"Будапешт" замість НАТО: як Росія руками Трампа намагається повернути Україну

Путін та Трамп під "гарантіями безпеки" маскують заборону для України повертати власні землі силою в разі майбутньої агресії.

Спеціальний посланник президента США Стів Віткофф заявив, що російський диктатор Володимир Путін у розмові з Дональдом Трампом погодився надати Україні "надійні гарантії безпеки" від Сполучених Штатів та європейських країн в рамках потенційної мирної угоди.

Вперше ідею запропонувати Україні у якості гарантії безпеки певний аналог статті 5 НАТО озвучувала прем’єр-міністр Італії Джорджа Мелоні близько півроку тому. Тоді йшлося про те, щоб гарантувати Україні допомогу у разі повторного нападу на неї. Але не в рамках НАТО як організації, а через двосторонні угоди України з окремими країнами-членами Альянсу, які брали б на себе такі зобов’язання. Тобто – своєрідне "НАТО без НАТО".

Усе це звучить розмито, але привабливо, однак є проблема. Навіть сама стаття 5, яка є серцевиною колективної оборони, не зобов’язує всіх учасників вступати у війну. Вона лише дозволяє кожній країні вживати заходів на підтримку країни-жертви агресії і самостійно визначати, яким чином надати допомогу: військовим, політичним, дипломатичним чи навіть гуманітарним шляхом. Тобто це не є абсолютною гарантією.

Те, що озвучив Віткофф, виглядає сумнівно. Адже він не є фахівцем у міжнародному праві, а лише девелопер з Нью-Йорка, який є абсолютним профаном у питаннях безпеки. Цим росіяни могли скористатися під час його контактів з ними – як у Москві та Петербурзі, так і під час переговорів на Алясці, де він був учасником зустрічей разом із Дональдом Трампом і Марко Рубіо. Тобто ми маємо справу з "зіпсованим телефоном" – Віткофф міг щось зрозуміти неправильно й передати спотворено.

Водночас після тих переговорів Путін заявив, що гарантії безпеки Україні міг би надавати Китай. Це вкладається у логіку Москви: росіяни послідовно виступають проти присутності держав-членів НАТО на території України. Тож ідея "гарантій" з боку інших країн (наприклад, Китаю) насправді означає зовнішній контроль над Україною.

Подібний підхід уже був закладений у так званому проєкті Стамбульських домовленостей 2022 року – "Договорі про постійний нейтралітет і гарантії безпеки України", який фактично передбачає позбавлення України суверенітету: наша безпека мала би забезпечуватися зовнішніми акторами.

Путін міг би бути не проти накласти на Україну зовнішній контроль саме через механізм зовнішніх гарантій безпеки. Тобто щось на зразок Будапештського меморандуму, але з додатковими обмеженнями: щоб Україна не могла силою відновлювати свою територіальну цілісність внаслідок цих гарантій. Тобто гаранти не лише "захищають", а й стримують від нових бойових дій. Це нове зовнішнє ярмо, накинуте на українське майбутнє.

Втім, досі до кінця не зрозуміло, що мали на увазі як Віткофф, так і росіяни, і лише під час зустрічі Трампа із Зеленським українська сторона може довідатися, що саме мається на увазі під "гарантіями безпеки", адже саме вони точно передані Трампу Путіним на Алясці для їх подальшого озвучування Зеленському.

Також невідомо, як гарантії безпеки США корелюють із заявами представників "коаліції охочих" щодо відправки військ до України. Ми не знаємо, як на це дивиться сам Трамп. Він говорить, що начебто готовий надати якісь гарантії безпеки Україні, але не уточнює, які саме, у яких випадках і за яких умов.

Так звана коаліція рішучих напередодні обговорювала це питання, і навіть увечері на сайті британського МЗС з’явився текст спільної заяви, де йдеться про готовність відправити в Україну так звані reassurance forces — сили запевнення. Це те саме слово, яке в англомовній версії Будапештського меморандуму було вжито замість терміну "гарантії". Президент Франції Макрон в інтерв’ю Le Figaro, коментуючи ситуацію, назвав їх "силами заспокоєння".

Водночас ще раніше вівся діалог між європейцями і Дональдом Трампом щодо того, як втягнути США до цієї ініціативи. Пропозиція була така: французи, німці та інші країни вводять війська на територію України не на фронт, а вже після підписання угоди про припинення вогню та гарантії недопущення відновлення бойових дій. Їхня присутність мала б слугувати гарантією — так званими силами запевнення. Однак умова для такої "рішучості" полягала в тому, щоб американці забезпечили прикриття цих наземних сил із повітря. Тобто США, не маючи "чобіт на землі" в Україні, мали б контролювати небо. Хоча у Британії та Франції є власна авіація, вони все одно хотіли залучити США. Трамп навіть на це не погоджувався. Можливо, зараз його позиція змінилася, але ми поки що цього не знаємо.

