Юрій Ванетик розповів про те, як американці оцінили зустріч в Алясці Трампа з путіним

Нинішня міжнародна політика – як театр чи як угода?

У світовій політиці немає нічого небезпечнішого, як на мене, ніж плутати мораль із реальністю. Генерал армії США Уеслі Кларк якось назвав переговори з кремлем «умиротворенням агресора». І у цьому є своя правда. Але що далі?

Якщо виходити з чистої моралі, то єдиний сценарій – війна з росією до останнього українця або глобальне зіткнення Заходу з Росії. Це позиція принципу, але з стратегії. Стратегія завжди вимагає хоч і потворного, але компромісу, який рідко схожий на перемогу «добра» над «злом». Справедливість у нинішніх міжнародних відносинах – це не гучна фінальна сцена, а низка «зигзагів» та далеко не завжди популярних рішень.

Критика зустрічі в Алясці як «шоу» звучала голосно. Червоні килими, посмішки, гасла про світ… Все це нагадувало дешеву «мильну оперу» на тлі реальної катастрофи у Вашій частині Європи. Проте дипломатія завжди була і буде якимось «театром». Лідери країн – не машини. Вони грають свої ролі, створюють образи, демонструють «відкритість» там, де всередині залишаються реальними хижаками. Зустріч без «сценарію» між Трампом і путіним виглядала б ще безглуздішою і, як я вважаю, ще менш ефективною. Адже в політиці шоу – не прикраса чогось чи когось, а інструмент досягнення мети.

Про результати цієї зустрічі. Так, формальних домовленостей не було, але й провалу також не було. Трамп сам казав, що перемир'я на першій зустрічі – ілюзія. Головною тут метою був не світ, а динаміка: уникнути глухого кута, зафіксувати потепління у відносинах. Це вдалося. Зустріч не була проривом, а стала продовженням угоди, контури якої вже вишикувалися за лаштунками.

Попереду буде друга зустріч. Ймовірно, на якомусь європейському майданчику. Може, вона відбудеться і в Росії (у нас про це говорять). Там розмова може підійти до точки заморожування конфлікту. Але найболючіше тут питання – це сама Україна. Формальне виправдання відсутності лідера України, мовляв, «формат не передбачав» виглядає досить слабким. Рішення, ухвалені без Києва, будуть не лише «некрасивими», а й дуже небезпечними, адже вони підірвуть довіру до самої архітектури майбутнього світу.

Як завжди, Москва вимагає гарантій: військових, політичних, територіальних. За ними ховається головне питання територій (землі). Це і буде найжорсткіший торг. Проблема ж у тому, що довіряти росії неможливо. Але, хоч як це парадоксально прозвучить, у світовій політиці не можна довіряти нікому! Будь-який договір є лише тимчасовим «контрактом інтересів», який порушують так само легко, як і комерційна угода. Різниця лише в ціні! У бізнесі втрачають мільйони доларів, а в політиці йдеться про мільйони людських життів.

У результаті ми приходимо до банальної, але від цього не менш гіркої істини: великі домовленості будуються не так на справедливості, але в цинізмі. І саме цинізм дасть шанс зупинити цю війну (нехай і ціною рішень, які здаватимуться зрадою моралі).

Висновок мій такий. У цій історії є три виміри. Перше: що сталося? Друге: як це відбувалося? І третє (воно найважливіше): що з цього слід очікувати далі?

Ми можемо очікувати поліпшення відносин між США та Росії. Ми можемо очікувати на другу зустріч Трампа і путіна. Ми можемо очікувати заморожування конфлікту у тому чи іншому вигляді.

Імовірні договори, де частина території буде виключена з обговорення. Можлива присутність західних військ як чинника стримування агресії у майбутньому. Будуть погрози, будуть санкції, буде якийсь пакет рішень (політичне «м'ясо», хоч би як цинічно це прозвучало). І все це, найімовірніше, до кінця року вже буде. Але, разом з цим, тут є і зворотний бік медалі: відбудеться неминуче відбілювання росії. Чи не повне, не миттєве, але поступове відбілювання таки буде. Росія знову буде вбудована у систему з умовними обмеженнями, з новим балансом. Санкції можуть залишитись, можуть частково ослабнути. Це не питання моралі, а питання архітектури майбутнього світу.

Але пам'ять українців про війну, руйнування та мільйони жертв однозначно залишиться надовго. Вона житиме у поколіннях, у сім'ях, у містах, у селах, які перестали існувати. Це не можна буде стерти жодними дипломатичними договорами. Зовні це назвуть «світом», але всередині це буде лише якесь затирання слідів трагедії, яка нагадуватиме про себе роки, десятиліття, сторіччя. Як би потім і хто не назвав цю пам'ять надалі – «тероризмом» чи «божевіллям», але вона залишиться з українцями назавжди.