Мешканці Херсона: Під гуркіт вибухів спимо, як немовлята, а тиша лякає

Ворожі паблики бадьоро рапортують про успіхи на південному фронті, а в середу, 13 серпня, оголосили початок боїв за «визволення» Карантинного острова в Херсоні. Сьогодні це найнебезпечніший район, звідки вже не перший день триває евакуація мешканців. Втім, це не новина – острів, на якому знаходиться мікрорайон Корабел, і раніше був територією, що найбільш обстрілюється. Тут найближче до російських військ – вже за Дніпром їх артилерія запросто добиває через річку.

«Обстріли як були, так і є. Додалися дрони»

Незважаючи на накручувану росіянами паніку щодо ситуації в місті в соцмережах і фото свіжих руйнувань, загиблих і поранених, самі херсонці, як би дивно це не було, спокійні… Вранці вигулюють собак, поспішають на роботу, двірники без поспіху прибирають бите скло та інші наслідки руйнувань, обговорюючи останні новини з друзями чи співробітниками.

- Бабуся хоче доньку привезти до себе в Херсон з Миколаєва на тиждень - мала скоро їде на навчання до Кишинева, вступила, - каже співрозмовниці один із місцевих зі склянкою «флет уайт» у руці. - Мама хоче на прощання з нею містом погуляти. Не хотілося б її везти сюди під обстріли, але як маму переконати?

Бабусі, які раніше сиділи в чотирьох стінах або в крайньому разі на подвір'ї, і справді, схоже, вже повністю адаптувалися до оглушливих днів у розжареному під сонцем Херсоні. Регочучи, як у молодості, кудись біжать з іншими такими ж пенсіонерками.

Люди звикли, і їм, складається враження, байдуже і на постійні вибухи, і на дрони, що дзижчать над містом. У всіх – свої справи.

- Я ось тільки з тренування прийшов, - ділиться з кореспондентом Коротко про місцевий житель, чемпіон світу з джиу-джитсу Ігор Євтушенко. – До мене на заняття зараз ходять двоє дорослих та двоє дітей. У Херсоні у нас, як і було, – обстріли постійно. Єдине - дрони додалися - багато літає над містом. Артилерією шарахають. Люди не звертають уваги, до всього звикають. Страшно хіба що приїжджим – з незвички. Безпечних тихих районів ми не маємо. Ну так – з острова йде евакуація. У тих районах, що від річки, – порожньо, а ось далі – люди живуть… Зрозуміло, що не так, як до війни, але…

Пошкодження мосту, що з'єднує район Корабел, який раніше був головним промисловим районом, з правим берегом Херсона, погоди для місцевих не зробило – він проїзний. Другий міст – залізничний, він цілий.

– У мене дві співробітниці живуть у цьому районі, спокійно щодня на роботу їздять мостом, – розповідає нам один із херсонців. – Все гаразд, якщо, звісно, дрони не вдарять – тоді буде проблема… А так вони не виїжджали ні тоді, коли острів затопило після підриву Каховської ГЕС, ні зараз. Під час повені тільки на якийсь час покинули будинки, потім повернулися.

"Буде проблема" - це так херсонці замінюють словосполучення "можна загинути". Ставлення до життя і смерті та військових буднів змінилося.

На захисних парканах садять овочі

Ще два роки тому влада встановила у Херсоні габіони – захисні паркани з металевих сіток, заповнених піском та камінням, які покликані захистити людей від уламків. Херсонці адаптували їх під невеликі городики – зараз на захисних спорудах дозрівають кабачки, знамениті помідори херсонські, петрушка, солодкий перець, гарбузи. Вщух гуркіт після прильотів, вийшов - зірвав свіженьке до обіду просто під балконом.

Коли питаєш, як справи у Херсоні, жителі відповідають: «Все гаразд. Як обстріл був, так і є – ми вже звикли». Ніхто нікуди валізи не збирає.

За словами місцевих, у місті все є – магазини працюють, заклади громадського харчування, кав'ярні, аптеки та інше також. Окрім тих районів, що ближче до річки, – там усе зачинено. Дефіциту чогось, крім тиші, немає. Хоча тиша, зізнаються херсонці, лякає.

– Я коли до дружини та дітей до Миколаїва приїжджаю, я не можу спати взагалі, – ділиться з Коротко про адміністратор Херсонського обласного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша Олексій Могилевський. - Розумієте? Дружина питає: «Чому»? Бо тихо...

Олексій зазначає – на вибухи у місті вже не реагує. У своєму будинку за три кілометри від Антонівського мосту не був уже рік.

