Мріяв одружитися з українкою й осісти на Полтавщині: у боях за Україну загинув 36-річний швед Андреас Броман

Він розмовляв англійською, практично повністю розумів українську — останній рік присвятив вивченню мови у застосунках, на онлайн- платформах. Однак заговорити українською не встиг. Хоча одне слово вимовляв бездоганно — пі*ари. Іншим словом наші військові окупантів не називають.

На третій день після заочного знайомства Андреас покликав Світлану заміж

Потомок вікінгів, швед Андреас Броман ще після Майдану, у свої 25, збирався боронити Україну від вторгнення росіян. Мав намір потрапити в "Азов". Бо вважав українців найкращим народом у світі й захоплювався тими часами, коли козаки на чолі з гетьманом Іваном Мазепою разом зі шведами боролися проти Московії. Але іноземців до "Азову" не брали.

Молодий чоловік не мав військового досвіду. Він працював тренером у фітнес-центрі, офіціантом у ресторані, будівельником — словом, там, де була робота. Став батьком двох дітей, хоч свою сім'ю так і не створив.

Поворотним моментом у житті Андреаса, як і в багатьох на цій планеті, стало 24 лютого 2022 року. Уже наступного дня він замовив закордонний паспорт, щоб їхати в Україну. І 6 березня разом з товаришем прибув до Львова. "Ми громадяни Швеції, хочемо приєднатися до українського війська", — повідомили першому зустрічному поліцейському.

Після відповідних співбесід і навчання шведів наприкінці березня зарахували до Інтернаціонального легіону оборони України, в якому служать військові-добровольці з інших країн і який є підрозділом ЗСУ. Легіонери вступили у тяжкі бої за Харків. Ворог у ті дні дуже сильно бомбив Салтівку. Підрозділ, окрім виконання бойових завдань, багато допомагав цивільним.

— Я прочитала в соцмережах інформацію про участь іноземців у захисті Харкова й прокоментувала її, подякувавши нашим добровільним помічникам, — Світлана Ревека з селища Білики колишнього Кобеляцького району Полтавської області пригадує історію свого знайомства з Андреасом, якого багато хто називав Андрієм на український манір. — Буквально за пару секунд після мого коментаря отримала повідомлення в особисті від Андреаса. Він написав, що я йому сподобалась…

Сама Світлана у той час знаходилася в Австрії. На заробітках. Вона, випускниця Харківського банківського інституту, економіст за фахом, цілих вісім років до повномасштабної війни, маючи на руках маленького сина, працювала "по Європах". Англійська мова їй подобалась ще зі школи, окрім того, брала додаткові уроки, постійно її практикувала, тож бар’єру в спілкуванні з іноземцем не виникало.

— Уже на третій день після нашого заочного знайомства Андреас написав, що я стану його дружиною, — тихо усміхається приємним спогадам моя співрозмовниця. — "Я тебе люблю, ти для мене найкраща в світі", — повторював у кожному електронному посланні. Як будь-якій жінці, мені це лестило, але я не вірила до кінця, що це щиро. Думала, традиційний чоловічий набір слів… Та він ішов на позиції, а я за нього хвилювалась, а як повертався, у мене відлягало від душі. Прямо говорила йому про це, і він, відчуваючи мою турботу, цінуючи відвертість, захоплювався: "Українки — найкращі дружини".

Вони стали батьками чудової донечки Ніколь, але чоловіком та дружиною їм стати не судилось.

Втім, не будемо збігати наперед.

Нещаслива права нога

— Через пів року служби на посаді штурмовика в Інтернаціональному легіоніАндреас вирішив звільнитися з нього з особистих міркувань, — продовжує Світлана. — Тоді я розрахувалася на роботі в Австрії й примчала до нього в Харків. Тут ми вперше побачились у реалі.

Місто моєї студентської юності було напівпорожнім, і нам здавалося, воно належить лише нам двом. Узявшись за руки, ми бродили його вулицями й площами під звуки вибухів і все більше закохувались одне в одного. Тоді я остаточно зрозуміла, що хотіла б бути поряд з цим чоловіком усе життя. Люблю відкритих, прямолінійних, чесних людей, які говорять те, що думають. І роблять те, що хочуть. Те, що Андреас приїхав зі Швеції воювати за нас, у той час, як багато "патріотів" втекли за кордон, дуже багато про що говорить. Але героя з себе він не корчив. Хіба що, бажаючи мені сподобатись, "включив" свій шарм, доброту і ще бозна-що, аби заволодіти моїм серцем.

