Колаборанти на службі у Гітлера під час Другої світової війни: міфи та правда

Тема колабораціонізму, співпраці громадян держави, що зазнала нападу, з окупаційними армією та адміністрацією є актуальною для України, яка продовжує кровопролитну боротьбу з путінською Росією. У будь-якому військовому конфлікті співробітництво з окупантами – добровільне, зумисне, усвідомлене і таке, що викликане ідеологічними та соціальними причинами, – має чимало причин історичних. І дуже часто оповите міфами.

"Переможців не судять"

Співпраця з нацистськими окупантами під час Другої світової війни й до сьогодні значною мірою залишається саме в цій парадигмі. Тим часом і нацизм, і фашизм (між ними чимало не тільки спільних рис) визнані винуватцями світового конфлікту 1939—1945 років. Нюрнберзький процес над воєнними злочинцями-нацистами продовжувався майже рік в 1945—1946 роках. Злочинна роль радянського більшовизму в розпалюванні Другої світової війни після підписання 23 серпня 1939 року Пакту Молотова — Ріббентропа з його Секретним протоколом і до самогопочатку війни між двома тоталітарними потугами за настійливим наполяганням Кремля залишилася на маргінесі в залі суду. "Переможців не судять!" Так, через загалом вимушену позицію союзників по Антигітлерівській коаліції Радянський Союз опинився в ролі головного обвинувача на судових засіданнях у Палаці правосуддя.

Ніхто не заперечує важливість засудження злочинів нацистів, але добре відомо про роль сталінської імперії до 22 червня 1941 року. Це і спільна окупація Польщі, і "Зимова війна" з Фінляндією, і повзуча окупація трьох держав Балтії, наслідком якої стали масові репресії та депортації населення до Сибіру. Така сама ситуація була і на східних теренах колишньої Другої Речі Посполитої, і у Північній Буковині та Бессарабії.Значною мірою ці події були передвісниками майбутнього колабораціонізму серед населення великих регіонів, анексованих Радянським Союзом в 1939—1940 роках. Саме тому в Нюрнберзі колишній генпрокурор Андрій Вишинський вимагав від радянської делегації "не допускати передачі й оголошення на суді небажаних документів".

"На великих просторах Європи, які були успішно окуповані як совєтами, так і нацистами, елементу вибору здебільшого просто не було. Обидва тоталітарні режими намагались забезпечити покору відвертим терором. Більшість звичайних цивільних людей перспектива служити совєтам ставила перед тією самою моральною дилемою, що й служіння нацистам. Єдиним принциповим курсом для патріотів та демократів могло бути тільки самовбивче намагання боротися водночас проти Гітлера і Сталіна", – писав британський історик Норман Дейвіс у фундаментальній праці "Європа. Історія" (Видавництво Соломії Павличко "Основи", К., 2001).

Акт державної зради — капітуляція Франції перед нацистською Німеччиною

Звернімося до типології колабораціонізму на прикладі співробітництва з окупантами у Франції в 1940—1944 роках та спробуємо зробити порівняльний аналіз масштабів російського й українського колабораціонізму під час радянсько-німецької війни.

Саме поняття колабораціонізм (з французької мови – співробітництво) сягає давньої історії, проте особливих рис воно набуло під час найтрагічнішої й найпотужнішої війни на планеті – Другої світової (1939—1945). Яскравим прикладом колабораціонізму як політичного на державному рівні, так і у військовій сфері, є ганебна поразка Франції у швидкоплинній війні з нацистською Німеччиною.

З 10 травня до 22 червня 1940 року продовжувався слабкий опір французів, і в Комп’єнському лісі, як і 11 листопада 1918 року після завершення Першої світової війни, було підписано перемир’я. Тільки тепер переможеною стороною став паризький уряд, який евакуювався до містечка Віші. Саме там, на бальнеологічному курорті 10 липня 1940 року відбувся акт державної зради: з 846 сенаторів і депутатів 669 проголосували за зміну режиму і капітуляцію перед нацистською Німеччиною.

Місто Віші стало столицею зменшеної понад удвічі Франції, куди навіть до листопада 1942 року не заходили німецькі окупанти. Пронацистський уряд при фактичному верховенстві "голови Французької держави", 84-річного героя Першої світової війни, маршала Філіппа Петена, формувався з політиків із різних таборів: і колишніх крайньо лівих (комуністів, соціалістів), і крайньо правих (місцевих фашистів, націоналістів, консерваторів і католиків).

