«Колеса крутяться – бабло помутиться». Веселі пригоди далекобійника Колі

Мабуть, чи не кожний автомобіліст у своєму житті за кермом потрапляв у різні пригоди: комічні, і не дуже. Ледь не кожна автотраса в Україні має свої приколи: кювети, заховані у високих бур’янах через недогляд з боку працівників автодорожньої служби, брехливі дорожні знаки, що не відображають реальну картину.

Про свої автопригоди та особливості української логістики журналісту розповів один із водіїв-далекобійників – Коля. Прізвище на прохання інтерв’юера не вказую.

За кермом народився. Це точно про Колю – водія-далекобійника із Черкащини. За кермом ледь не з першого класу.

«Першим моїм авто був «КаМАЗ»

– Першим моїм авто був «КаМАЗ». Мені тоді було років 8-9. Батько працював на цій вантажівці, тож водіння саме цього авто я і освоїв першим. Не повірите, але ця машина тільки здається великою. Кабіна не така вже й велика, бо я, будучи малим, зміг нею кермувати. Потім у батька з’явилась службова «Таврія» і я, природно, «пересів» на неї. Після школи працював водієм «КаМАЗа», а пізніше став кермувати «фурами», хоч на той  час і не мав водійських прав відповідної категорії, – ошелешив з самого початку  розповіді мій співбесідник.

«Кобра» шипіла, але не вжалила

– Відколи почав водити авто навіть не пригадую. Був досить малим, коли почав самостійно їздити на батьковому легковику. Закінчивши школу пересів на важковаговик. Вже тоді мав посвідчення водія на мотоцикл та автомобіль. А те, що категорію «Д» ще не відкрив, ні мене, ні керівництво фірми, що займалась логістикою, і де  працював водієм «фури» геть не хвилювало. У начальства підхід простий як мило: умієш водити ваговоз? – Сідай за баранку і не патякай. Якось ми ганяли «фури» із кукурудзою із Богуслава до Миронівки на тамтешнє ХПП. І одного разу мене на шляху зупинила «Кобра». (Спецпідрозділ ДАІ «Кобра» вже давно ліквідований, але у двохтисячних він добряче наводив шелеху на автошляхах, зупиняючи і простих і «блатних», – авт.)

– «Ваші «права» – скомандував офіцер «Кобри» як тільки я відкрив дверцята кабіни.

– Осьо, і ще паспорт, – сказав я, вклавши у паспорт 50-гривневу купюру.

– Це що таке?, – строго запитав офіцер.

– Та нічого, – кажу, і додаю ще сотню.

– Що?! Будемо оформлювати спробу дати хабара правоохоронцю при виконанні?!, – ще більш строго сказав «кобрівець».

– Мало!? Ну у вас і апетити, відповів я, дістаючи двохсотку. Тоді місячна зарплата  у 350 гривень багатьом лише снилась. Народ ішачив за 120. Хто мав 200 – почувався королем. Мої кпини «кобрушник» пропустив повз вуха незворушно як вождь ірокезів, і відпустив, залишивши при собі документи і перші дві купюри. Паспорт, водійське і гроші наступного дня мені повернув начальник. Якщо фірма, що займається логістикою, солідна, то її керівництво завжди може порішати із «гайцями» (працівники ДАІ на сленгу автомобілістів, – ред.) будь які питання. І не лише із ними. Аналогічно вирішили проблему із категорією «Д». Через кілька днів вже мав відповідне водійське посвідчення, хоч жодного дня не вчився у автошколі. А що? Водити умію. Досвід маю. Хто ж буде «фури» водить, якщо усіх за парту відправити?, – знизав плечима Коля.

Місто де знаки брешуть

Хочете вірте, хочете ні, але довжина одного метра на різних автошляхах України може бути неоднакова. У цьому на власній шкірі пересвідчився наш співбесідник. Закороткий метр зіпсував будку Миколиної «фури».

– Це було у Кременчуці. Їду я по автотрасі. Попереду проїзд під мостом автостради. І як годиться перед ним знак обмеження габаритів по висоті транспортного засобу. Знак інформував, що обмеження по висоті у цьому місці становить 3 метра 70 сантиметрів. Цю ж вантажівку я спокійно проводив під мостом у Дніпрі, де висота обмеження була на 20 сантиметрів менша. «Там я без проблем проїхав з обмеженням по висоті у три з половиною метри, тож тут на три сімдесят точно проїду», – наївно подумав і поїхав під автостраду. Я ж звик вірити знакам. Добре що стишив хід. Тільки заїхав під міст, а воно як бабахне. Я по гальмах. Виходжу із кабіни і німію. Будка від удару репнула. Бо вона виявилась на 15 сантиметрів вища за перекриття мосту. Там де мало бути 3.70, по факту було значно менше ніж 3 метра 50 см  у Дніпрі.  Ось такі бувають дива дорожньої арифметики, – пригадав далекобійник.

