Повертатися чи залишатися? Що обирають українські біженці в Європі

Дві третини українських біженців планують повернутися додому, констатують опитування. Але чи так це насправді? Адже з великою часткою вірогідності у відповідях може бути присутній так званий «ефект соціально бажаних відповідей», коли респонденти кажуть не правду, а те, що хоче почути суспільство.

Кореспондентка Коротко про проаналізувала дані опитувань та досліджень і поговорила з реальними людьми щодо їх планів на майбутнє.

«Втомились від напруги адаптації»

Минулого тижня дослідницька компанія Gradus Research опублікувала результати другої хвилі дослідження про фактори, що впливають на рішення українців повертатися додому з європейських країн. Виявилося, що частка тих, хто хоче повернутись в Україну, зросла з минулорічних 55% до 64%. Щоправда, на думку дослідників, це свідчить не стільки про зростання готовності до повернення, скільки про присутнє емоційне прагнення повернутись.

Серед основних стимулів повернення:

• емоційна ностальгія за Україною (68%),
• уявлення про вищу якість життя вдома (62%),
• складнощі адаптації в новому середовищі (57%),
• очікування підтримки у знайомому соціальному контексті (55%).

Люди не просто сумують за домом – вони втомились від напруги адаптації, констатують автори дослідження.

Рішення залишатися в Європі найчастіше пов’язане з відчуттям більшої стабільності за кордоном:

• вищою якістю життя (73%),
• безпечнішим середовищем (69%),
• ширшими перспективами для себе і дітей (67%),
• а також страхом перед складними умовами повернення (66%).

Порівняння з першою хвилею дослідження дозволило експертам зробити висновки про конфлікт мотивацій: люди хочуть додому, але не бачать умов.

«Емоційне бажання повертатися є, проте стримуючі фактори досі переважають, - прокоментувала результати соціологиня, засновниця та директорка дослідницької компанії Gradus Research Євгенія Близнюк. – У 2025 році головною причиною неповернення стала саме вища якість життя за кордоном, тоді як торік провідним стримуючим фактором була безпека. Подібні дослідження допомагають краще зрозуміти, що саме впливає на ухвалення рішень про повернення і як ці фактори змінюються з часом».

«Мама вже поверталася додому 7 разів»

За даними Міжнародної організації з міграції, кожні шість місяців 100 тисяч українців повертаються з-за кордону додому. Переважна більшість тих, хто повернувся, кажуть, що насамперед прагнули жити в своєму домі, поряд з друзями та близькими.

50-річний Андрій, батько трьох неповнолітніх дітей, повернувся в Україну рік тому, хоча міг би за законом залишатися у безпечній Варшаві.

- Навіть з друзів мене мало хто зрозумів, - зізнається Андрій у розмові з Коротко про. – Бо кожна з причин для багатьох не виглядає такою, внаслідок якої потрібно було повертатися. Але для мене це так. По-перше, у моєї дружини в Києві залишилися батьки, які не хотіли переїжджати за кордон. По-друге, ми дуже сумували за домівкою – за друзями, родичами, колегами, своєю квартирою та своїм районом. І, по-третє, торік моя молодша донька мала йти в школу. То було дуже непросте рішення, до якої школи вона піде – до української чи польської. Ми обрали українську.

Киянка Марія ще не вирішила остаточно, але сподівається, що повернеться в Україну вже до Різдва.

- У Варшаві ми з сином вже майже три роки, - каже Марія. – Зараз він вступив до польського вишу, ми вирішимо всі питання з його гуртожитком, і я нарешті зможу повернутися в Київ до чоловіка та батьків.

За словами співрозмовниці Коротко про, у Польщі їй добре, але відчуття «свого дому» так і не з’явилося. Як не з’явилося жодної подруги за ці роки. Вона відчуває, що втрачає у Польщі не тільки безцінний час, але й зв'язок зі своїми близькими.

- Мені бракує української мови, рідних обіймів, запаху свіжоспеченого хліба з нашої пекарні, зустрічей з подругами на нашій Оболоні. І ця ностальгія стає вже нестерпною, - каже Марія.

42-річний Олег знайшов у Мюнхені хорошу роботу – за спеціальністю він зварювальник. Родина живе у невеликій, але комфортній квартирі, діти швидко вивчили мову.

- Проте, як не дивно, саме цей комфорт підштовхує мене думати про повернення, - каже Олег. –У Німеччині все вже збудовано та влаштовано для інших поколінь, а в Україні ми ще тільки будемо це робити. Можливо, це трохи наївно, але я хочу докласти саме своїх рук до відбудови міста, в якому виріс.

Аліна, що зараз мешкає під Гамбургом, розповідає, що її мама постійно курсує між Україною та Німеччиною.

