На лінії вогню. Як працюють журналістки у прифронтовому Херсоні. Частина 1

У кожної з них своя історія та свої причини залишатись в Херсоні, який потерпає від щоденних обстрілів російської армії. Для когось із них Херсон є рідним містом, а хтось приїхав до нього вже під час повномасштабного вторгнення трохи попрацювати й залишається тут більш як два роки. Хтось має багаторічний досвід в медійній сфері, а хтось став журналістом під час війни. Ніхто з них не був воєнним кореспондентом, але їм довелося навчитися носити броніки й каски, ховатися від ворожих дронів і рятуватися від артобстрілів. У них різний досвід і різні життєві прагнення, але їх об’єднує прагнення бути голосом Херсона. 

Про найбільші виклики, про небезпечні ситуації, у які довелося потрапляти, про приголомшливі історії зі зйомок і про те, що дає сили залишатися жити й працювати в прифронтовому місті, медійниці розповіли «Детектору медіа». Перша частина — це історії про Яну Самко, Валентину Федорчук і Тетяну Савулю.

Яна Самко, «Суспільне Херсон»: «Для мене важливо, щоб Херсон був на слуху»

Яна Самко

Яну Самко початок повномасштабного вторгнення застав у Херсоні. На той час вона працювала на місцевому телеканалі «Херсон плюс» і продовжила висвітлювати події в регіоні під час окупації міста. Паралельно співпрацювала з низкою одеських і київських медіа (ТРК «Київ», «Апостроф TV»), а також періодично спілкувалася з закордонними виданнями, де розповідала, як живе окупований Херсон.

«Я довгий час з окупації виходила в ефіри телеканалів під своїм іменем, не приховуючи обличчя. Через це не наважувалася виїжджати, але все ж це вдалося зробити. Я перебувала в окупації загалом рік і вісім місяців, була і на правому, і на лівому березі Херсонщини, тому що я родом не з Херсона, а з області», — розповідає Яна Самко.

Деякий час вона після виїзду з окупації працювала на одеське видання «Інтент», періодично приїжджаючи вже в деокупований Херсон і продовжуючи писати про його нинішню ситуацію. «Я не змогла бути осторонь Херсона, вирішила повернутися сюди жити й працювати. І так я опинилася на телеканалі “Суспільне Херсон” у червні 2024 року», — говорить журналістка.

Найбільшою мотивацією залишатися в місті називає людей. «Хтось має бути тут, хтось має висвітлювати те, що тут відбувається. Аби люди не думали, що про них забули, щоб про них дізнавалися поза межами регіону. Для мене важливо, щоб Херсон був на слуху, щоб лівобережжя і правобережжя було на слуху, щоб громади були на слуху», — говорить Яна Самко.

Вона розповіла історію, яка найкраще ілюструє, як живуть херсонці зараз.

«Ми приїхали на місце обстрілу. У приватний будинок потрапив снаряд РСЗВ, пошкодив дах, спалахнула пожежа. Дім був дуже понівечений, а от сад залишився неушкодженим. Ми побачили, що навколо зруйнованого будинку квітнуть троянди. Поки я працювала, люди нарвали мені оберемок цих квітів, кажуть: “Чого вони тут будуть залишатися, хай краще вас будуть радувати”. І це, певно, найкраща вдячність за те, що ми тут. Не раз спостерігали, коли приїжджаємо на зйомки, як сусіди допомагають господарям пошкодженого будинку», — розповідає Яна Самко.

Букет, який подарували Яні Самко господарі зруйнованого будинку

Вона не вважає себе воєнною кореспонденткою, говорить, що «життя змусило перейти працювати в реаліях війни». За час роботи в прифронтовому регіоні їй довелося набути нових знань і навичок та змінити свою роботу відповідно до викликів. Працювати в шоломі й бронежилеті та постійно прислухатися до звуків навколо — це вже звичка. «Якщо раніше важливою була оперативність, то зараз — безпекова складова. Передусім думаєш, наскільки це безпечно для тебе на місці події, для людей у місті та чи можна публікувати матеріал на цей момент. Тобто стандарти журналістики довелось трохи трансформувати. Зокрема, у візуальній подачі: не можна знімати місця з будь-якого ракурсу, за потреби слід уникати загальних планів. А ось змістова, інформаційна складова загострилася дуже сильно. Зокрема, ти подаєш сухі факти для аналізу, не дозволяючи собі емоційної подачі. Як і раніше, зважаєш на кожне слово, яке ти публікуєш.