Аномалію він пояснив просто. У свій час знак був правильним. Але відтоді там багато разів ремонтували дорожнє покриття, і як у торті «наполеон» щоразу накриваючи один шар асфальту іншим. Таким чином висота обмеження з кожним шаром скорочувалась. А років за п’ятнадцять 3.7 метра стали коротшими ніж 3.5.

Місто де легко заблукати

Є такі міста в Україні, у які спокійно ні в’їхати, ні виїхати. До таких Коля впевнено відніс Кременчук, що на Полтавщині.

– Кременчук – місто плутане. Дуже не люблю туди їздити. Легше голову зламати, ніж розібратись у хитросплетіннях тамтешніх вулиць.

За сто гривень по Харкову із сиренами та мигалками

– Харків – місто чуйних «гайців». Воно теж досить плутане. Проїжджати через нього – те ще випробування. Одного разу віз вантаж у Чугуїв на завод де виготовляють лимонади. Їхати довелось через Харків. От я їхав-їхав, поки не виїхав на смугу зустрічного руху. І даївці тут як тут.

«Привіт, хлопці», – кажу їм, – Ось вам сто гривень, тільки виведіть мене із цього міста, щоб я без зайвих пригод доїхав до пункту призначення. І з цими словами протягнув сто гривневу купюру. Даївці гроші взяли і мене як фонбарона під мигалки із сиреною випровадили із Харкова, – пригадав Коля.

Дуля, як елемент народної дипломатії

Мав везти вантаж у південний порт, що біля румунського кордону. Дружина захотіла поїхати зі мною, бо теж як і я любить подорожі, пригоди і море.

Місце вивантаження було визначене як закрита територія, де не може бути сторонніх. Приїхали пізно уночі. Дружина спала на спалці в кабіні, тож її при в’їзді на територію охоронці не побачили. Рано-вранці ми купались і тицяли дулі у бік Румунії. Там через Дунай до Румунії можна було до плюнути.  Совість за це не допікала, бо тоді між нашими країнами ще тривала суперечка за чорноморський шельф та Зміїний. Ранок ще не закінчився, а ми вже викупані і задоволені під’їхали до КПП. Охоронець взяв путьовий лист і раптом побачив дружину.

– О! А це ще хто? Тут закрита територія і сторонніх тут не повинно бути. Хто дозволив!?, – зарепетував він.

– Он документ, у вас в руках. Я по ньому завжди так їжджу. – сказав я, і натиснувши на газ рвонув уперед, залишаючи за собою хмару пилу і ошелешеного охоронця, який розгублено тримав в руках лист. Люблю пригоди. А ще більше мені подобалось їздити автошляхами нашої безкрайньої Вітчизни, возити вантажі і милуватись українськими краєвидами. Після війни обов’язково повернусь у свою професію. Бо завжди любив про неї казати: «Колеса крутяться – бабло хомутиться», – завершив розповідь далекобійник Коля.

Кювет у траві, «бамбули» авторожники і сліпі даївці

Це пригода, яку пережив сам автор цих рядків.

Було це влітку у далекому 2013-му. Наша компанія із трьох родин поверталась із відпочинку з Криму. Їхали двома легковиками.

Пастка виникла з вини безруких чи ледачих працівників автодорожньої служби, які не пообкошували узбіччя, і не встановили знаки там де було небезпечне узбіччя.

На прохання пасажирів мав зупинити машину. Сповільниши рух авто, спрямував «четвірку» на узбіччя. Мить і машина зависла боком на крутосхилі кювету, який був надійно закамуфльований високими, вище людського зросту бур’янами. Лише дивом авто не перекинулось. Витягнути машину із пастки допомогли друзі із другої автівки. У сотні метрів від нас стояв екіпаж даївців, які стоїчно робили вигляд, що нас не бачать, повернувши фізіономії у протилежний бік, аж поки ми не поїхали геть.

Автор:  Володимир Лимаренко-Полянський

Джерело: УК