– Я від Посад-Покровського (40 км від Херсона. – Авт.) з Миколаєва летів на швидкості 160-180 км трасою, – каже наш співрозмовник. – Через дрони – вони постійно над тобою. І у місті вони теж є.

У Миколаїв херсонці їздять до рідних, яких багато хто сюди вивіз через війну, та – відпочити від вибухів, «послухати тишу». А от слухати самих місцевих жителів - не дуже люблять. Адже ті, у відповідь на розповіді херсонців про життя у війні часто відповідають – «та у нас так само було». На початку війни Миколаєву сильно діставалося – місто нещадно обстрілювали з боку окупованого в перші дні вторгнення Херсона.

- Ось не треба говорити, що "у нас так само було", "ми це вже чули", - кип'ятяться у душі у відповідь на такі слова херсонці. – Не треба «звіздіти»! Вони не були під окупацією, а тепер кажуть – "ми це вже пережили, у вас - квіточки!" Ми місяцями сиділи вдома безвилазно і боялися кожного шороху, інакше нас би «оформили» одразу! Це боляче чути. Ви нічого не знаєте, що в нас було! І хочу щоразу їм нагадати, коли з нашого боку під час окупації снаряди летіли у бік Миколаєва – ми завжди їх попереджали.

«Уламки летять розміром з долоню, але Херсон тримається»

У вівторок, 12 серпня, у Херсоні також було голосно – вдень адміністратор Херсонського музично-драматичного театру Олексій Могилевський нарахував п'ять прильотів.

– Був серйозний приліт, це, скажу я тобі, описати словами складно, – зізнається Олексій. - Сидів саме зі співробітницею, розповідав, що, нарешті, пошив собі нову вишиванку - як другий раз бахнуло так, що ми пів години взагалі одне одного не чули. Дуже важко. Я ось зараз з тобою говорю, а вуха в мене ще закладені. Ці тварюки по нас хреначать - життя в Херсоні немає... Але моя мати тут живе, і я залишаюся. Летіло на театр, уламки розліталися з долоню розміром. Але ж Херсон тримається. Ми тримаємось.

Як зазначає генеральний директор театру Олександр Книга, ще у липні під час обстрілу у театрі пошкодило колону, фасад, вхідні двері та вікна. Регулярно прилітає й донині.

- Ще 1943 року фашисти підірвали історичну будівлю театру, сучасні рашисти намагаються зруйнувати її знову, - зазначає Олександр Книга.

Херсонські театрали не розбіглися – їх війна не розігнала. Наразі працюють над створенням музею «Театральний Херсон: від витоків до сучасності».

У театрі, вірніше, у його підвалах, де колись було кафе та банкетна зала, зараз збираються дорослі та діти. Тут проводять різні заходи, майстер-класи для підростаючого покоління. Незважаючи на війну, у місті є діти.

– У нас є круті хлопці та дівчата, які допомагають усе це здійснити, це наші крила, – зазначає Олексій. – Все це ми робимо під обстрілом. До нас приходять по кілька десятків дітей та ще стільки ж дорослих щоразу. Також у нас є колаборації із миколаївським театром.

Ставлять і спектаклі – і глядачі є. До Дня Незалежності відкриють художню виставку – зараз триває активна підготовка.

Молодь у місті утримують люди похилого віку

Люди, складається таке враження, вже й не помічають прильоти. Бабусі з подружками бадьоро марширують під дронами до аптек, домогосподарки з сумками біжать по магазинах, люди йдуть на роботу, двірники, як і до війни, метуть вулиці. Війна настільки міцно вгризлася в побут, що просто перестали її помічати.

- Можливо, ми збожеволіли, але я вважаю, що у нас все гаразд, - зазначає один із наших співрозмовників. – Ми не здичавіли – так само ходимо в кав'ярні, гуляємо з друзями, працюємо. Так, у ті модні заклади, що раніше, не підеш – вони в таких місцях, що краще не потикатися. І дітей не хотілося б привозити сюди. Проте живемо.

Люди старшого віку так само не хочуть їхати з-під спекотного неба Херсона, чию полуденну тишу регулярно розриває грім снарядів, а замість гудіння ос над стиглими кавунами в повітрі дзижчать дрони. Як і у майже знищеному Покровську – звідти останніх мешканців, переважно старих, волонтерам доводиться чи не за комір витягувати. І теж похилого віку херсонці утримують у місті молодь, яка не ризикує кидати батьків, незважаючи на те, що з роботою в місті туго.

- Ось кличуть на роботу до Києва на непогану зарплату, але родина ні в яку – не хочуть переїжджати, - зазначає один із наших співрозмовників. – Прикро, я хотів би… Але як я їх кину, якщо в мене одні дівчатка – дружина, дочки та мати?

Хто їм ще допоможе…