Тут загострилися всі відчуття. Окрім роздумів, яке питання поставити, аби розкрити тему, та про саме спілкування з людиною, ще паралельно допомагаєш оператору зняти потрібні кадри, аби зменшити час перебування на вулиці, слухаєш, що відбувається довкола. Чи не чутно свисту, чи є дрон. Важливо вміти швидко й правильно відреагувати.

Я завжди переживала, що я буду робити, якщо під час увімкнення на нас летітиме дрон. Я для себе планувала, що треба сказати: “Вибачте, у нас атака дронів” — і перервати ввімкнення. А коли це сталося, то все відбулося не так, як я думала. Я спочатку вийшла з кадру, потім уже на ходу сказала: “Вибачте, у нас атака дронів, ми заходимо в укриття” — і тільки хвилин за п’ять ми повернулися. Я розуміла, що вже у безпеці та можу говорити. В цій ситуації я не злякалась, а ще більше зібралася», — розповіла Яна Самко.

За її словами, небезпечні ситуації трапляються не лише під час роботи.

«Авіація. Коли летять КАБи поруч — це дуже страшний звук. Розумієш, що вони пролетіли повз тебе, але ж десь влучили — і тобі вже зараз треба їхати на цю зйомку, а самого трохи теліпає. Для мене це найскладніше в таких ситуаціях, бо в такому стані їхати на зйомки не можна.

Певний страх є завжди, бо ти не відчуваєш себе в Херсоні в безпеці ніде. Ти постійно в стані настороженості. Ми поки що не потрапляти в дійсно небезпечні ситуації. І це завдяки нашому керівництву, яке завжди говорить: “Спочатку — безпека, а потім — інформація”. Тому за потреби перериваємо зйомку, пересиджуємо артобстріли, втікаємо від дронів. Але це вже, на жаль, буденність усіх тут», — розповідає журналістка.

Яна Самко

За її словами, їй найбільше подобаються зйомки в громадах, у селах, бо саме там часто відбуваються зустрічі з гостинними й душевними людьми.

«Одного разу в дорозі в одному з сіл ми побачили гніздо лелеки. Ми через місяць повернулися знімати в цьому населеному пункті навчальний заклад, я пригадала про це. Нам розповіли, що люди самі його облаштували — й уже кілька років птахи там живуть. Я запитала, чи можна зняти їх. І вже через кілька хвилин ці люди приїхали з роботи, нас зустріли, все розповіли й показали. Дуже бідкалися, що у них немає нічого приготованого, щоб нас погодувати. Пригостили нас холодним компотом. І щоразу, коли ми їздимо в це село, вони нас зустрічають, пригощають компотом, питають, як наші справи, й говорять: “Приїжджайте ще, нам є що розказати про наше село”», — говорить Яна Самко.

З теплотою та гордістю вона розповідає і про зйомки з захисниками Херсонщини. Зокрема це військовослужбовці 34 окремої бригади берегової оборони 30 корпусу морської піхоти ВМС ЗСУ.

«Вони працюють у дуже тяжких умовах, але жартома при зустрічі кажуть: “Що вам приготувати? Лате на кокосовому, фрапе чи матчу?”. Я відповідаю: “Ну, давайте флетвайт”. Вони приготували звичайну розчинну каву “три в одному” на газовій горілці — але яка це була смачна кава! Певно, смачнішої кави в Херсоні я не куштувала! Це, напевно, вміння людей у дрібницях знаходити сенси, триматися за них і заряджати настроєм інших. І мені хочеться робити такий контент, щоб він зачіпав інших людей, щоб вони могли відчути те, що відчула я. Немає людини в Херсоні, яка б не мала історії, яку б не варто було почути іншим регіонам і іншим країнам», — із посмішкою пригадує Яна Самко.

Яна Самко

Вона говорить: це те, що тримає її в Херсоні попри небезпечну ситуацію в місті.

«Я обрала журналістику 11 років тому, перейшовши в неї з педагогіки. Я закохалася у фотографію, а через неї перейшла в журналістику. Я шалено залежна саме від роботи “в полі”. Я завжди кажу: “Думка — патрон, слово — зброя”, ця цитата в моєму робочому блокноті, і її цінність я відчула саме під час повномасштабного вторгнення. Ми, журналісти, розповідаємо та показуємо… Тим самим допомагаємо людям відчути, що вони не самі, допомагаємо чути про Херсон, допомагаємо зрозуміти наше життя. Мене дуже підтримують люди, які поруч — це мій колектив. Я безмежно вдячна долі, що потрапила в цю команду. Я багато чого навчилась і мені є ще чому вчитися ще. Це наша маленька родина, яка постійно на зв’язку, ми постійно один одному допомагаємо. Усі, хто залишається тут, — це велика херсонська родина. Херсон має жити, відбудовуватися, розквітати, тому що у багатьох із нас є плани на це місто і після завершення війни», — сказала Яна Самко.