Співпраця з окупантами набула багатьох форм. Промислові кола розвиненої індустріальної країни були вельми зацікавлені у військових замовленнях, які надходили з нацистської Німеччини. Економічна взаємодія з Берліном поєднувалася зі співробітництвом на політичному рівні. На території "Французької держави" були прийняті закони, які суттєво обмежували права євреїв. Уже з 1942 року колабораціоністські уряди активно співпрацювали з нацистами під час Голокосту– у "розв'язанні єврейського питання", депортуючи десятки тисяч євреїв-емігрантів з країн Європи та відправляючи французьких євреїв (меншою мірою) до концтаборів у Третьому рейху.

Активно співпрацювали з нацистами військові "Вільної зони" та місцева міліція у боротьбі з партизанами й тими, хто був запідозрений у співробітництві з рухом Опору. Його очолювали як представники "Вільної Франції" генерала Шарля де Голля, так і загони партизанів-"макі", які складалися з людей різних політичних поглядів – від консерваторів, республіканців до комуністів. Значна частина партизанів були вихідцями з країн Європи, і серед них емігранти-республіканці з Іспанії, учасникигромадянської війни у цій країні, які мали бойовий досвід. Після висадки американських, британських і канадських військ у Нормандії ("День "Д") партизани-"макі" зіграли важливу роль у повстаннях в містах Франції (Парижі, Марселі) до приходу регулярних військ союзників.

Звісно, співпраця з Третім рейхом на окупованих територіях Європи мала свої відмінності. Так, на заході континенту окупаційний режим був більш лояльним до місцевого населення і політичної еліти, намагаючись в її лавах знаходити молодших союзників, і часто небезуспішно…

Співпраця з окупантами в СРСР — масштаби вражають

Масштаби військового і частково політичного колабораціонізму різних націй і народів СРСР під час радянсько-німецької війни (1941–1945) завжди вражали як фахівців, так і свідків трагічних подій. Державна пропаганда в СРСР більше розповідала про останній, переможний період у війні.

Український історик Максим Майоров в книзі "Війна і міф. Невідома Друга світова" пише: "Інша ситуація склалася на сході Європи. Тут нацистський окупаційний режим був більш жорстоким, але і довоєнна ситуація не була прийнятною для всіх місцевих жителів. Існувала проблема бездержавних народів, а також неприйняття політичних режимів, що існували до німецької окупації… Нацисти активно використовували у боротьбі проти Москви національне питання в СРСР та незадоволення людей сталінізмом. Однак замість очікуваного визволення вони запровадили режим терору та ще більшого поневолення. Характер і масштаби співпраці визначали самі окупанти, а не поневолені ними народи".

Насправді чимала кількість громадян сприймала на першому етапі німецько-радянської війни окупантів як визволителів, пам’ятаючи про жахи тоталітарного більшовицького режиму: колективізацію, Голодомори, сталінські репресії та депортації, особливо у 1930-х роках і до самого початку війни.

Німеччина окупувала територію всієї радянської України (і більша частина її два роки знаходилася під п’ятою нацистів і їхніх союзників – румунів і угорців), а от радянська Росія максимально втратила трохи понад 15% своєї території зі значно меншою кількістю населення. За різними оцінками, в "російських" формуваннях нараховувалося до 800 тисяч осіб, в основному це були радянські військовополонені.

З грудня 1942 року це:

• РОА (Русская освободительная армия), яку очолював один з найуспішніших командирів РСЧА першого року війни,генерал-лейтенант Андрій Власов, який у полоні перейшов на бік супротивника;
• дивізія "Руссланд";
• сформований з білоемігрантів у Сербії Російський охоронний корпус, який боровся з партизанами-комуністами;
• 15-й козачий корпус СС (у лютому 1945 року понад 30 тисяч кавалеристів, танкістів та артилеристів: донські, кубанські козаки та калмики).

14 листопада 1944 року у Празі було сформовано Комітет визволення народів Росії (КОНР), президію якого очолив Власов. Комітет об’єднав в основному російські антибільшовицькі організації, які своєю ціллю поставили повалення радянського ладу на території СРСР за допомогою нацистської Німеччини. Збройні сили КОНР (від 120 до 130 тисяч осіб) присягали фюреру у січні 1945 року.