На мою думку, усе це лише розмови й спекуляції про майбутнє, яке навряд чи коли-небудь стане реальністю. Адже ми живемо у світі, де саме поняття "гарантії" нічого не означає. Це порожнє слово. Після того, як Путін розпочав війну проти України, він зруйнував міжнародне право. А поняття гарантій є його частиною. Якщо міжнародне право не працює в одній сфері, воно не працюватиме й в іншій.

Сьогодні війна вже вийшла на той етап, коли відновити дієздатність міжнародного права практично неможливо. І встановити нові правила поведінки та дії держави зараз теж неможливо. Це перехідний час: старе вже померло, а нове ще не народилося. І говорити нині про якісь гарантії, тим більше через внесення змін до російської Конституції, — це просто анекдот та повне нерозуміння і ситуації, і самої проблеми Російської Федерації.

На слова Віткоффа я б узагалі не звертав уваги — вони не мають жодного сенсу. Дуже часто й те, що говорить Трамп, так само не має сенсу. Але для росіян це інструмент, із яким вони працюють — у тому числі через дипломатію й переговори зі Сполученими Штатами. Цими розмовами про перемир’я чи примирення вони намагаються виторгувати кращі умови для подальшого наступу й руйнування світового порядку – існуючих кордонів та всього іншого.

Вони хочуть закріпити в домовленостях із Заходом, по-перше, прецедент силової зміни кордонів у Європі. По-друге, отримати можливість концентрувати сили та ресурси для наступного удару — можливо, знову по Україні, а можливо, вже й по колективному Заходу, адже їхня мета — зруйнувати його. Зараз для них вирішальний момент: чи вдасться це зробити вже тепер, чи процес буде відкладено й реалізований у кілька етапів. Тому ситуація надзвичайно небезпечна і загрозлива не лише для України, а й передусім для Європи. Для США — також, але вони цього просто не усвідомлюють. Європейські ж лідери усвідомлюють, тому й занепокоєні настільки, що кинули всі справи та гуртом вирушили до Вашингтона. Адже йдеться передусім про загрозу європейській безпеці.

Переговори Трампа з Путіним на Алясці — це перший тур домовленостей про нове облаштування світу. Те, чого прагне Путін ще з Мюнхенської конференції 2007 року: зламати існуючі правила й встановити нові міжнародні правила. А вони формуватимуться в переговорах Путіна з Трампом та Сі Цзіньпіном уже на початку вересня. Європа не хоче знову бути розділеною на схід і захід, на зони впливу — російську чи американську — і намагається цьому завадити.

Україна тепер має спільну долю з Європою. Ми також не хочемо опинитися в різних сферах впливу, тим більше повністю в російській. Тому зараз наші інтереси збігаються з європейськими, але чи вдасться нам разом переграти тандем Трампа й Путіна — невідомо.

Загалом, якщо говорити про переговори на Алясці, пропозиції Путіна й те, як їх озвучує Трамп, то наші варіанти виходу з цієї ситуації дуже обмежені. Нам фактично пропонують капітуляцію. Це вже озвучено навіть деякими нашими партнерами. Трамп просуває ідею "миру через капітуляцію" і, очевидно, ще певний час наполягатиме на цьому. Але погодитися на це ми не можемо, адже це буде кінець історії для нас.

Нам потрібно маневрувати у діалозі з Трампом: не піддаватися на його прямий тиск, але й не провокувати посилення цього тиску. Наш головний ресурс — підтримка Європи, якщо вона не посвариться з нами чи з Трампом. Європейці повинні забезпечувати нас фінансово та мати юридичну можливість закуповувати американське озброєння. Якщо Трамп продовжить продавати зброю європейцям, ми зможемо вигравати час.

Наша перемога полягає у виснаженні Росії. Ми не знаємо, коли настане точка її неповернення, але відмовлятися від цієї стратегії не можемо, бо інакше виснажимося самі й програємо війну. Нам поки що не залишають варіанту "просто припинення вогню" без угоди. Нам нав’язують саме угоду про капітуляцію. Найкращий для нас вихід — це вийти з війни через її затухання, але без підпорядкування Росії. Для РФ перемога — це підкорення України собі. Війна для них — спосіб нав’язати свою політичну волю. Якщо ми збережемо суверенітет хоча б на більшій частині території, збережемо юридичну незалежність і свободу дій на міжнародній арені, а також перспективу інтеграції у воєнно-політичні союзи, економічний розвиток і торгівлю, — тоді ми вистоїмо. Тоді історія може назвати нас переможцями, або принаймні — непереможеними.

Володимир Горбач, виконавчий директор Інституту трансформації Північної Євразії, спеціально для Главреду