Валентина Федорчук, 5 канал: «Мені важливо, щоб із херсонцями спілкувалася людина, яка їх розуміє, яка не буде ставити питань “чому ви не виїхали?”»

Валентина Федорчук. Фото Олександра Корнякова

Валентина Федорчук працювала в Херсоні з перших днів повномасштабного вторгнення та майже всю окупацію, була учасницею проукраїнських мітингів навесні 2022 року. Виїхати з окупації вдалося за кілька тижнів до звільнення Херсона. Після кількамісячного перебування в Івано-Франківську влітку 2023 року Валентина Федорчук повернулася в Херсон.

«Ми тоді всі до кінця не розуміли, що відбувається, незрозуміло було, як і що буде далі. Але я точно знала, що як журналістка я маю залишатися в місті та розповідати про події», — говорить журналістка.

Вона ще до повномасштабного вторгнення співпрацювала з 5 каналом, і ця робота продовжилася вже під час окупації. «Перше “ввімкнення”, коли я зрозуміла, що далі працюватиметься не так безпечно, було, коли я розповідала, що російські військові прорвали оборону на Антонівському мосту. Я тоді стояла на центральній вулиці міста, навколо бігали люди, зупинялися й намагалися слухати, що я говорила. Цю інформацію ще не всі знали, як і те, що буде далі, як розвиватимуться події. Певний час ми з чоловіком навіть із квартири не виходили в перші дні окупації, боялися, бо прямо біля нашого будинку був російський блокпост. Навіть у магазин за продуктами страшно було виходити», — розповідає Валентина Федорчук.

А от повідомлення в соцмережах про те, що у Херсоні відбудуться проукраїнські мітинги у центрі міста, стало для неї мотивацією не лише вийти з домівки, а й доєднатися.

«Для нас із чоловіком це скоріш був виклик самим собі. Ми зрозуміли, що нам точно треба йти. На площі було багато людей, навіть із маленькими дітьми. Після цього ми вже ходили на кожен мітинг, я “вмикалася” в ефір 5 каналу. Мне здається, що це було важливо для херсонців — бачити, що херсонські журналісти разом із ними. До червня я виходила в ефір під своїм ім’ям і з відкритим обличчям, зараз я розумію, наскільки це було небезпечно. Просто диво, що мене не забрали», — розповідає Валентина Федорчук.

Під час проукраїнських мітингів в Херсоні. Березень 2022 року

Вона працювала майже всю окупацію, а наприкінці вересня зважилася на виїзд. Лише наприкінці жовтня вдалося виїхати в Івано-Франківськ, де перебували її батьки та маленька донька. А вже за два тижні Валентина Федорчук дізналася про деокупацію Херсона.

«Я досі складно переживаю цей момент, бо я вважаю, що я мала бути там», — пригадує вона. Після отримання акредитації в Міноборони в лютому 2023 року Валентина Федорчук із чоловіком Владиславом як оператором приїжджає працювати в Херсон.

«Ми приїхали, побачили, яка тут ситуація. У мене було якесь таке споріднення з херсонцями в тому плані, що я також була в окупації і я розумію цих людей. Мені важливо було, щоб з ними спілкувалась я, людина, яка їх розуміє, яка не буде ставити питань “чому ви не виїхали?”», — розповідає Валентина Федорчук.

Перші зйомки Валентини Федорчук після деокупації Херсона

У червні 2023 року вона остаточно повернулася в місто.

«Ми всі розуміємо, що має бути бронежилет, каска, позначка “press” — але так це має бути в ідеальному світі. Але для росіян позначка “press” — це привід атакувати, це одразу мішень. У “червоних” зонах ми працюємо без неї, щоб не привертати увагу, захистити себе й людей. Такі розмиті безпекові кордони», — розповідає Валентина Федорчук.

Ще однією складністю вона називає роботу з людьми, бо зазвичай, доводиться спілкуватися з постраждалими від обстрілів чи людьми, які втрачають близьких.

