатися використовувати ці засоби. І, знаєте, в Олександра Олеся є давній вірш, який цитував кожен українець у добу Української революції: «Нас ждуть». Так от, вони нас ждуть, і ми це добре знаємо. Вони дають нам усі знаки, передають вербально й невербально, в будь-який спосіб, що вони чекають і вони з нами.

— Звертаючись на концерті до людей, які зараз живуть під російським гнітом, до кого особисто ви звертаєтеся? Кого уявляєте?

— Передусім — своїх рідних. Батьків моїх друзів у Мелітополі. Дядька моєї дружини в Маріуполі. Я згадую тих, хто, на жаль, не вижив: мого друга Ореста в Ізюмі… Олега Єфіменка з мого куреня «Вовча Ліга». Він зник безвісти, а потім його ексгумували — розстріляного. Я згадую живих. Як із окупованого Станіслава вибиралися батьки, вже покійна мама моєї подруги Людмили Пейч. Тих, хто загинув під окупацією. Професорів, як-от Володю Цибулька, який сидів під окупацією, прикидаючись охоронцем. Мого друга, полковника Романа, який пережив окупацію Ірпеня й розповідав, що там коїлося. Я згадую тих, хто не повернувся, кого вбили, зґвалтували. Переді мною завжди конкретні обличчя цього часу й війни…

— Тарасе, дякую за розмову. Хочеться наприкінці сказати: хоч як війна розділяє українців, душа в нас залишається одна на всіх, незалежно від того, де ми живемо: в Києві, Маріуполі, Бердянську чи Львові. Й артисти, які підтримують рух опору, допомагають зберегти цю єдність і не розділяти нас іще більше.

— Будьмо разом до перемоги.