Тріумфальна поразка Дональда Трампа

Карл Більдт, колишній прем'єр-міністр, а потім міністр закордонних справ Швеції, вчора добре написав: «Офіційно: Трамп капітулював перед Путіним, відмовившись від своєї вимоги про припинення вогню. Натомість бойові дії триватимуть до досягнення мирної угоди, яка задовольнить Путіна. Його умови добре відомі. Це був надзвичайно успішний результат для Путіна. Ми прямуємо до ще довшої війни».

І багато американських коментаторів, маючи значний досвід і знання комунікації/протистояння США та євроатлантичної спільноти з Росією, підтверджують враження та оцінку, що саміт в Анкориджі був дуже корисним для Путіна, і що він виявив багато слабких місць і плутанини з боку дипломатії Трампа. Предметом іронічних та глузливих коментарів з американської та західної сторін є не лише той факт, що в місцевому готелі гості знайшли конфіденційні документи Державного департаменту та документи, що стосуються графіка та протокольних деталей візиту (скасований обід), але й дві фотографії, які облетіли світ.

На першій троє американських солдатів стають на коліна та стелять червону доріжку для російського президента перед сходами його літака. На другому кадрі президент Трамп аплодує (?!) Путіну, наближаючись до нього – сцена, якої ніколи не бачили на самітах між двома країнами з часів Радянського Союзу та Холодної війни.

АЛЯСКА

Зустріч на Алясці (яка залишилася в російській історії як пам'ять про, вибачте, найдурніше рішення російської царської влади 1867 року) розпочалася з провокації міністра закордонних справ Сергія Лаврова, який з'явився у футболці з написом «СРСР». Володимир Путін давно заявив, що розпад Радянського Союзу був найбільшою геостратегічною катастрофою 20-го століття.

Прагнення повернути втрачені території – колишні радянські соціалістичні республіки – зрозуміле тим, хто хоче це бачити. Починаючи з України, очевидно. Саме проведення саміту являло собою дипломатичну та психологічну перемогу російської сторони. Трамп, попри всюдисущу пропаганду та словниковий запас про відновлення американської могутності, кілька разів ставив Кремлю ультиматуми (список цих марних оголошень і так дуже довгий: передостаннє було на п'ятдесят днів, потім його раптово перервали, тобто скоротили до двох тижнів), поки, зрештою, не стався чарівний поворот і оголошення про зустріч на Алясці.

Не дивлячись на риторику Трампа про необхідність термінового припинення вогню та дуже поверхові пояснення щодо «територіальної проблеми» (американський президент навіть характеризував російські завоювання як «захоплення найкращої землі» – «з видом на море», що в бізнесі нерухомості вважається найкращим місцем розташування?!), раптово мовчки прийняли (нову) офіційну позицію Росії щодо необхідності досягнення угоди про всеохоплюючий мир. Що саме це означає, ми не змогли почути на прес-конференції двох президентів, які відмовилися/уникнули відповідей на запитання журналістів.

Їхню зустріч віч-на-віч також було скасовано – тому єдиною можливістю для них безпосередньо, без присутності перекладачів, обмінятися повідомленнями та інформацією стало запрошення Трампа Путіну приєднатися до нього в президентському Кадилаку – що також викликало підозру у деяких американських спостерігачів. Після повернення до Москви Путін організував «брифінг» для своїх найближчих соратників та високопосадовців Росії. З того, що він сказав – і як він це зробив – можна було б сказати, що він був дуже задоволений змістом та виглядом зустрічі з Трампом.

З іншого боку, Трамп, у характерно розрізнених та незакінчених заявах під час та після зустрічей, і навіть під час перельоту до Вашингтона, очевидно, мав труднощі з наданням зв'язного пояснення логіки та мети зустрічі в Анкориджі. Він анонсував зустріч із Зеленським у Білому домі на сьогодні ввечері (понеділок), з («випадковим») зауваженням, що побачимо, як український президент відреагує на російські ідеї щодо встановлення «миру». І перед тим, як вони знову зустрінуться в Овальному кабінеті (який тим часом зазнав повної кітчевої трансформації в блискучих золотих деталях), Трамп згадав, що США готові надати військову допомогу Україні, але не у «форматі НАТО», а опосередковано. Через постачання/продаж зброї європейським союзникам.

Таким чином, Україна стикається з черговим складним історичним випробуванням. США очікують від українського керівництва співпраці та гнучкості в питаннях, де готовність до співпраці та поступок є платформою для національної зради. Зеленський неодноразово давав зрозуміти, що не може бути жодної угоди щодо України без її присутності та участі в переговорах. Європейські союзники підтримали це, правильно розуміючи, що маргіналізація України насправді є частиною маргіналізації самого ЄС.

Якщо Дональду Трампу (і державному секретарю Марко Рубіо) вдасться утриматися від наративів та сцен, які зіпсували їхню лютневу зустріч із Зеленським у Білому домі, то цілком розумно припустити, що український президент матиме завдання чітко встановити межі та міркувати про те, що можна обговорювати, а що не може і не буде предметом переговорів. Хоча його позиція може здаватися найслабшою в трикутнику Вашингтон-Москва-Київ, це, ймовірно, не так. Причина цього, попри всю неявну та неминучу критику європейської політики – як на внутрішньому, так і на міжнародному рівні – полягає в тому, що європейці розуміють, що битва за Україну стосується не лише їх, і що будь-яка поступка Путіну – це не лише смертний вирок для України, а й для самої Європи.

Три з половиною роки війни в Україні, спровоковані злочинною російською агресією, своїм змістом, тривалістю та перебігом показали, що залишення України західними союзниками не може бути варіантом. Якщо в цьому плані були сумніви щодо нечіткості на початку та, не забуваймо про цю деталь, «триденної спеціальної військової операції», то зараз їх бути не може.

Дональд Трамп та його соратники (як би мало вони не ставили собі ці проблеми) повинні намагатися не потрапити під повний вплив Москви. Цей страх не є ні риторичним, ні пропагандистським. Американська дипломатія небезпечно наблизилася до повної маніпуляції з боку Кремля. Володимир Зеленський, безумовно, дуже добре це усвідомлює. Те саме стосується і його союзників – принаймні тих, хто в Берліні та Парижі, і, безумовно, також у Лондоні.

Міодраг ВЛАХОВИЧ (перший міністр закордонних справ Чорногорії, колишній посол Чорногорії в США)