Також на окупованих територіях СРСР, на Брянщині та Орловщині, нацисти запровадили експеримент із широкого місцевого самоврядування. Так звану Локотську республіку, "квазідержаву", очолили Костянтин Воскобойник (вбитий в бою з партизанами 8 січня 1942 року), а потім Броніслав Камінський. Вони створили Націонал-соціалістичну партію Росії. Військові підрозділи "республіки" до серпня 1943 року, тобто звільнення РСЧА даних територій, проводили каральні операції проти радянських партизанів, диверсійних груп і місцевих жителів. Пізніше, вже у ранзі генерал-майора військ СС, Камінський брав активну участь у придушенні антинацистського Варшавського повстання; наприкінці серпня 1944 року був розстріляний німцями за… жорстокість.

Значну роль у війні відігравали "добровільні помічники" ("гіві"), які спочатку служили в допоміжних частинах Вермахту, а починаючи з 1943 року брали участь як у боротьбі з партизанами, так і в бойових діях на фронті. Їхня загальна кількість коливалася від 500 тисяч до майже мільйона осіб; понад половину з них складали росіяни. Саме "гіві" брали участь у придушенні партизанського руху на окупованих територіях Європи.

"Загалом в "українських" формуваннях Вермахту, СС, поліції та інших структур ах дослідники нараховують близько 250 тисяч особового складу… Серед формувань на німецькій службі тільки 14-та Ваффен-СС дивізія "Галичина", сформована протягом 1943—1944 років, нараховувала більше ніж 10000 осіб особового складу (за весь час через це формування пройшло близько 32 тисяч осіб). До листопада 1944 року дивізії офіційно відмовляли у праві називатися "українською". Інші великі українські формування – на рівні полків і бригад – почали творитися щойно в останній рік війни… Український національний комітет (УНК) на чолі з генералом Павлом Шандруком німці визнали 12 березня 1945 року. Під прапори Української національної армії (УНА) Шандрук встиг зібрати близько 38 тисяч осіб, у тому числі неповні дві дивізії" (Максим Майоров).

Дивізійники здалися військам союзників на заході. Їх не видали радянській владі через те, що абсолютна більшість особового складу були громадянами Другої Речі Посполитої. Тема участі на першому етапі німецько-радянської війни батальйонів "Нахтігаль" та "Роланд", які діяли у складі Вермахту (ніколи не були частиною структури СС) і виконували допоміжні функції, варта окремої статті через її міфологізацію на державному рівні у РФ.

Повертаючись до рішень Нюрнберзького процесу, відзначимо, що спроба юристів СРСР засудити Організацію українських націоналістів (ОУН) та Українську повстанську армію (УПА)як злочинні організації та поплічників нацистів провалилися. Намагання радянської, а зараз путінської влади представити головними колабораціоністами під час Другої світової війни українців,кримських татар, нації країн Балтії, репресовані та депортовані сталінською владою народи Північного Кавказу є звичайною пропагандою і фальсифікацією.

Колабораціонізм в сучасній Україні

…Колабораціонізм в сучасній Україні під час війни, яку розв’язала Російська Федерація ще у 2014 році, має чимало причин і аспектів. Серед головних причин співпраці з ворогом— банальний матеріальний інтерес, можливість перескочити на кілька поверхів уверх на соціальному ліфті; нерідко спрацьовують тиск і тортури, примус, до яких вдаються окупанти. Важливо не забувати відсутність чіткої громадянської позиції у багатьох громадян України. У цьому часто винна держава з її проблемами: популізмом влади всі роки незалежності, корупцією, провальною соціальною політикою.

Моральний аспект. І тут постає питання: чи виконала рідна держава свою головну функцію — захист громадянина. Чи можна сказати, що ті люди, які опинилися в окупації, захищені? В цій ситуації часто все вирішують моральні якості людини. До слова: кинуті напризволяще після стрімкого відступу РСЧА в 1941 році мешканці України опинилися в такій самій ситуації, як і ті, хто вранці 24 лютого 2022 року побачив на вулицях Херсона чи на околицях Харкова російські танки.

Відзначимо, що є насправді "ідейні колабораціоністи", світогляд яких формувався ще часів СРСР. Це так звані адепти "русского міра" і прибічники РПЦ, "щасливого життя в Радянському Союзі"; серед них й ті, хто вірить у безхмарне життя в часи Російської імперії, коли українці називалися малоросами, тобто "молодшими братами" представників титульної нації — росіян. І найменші прояви їх свободолюбства, навіть самоідентифікації знаходилися під пильним наглядом влади. Саме "ідейні колабораціоністи" ніколи себе не ідентифікували як українці в широкому значенні — як політичної нації, яка має обирати своє майбутнє самостійно.

Аналіз причин колабораціонізму в сучасних українських реаліях вартий не тільки окремої статті, але й одночасно фахової оцінки спеціалістів: соціальних психологів, політичних експертів, істориків, філософів…