«Коли ти спілкуєшся з рідними загиблих — це морально дуже складно. Мені здається, що журналістам потрібно якусь психологічну підготовку проходити. У Херсоні практично кожна людина стикається з втратою. Це може несподівано виповзти під час інтерв’ю, і маєш бути готовим повернути людину в той стан, у якому вона була до нього. Нещодавно ми писали людей, які постраждали від дронових атак. Ми спілкуємося з чоловіком, він такий бадьорий, веселий. А під час розмови каже: “Я з дружиною жив. Вона загинула торік”. І далі занурюється в спогади, розповідає, що його вагітна дружина загинула від “прильоту”. Повернути його в реальність, перемкнути на щось інше — це вже робота психолога, а не журналіста, але зараз нам доводиться поєднувати це все», — говорить Валентина Федорчук.

Бувають і ситуації з небезпекою для власного життя та здоров’я. Одна з них сталася місяць тому, під час зйомки наслідків влучання КАБів по будівлі Херсонської ОВА.

«Перший раз її вдарили зранку, ми з колегами їхали на місце прильоту. За кілька годин у мене мала бути ще одна “включка” з цього ж місця. Я тільки стала навпроти будівлі, тільки дістала навушник з вуха після “включки” — і відбувається другий прильот. Ми попадали на землю, потім бігли до авто, дорогою ще раз падали на землю, бо ще один КАБ летів. Це була одна з найризикованіших ситуацій», — пригадує Валентина Федорчук.

Валентина Федорчук біля зруйнованої будівлі Херсонської ОВА

На питання, що ж змушує залишатися в небезпечному Херсоні, зі сміхом відповідає: «От касир у супермаркеті мене впізнав і питає, коли будуть наступні репортажі. От, мабуть, він мене і тримає. Ти розумієш, що треба, він же чекає».

А потім додає, що її справді тримають херсонці, а ще — мрії.

«Раніше я казала, що хочу зробити репортаж із дня звільнення Херсона, але так у мене з ним і не склалось. Мабуть, зараз уже мрію про репортаж із Криму. Для мене це було б дуже символічно, бо там пройшло все моє дитинство я там жила свого часу. Крим для мене — це сакральне місце. Дуже хотілося б туди повернутися. У вільний український Крим», — говорить Валентина Федорчук.

Тетяна Савуля, кореспондентка телеканалу «Ми — Україна»: Мене не зламала окупація, то й обстріли мене не зламають

Тетяна Савуля

Тетяна Савуля залишалася в Херсоні протягом усієї окупації, за межі міста виїжджала після деокупації лише раз. Там її вистачило на місяць, тому знову повернулася в Херсон. З грудня 2022 року працює кореспонденткою телеканалу «Ми — Україна».

«Я боялася їхати до батьків у село, думала, що в місті буде більш безпечно. І ще мені потрібно було лікуватися, а у Херсоні все ж працювали медичні заклади. Найважче було, коли зник зв’язок, неможливо було нормально працювати, доводилося ходити по кав’ярнях, де ще працював вайфай. Я дуже боялася, щоб росіяни не перевірили мій телефон, тому з собою носила декілька. Я не хотіла їхати з міста, прагнула дочекатися перемоги в Херсоні. Так, було страшно, було небезпечно, але я хотіла бути вдома», — розповідає Тетяна Савуля.

Одна з її перших зйомок для телеканалу «Ми — Україна» була у грудні 2022 року. Тоді у Херсоні стався один із наймасовіших обстрілів центра міста, з великою кількістю загиблих і поранених. «Ми з колегою це знімали, я побачила багато крові, загиблих людей, чула ці крики. Я розуміла, що мені дуже важко психологічно — і тоді вирішила на деякий час поїхати з Херсона. Я, чесно, злякалася, мені було страшно від побаченого», — говорить Тетяна Савуля.

Вона поїхала на Херсонщину, там знімала деокуповані громади, тобто і там не припиняла роботу. Повернулася в Херсон у лютому 2023 року.

«Я не вважаю себе сміливою людиною, але думаю, що з мене більше користі буде тут. У мене помер чоловік, це був дуже страшний удар для мене, і в перший час після його смерті я ходила з думкою “хай буде що буде”. Але рідні стіни лікують. Тут друзі, тут мій тато, тут усе знайоме і рідне. Я не бачу себе в іншому місті. Моє місце в Херсоні», — говорить журналістка.