Протягом двох місяців закохані жили почергово в Харкові, Біликах, Полтаві, подорожували по Західній Україні, бо Андреас хотів більше познайомитися з країною. Водночас чоловік постійно шукав можливості доєднатися до іншої бригади. І, звісно, знайшов. Та, провоювавши місяць у складі 59-ї ОШБ, зазнав поранення в праву ногу. Світлана була поряд. І в госпіталі, і в реабілітаційному центрі в Києві. За перекладача й за "швидку психологічну допомогу".

Після відновлення воїн знову повернувся до своїх обов’язків на фронті. Але невдовзі його нещаслива права нога знову постраждала. "Броман" (прізвище стало його позивним) відправився з хлопцями на евакуацію побратимів. Коли вони прибули на позиції, ворог почав обстріл з танку, внаслідок чого він знов був поранений в ту ж саму ногу.

Тяжкий фізичний стан військовослужбовця урівноважувало психологічне піднесення, адже Світлана сказала, що вагітна.

Андреас вирішив тоді, що, як стане на обидві ноги, спробує знайти себе в цивільному житті. Майже цілий рік лікувався у Швеції (він був родом з міста Сандвікен). Однак ані народження доньки, чому він дуже радів, ані те, що військо-лікарська комісія в Україні визнала його обмежено придатним до служби, не переважили його бажання боротися за Україну.

— Андреас бачив, що мені у Швеції непросто, хоча нас усіляко підтримували його рідня і друзі. А сам він страждав від… тиші, — пригадує Світлана. — Хто воював, той зрозуміє: мозок звикає до вибухів і звуків зброї у режимі 24/7.

Він не міг забути побратимів, які загинули. Багато його найкращих друзів полягли в Україні. Один з них — двадцятирічний фін.

Війна змінила життєві цінності Андреаса, адже пережите на фронті не проходить безслідно. У нього були й флешбеки (раптове, інтенсивне переживання минулого досвіду, часто травматичного, коли людина відчуває, ніби подія відбувається знову. — Ред.), й нічні жахи. Одне слово,ПТСР у його типових проявах. І все частіше Андреас говорив мені: "Я не можу сидіти тут, склавши руки. Спробую бути десь корисним. Може, не на фронті. Але я зможу щось робити, комусь допомагати".

Ми з самого початку не збиралися залишатися у Швеції, і це рішення було насамперед Андреаса. Обоє дуже скучали за Україною. Й одного травневого дня 2024 року повернулися додому.

Обмежено придатний гранатометник

— Як поставилися батьки Андреаса до того, що їхній син їде воювати в чужу країну?

— Напевне, вони були від того не в захваті. Але мусили змиритися з вибором свого дорослого і самостійного сина. Він просто поставив усіх перед фактом. Його слово — то все.

— А якою була ваша реакція на рішення цивільного чоловіка повернутися до війська?

— Знову влитися у лави ЗСУ для Андреаса було суперважливо. Він був згоден виконувати будь-які завдання й почав готувати мене до цього заздалегідь. Подумував про те, щоб служити водієм. Але був зарахований на посаду гранатометника у 66-ту окрему механізовану бригаду — приєднався до неї, оскільки в ній служив його найкращий друг, громадянин Німеччини, який, на жаль, пізніше загинув у ході бойових дій.

— Обмежено придатний гранатометник?

— Це не так складно, як штурмовик. Штурмовики мають бути швидкими, а в нього після поранень уже не було потрібної швидкості й сили. Тобто, в піхоту він точно не годився.

Це можна назвати іронією долі, але його права нога знову постраждала. Рік тому під час виконання бойового завдання гранатометника Андреаса Бромана атакував fpv-дрон. Від удару зламалась кістка.

Андреас змирився, що йому доведеться все життя терпіти біль у тричі пораненій нозі. Однак змиритися із завершенням власної військової місії так і не зміг.

— Певно, ви говорили про те, що він може не повернутися з війни…

— Звісно. Ще на початку наших стосунків Андреас просив мене кремувати його тіло, а прах розвіяти над морем біля Швеції. Та після повернення минулого року до Біликів він змінив свій усний заповіт. Ми потрапили на похорон місцевого захисника й Андреас сказав: "Раптом я загину, похорониш мене поруч із бійцями, які тут лежать. І я буду поруч з тобою".

А ще раніше запитував, чи не можна в разі чого похоронити його на Полі Полтавської битви, де є братська могила шведів, загиблих у боях з армією Петра I. Для нього це було місце сили. Ми двічі були там. Він дуже пишався своїми земляками, нащадками вікінгів. Добре знав справжню, а не радянську, перекручену, як ми, історію Північної війни 1700—1721 років (війна коаліцій Швеції та Московії. — Ред.). Андреаса не можна було витягнути з музею: він подовгу розглядав там кожен експонат. Вважав, що гени шведів й українців перемішані, адже вікінги й солдати шведської армії одружувалися з українками.

У селі Зміївка, що на Херсонщині, проживають нащадки шведів, які заснували його у XVIII столітті. Це село, раніше відоме як Старошведське, є єдиним місцем у світі, де збереглася старошведська мова. А на Чернігівщині колись існувало поселення вікінгів.

Він і сам, коли відпускав довгу бороду, був схожим на вікінга. А як справжній українець, любив вареники з картоплею і борщ.

Мріяв жити в Біликах, серед сільської природи. І щоб Ніколь, яка має подвійне громадянство, оскільки народилась у Швеції, росла в традиційних українських цінностях, які йому дуже імпонували: у повноцінній родині, у повазі до старших.

Росію ж узагалі не сприймав. Вважав, ця держава не має права на існування через її багатолітню агресивну зовнішню політику.

"Нема": дворічна Ніколь знатиме тата лише по фото

…Відновившись вдома за пару місяців після перелому ноги, Андреас знову став у стрій. "Хочу бути корисним і боротися поруч з побратимами", — сказав Світлані, як завше, вчергове відправляючись на війну.

На цей раз служив у тилу, поряд з лінією фронту, на одному з найгарячіших напрямків — Лиманському. Виконував якісь завдання по місту, тренував військових… Одне слово, робив те, що наказувало командування.

— Андреас ніколи не розповідав мені подробиць про бойові дії. У нього завжди все було добре, — зітхає Світлана. — Він, як тільки випадала вільна хвилина, завжди телефонував з уключеним відеозв’язком. Наша розмова починалась з того, що він освідчувався мені в коханні й закінчувалася словами "Я тебе кохаю". Навіть коли ми сварились із-за якихось дрібниць, все одно говорив: "Ти мій всесвіт". Розпитував про Ніколь, яку любив безмежно. Загалом він своїх діток дуже любив, і вони йому віддячували тим же. "Діти для мене це все", — часто казав.

У нас із ним не було таємниць. Я знала, наприклад, коли він ішов на позиції й коли повертався. Знала й те, що Андреас іноді вмовляв командирів доєднатися до гранатометників на полі бою. Його перший бойовий вихід пройшов вдало. Перед другим виходом на позиції повідомив, що тиждень з ним не буде зв’язку. Але за три дні мені зателефонували зі штабу й повідомили, що він вважається безвісти зниклим…

Світлана надовго замовкає, тамуючи біль.

— Його тіло не змогли винести одразу, — нарешті знаходить у собі сили говорити далі. — Я дуже вдячна його побратимам, які ризикнули зробити це пізніше. Росіяни тоді там дуже тиснули. У повідомленні написано, що Андреас загинув 13 липня при штурмових діях. Чекаю на розслідування бригади.

Світлану зараз дуже підтримують друзі — й ті, з якими Андреас воював, і ті, що залишились у Швеції. Вони найкраще розуміють її втрату, бо знають, що Світлана з Андреасом були найбільшим коханням одне одного.

А її серце щораз кров’ю обливається, як Ніколь, котрій ще немає двох рочків, біжить до телефона, коли той дзвонить. Маленька дівчинка звикла, що це тато телефонує по відеозв’язку разів по десять на день… Але, не побачивши рідного обличчя, сумно зітхає: "Нема". Й іде цілувати таткову фотографію.

Мама водила вже її на Алею Героїв у селі, де Андреас знайшов вічний спокій, і пояснювала донечці, що тато тепер живе там…

Ніколь, каже Світлана, дуже схожа на нього. І зовні, й за характером: скандинавські гени перемогли.

Численна шведська рідня загиблого не змогла приїхати на похорон з огляду на складність оформлення проїзних документів, тому побачить могилу Андреса лише на річницю його смерті, коли там уже встановлять пам’ятник.

До речі, в серпні Андреас зі Світланою планували одружитися. Для нього це було дуже важливо. Він навіть з військовим капеланом домовився про обряд вінчання…

— Цього місяця Андреас мав отримати відпустку й ми планували поїхати в Київ, щоб там зареєструвати шлюб, — говорить жінка. — Перед цим двічі намагалися подати заяву в РАЦС у Полтаві та в Кобеляках. І все якось не складалось — то він приїжджав лише на вихідні, то у його паспорта закінчувався термін дії. І ми змушені були відкладати розпис. Окремим питанням стояв пошук перекладача. Андреас злився, бо не міг їздити по десять разів туди-сюди, його б ніхто б не відпустив.

Світлані здається, що кожен рік її життя з Андреасом зарахований за десять. Воно було надто насичене всякими добрими й сумними подіями. Так, наче її коханий поспішав жити. І водночас вони так багато не встигли. Скільком їхнім мріям ніколи не здійснитися! Лишилась тільки пам'ять…

Фото надані Світланою Ревекою