Тетяна Савуля з колегами на зйомці в Херсоні

Тетяні Савулі доводиться бути й журналісткою, й операторкою, і режисеркою монтажу. Вона жартує, що якби вміла керувати автівкою, то й таксисткою б працювала.

«У мене немає такого, що я зняла сюжет і забула, у більшості випадків я продовжую зі своїми героями спілкуватись. Я дізнаюся, якої допомоги вони потребують, а потім цю інформацію передаю або в Херсонську ОВА, або в МВА. Можливо, вони й без мене знають про ситуацію, але я вважаю за потрібне про це розповісти, нагадати. Іноді мені страшно працювати одній, бо всі колеги працюють з операторами, а я одна. То намагаємося з колегами кооперуватися, щоб їздити на зйомки разом. А буває й таке, що нам доводиться виступати в ролі психологів. Нам нещодавно довелося заспокоювати водія маршрутки, в яку влучив російський дрон, бо він був у стресовому стані. Тобі потрібно і розговорити людину, і заспокоїти, а ще й контролювати, щоб не летіли дрони, і дивитися під ноги, щоб ні на що небезпечне не наступити й оперативно це написати й змонтувати того ж дня в ефір. Ми розуміємо, наскільки важливо писати правду, потрібно працювати виважено. Ми ніколи в житті не будемо видавати матеріал, поки на місці прильоту працюють люди, бо туди знову може прилетіти. Цього, на жаль, не дотримуються телеграм-канали. А потім це нам шкодить в роботі, бо чуємо від людей: оце ви назнімаєте, а потім нам прилітає», — розповідає Тетяна Савуля.

Також вона говорить про те, що інколи неприємно читати в соцмережах, що «про Херсон нічого не говорять». «А ти тільки повернулася після тяжкого знімального дня, після всіх небезпечних ситуацій. Я спершу дуже злилася на це. Одного разу знайома зробила перепост мого сюжету, подзвонила та запитала: “Як ти?”. А за кілька хвилин вона ж робить перепост іншого херсонця зі словами: “Про Херсон мовчать! Закрийте марафон”. Я їй кажу: “Ну, як так? Ти ж щойно бачила мій сюжет”. А у відповідь: “Ну, усі роблять перепост, то і я зробила”», — пригадує херсонська медійниця.

Тетяна Савуля

За час роботи в прифронтовому Херсоні Тетяна Савуля вже навчилася розрізняти звук «виходів» і «прильотів», що летить і як близько від неї. Доводилося потрапляти й у небезпечну ситуацію. «Я знімала в середмісті Херсона, пішла записати коментар бабусі, яка постраждала від обстрілів. І якраз росіяни почали гатити по тому самому місцю. Ми з бабусею забігли в ванну. Я сиділа й плакала, тому що дуже злякалась, а вона мене ще й заспокоювала. А бабусечці — за 80 років», — розповідає Тетяна Савуля.

З героїв, які найбільш запам’яталися, пригадує жінку Софію Білу з села Правдине на Херсонщині, яка врятувала трьох наших поранених військових під час окупації. «Вона вже, на жаль, померла від онкологічного захворювання. Я встигла зняти сюжет, де вона розповідає, як у дивані вивозила наших військових», — говорить журналістка.

Ще одна душевна історія, яку Тетяна Савуля знімала, — про лікарку з Херсонської дитячої лікарні, яка під час окупації взяла за дочку дівчинку, аби її не викрали росіяни.

«А ще — водії маршруток, наші незламні волонтери, наші лікарі, комунальники. Важко когось окремо виділити, бо кожен працює попри обстріли. Кожна маршрутка, кожен тролейбус у місті — зі слідами “прильотів”, але водії їздять. Зараз лишаються в місті ті, хто дійсно розуміє, що все це недаремно, й дуже підтримують один одного», — говорить Тетяна Савуля.

Тетяна Савуля. Робочий момент

Вона говорить, що жити під постійними обстрілами, звичайно, складно, але набагато страшнішим було життя в окупації.

«Ми майже дев’ять місяців жили під російською навалою, і мене це не зламало. То й ці обстріли мене не зламають. Страшно і важко, але я не хочу виїжджати, я хочу бути в Херсоні, тому що я хочу однією з перших зробити матеріал про звільнення лівобережжя Херсонщини. А от просто зараз дуже хочеться виспатися в тиші, без цих усіх страшних звуків», — розповідає журналістка.

Фото надані Яною Самко, Валентиною Федорчук, Тетяною Савулею

Далі буде