- Ми самі з Житомирщини, там залишився будинок, який мама з татом будували більше 10 років, - розповідає Аліна. – Тато давно помер, а мама не може розлучитися з рідним домом. Раз на три-чотири місяці вона приймає «остаточне рішення» переїхати до мене та онуків в Німеччину, але вже за тиждень починає плакати та казати, що повертається назад. Останнього разу я навіть оплатила їй декілька сесій у психолога, але це не допомогло: мама повернулася у наше село вже всьоме.

«Тут є майбутнє для моєї дитини»

Зараз, за даними ООН, Європі перебуває 5,1 млн біженців з України. І багато хто з них про повернення навіть не думає.

- У мене більше немає дому, - каже 38-літня Світлана з Рубіжного Луганської області, яка зараз мешкає в Чехії. – Його просто фізично немає, і це було так боляче, що іноді мені справді хотілося померти, в мене була важка депресія. Зараз приймаю ліки, трохи легше, але усвідомлюю, що повертатися мені нікуди. Ми тут все починали з нуля – пошук квартири, пошук роботи (зараз я працюю в шкільній столовій, і мене це повністю влаштовує), вивчення мови, адаптація сина до школи – і ще раз «життя з нуля» я просто не витримаю. Я хочу залишитися тут.

Валентина з Кременчука каже, що не повернеться додому, попри те що її квартира ціла та неушкоджена. За її словами, коли вона отримала звістку про смерть чоловіка, зрозуміла, що ніколи не житиме там, де вони були щасливі разом. Зараз жінка будує своє нове життя в Румунії.

40-річну Марину залишитися в Естонії мотивує соціалізація дитини: її 14-річний син потребує особливої уваги та підтримки через фізичні та психічні розлади.

- В Україні Сашко перебував на домашньому навчанні, хворів 2-3 рази на місяць, ми виходили з дому хіба що до лікаря, - розповідає Марина. – Він ніколи ніде не був без мене, не спілкувався з однолітками, і я обмирала від страху, коли думала про його майбутнє. Розуміла, що він живий, доки жива я.

В Естонії вони зіткнулися з «паралельною реальністю».

- Перше, що я почула від сімейного лікаря на прийомі, – мені потрібно відпочити, - згадує Марина. – Я навіть розгубилася – за 11 років життя Сашка мені такого не казав жоден лікар. Сашко пройшов декілька обстежень, йому поставили новий діагноз та призначили нові препарати. Зараз він хворіє раз на два місяці – і це великий прогрес. А ще до нього прикріпили тугіісіка (tugiisik в Естонії – це спеціаліст, що підтримує людину з особливими потребами. – Авт.), і завдяки цьому він не тільки відвідує звичайну школу, але й різноманітні позашкільні заходи, навіть їздить разом з усіма на екскурсії. Виявляється, є країни, де у моєї дитини є майбутнє. Я усвідомлюю, що за кілька років його у будь-якому разі чекає інвалідний візок, але тут він може розраховувати на повноцінне життя навіть у візку.

Не треба поспішати

Багато українців, які четвертий рік намагаються соціалізуватися та адаптуватися у країнах ЄС, бажають якомога скоріше відмовитися від тимчасового захисту та отримати якийсь інший статус, щоб залишатися в Європі на загальних підставах.

- У Франції чимало біженців обирають відмовитися від тимчасового захисту на користь отримання субсидіарного, який дає право на отримання ВНЖ на 4 роки, - розповідає мешканка Парижу Ганна. – Так, вони трохи втрачають у грошах, їм важче влаштуватися на роботу, але тим, хто вирішив тут залишитися, так спокійніше. Адже з кожним днем ризик того, що Європа анулює тимчасовий захист для українців, стає вищим, і таким чином українці намагаються «застовпити собі місце» та залишитися в новій країні без прив’язки до біженства та війни в Україні.

Втім, як показує практика, зі зміною статусу краще не поспішати: спочатку потрібно про все добре дізнатися.

У травні 2025 року естонська поліція повідомила, що українці з тимчасовим захистом можуть за бажанням подавати клопотання про ВНЖ в Естонії замість продовження тимчасового захисту. Головні умови – мінімум три роки життя в Естонії та легальний дохід. До швидкого рішення українців підштовхували ще й зміни в законі, згідно з якими з січня 2026 року для клопотання про ВНЖ знадобиться ще й знання естонської на рівні А2.

Бажаючих позбавитися статусу біженця та отримати дозвіл на проживання в Естонії на 5 років не зупинило навіть підвищення державного мита, яке потрібно сплатити при подачі заяви, - 225 євро. Проте за кілька місяців стало відомо про перші неприємні сюрпризи. 

- Батько моєї знайомої отримав ВНЖ, але з'ясувалося, що через зміну статусу він втратив медичну страховку, а разом з нею – безкоштовні сеанси хіміотерапії, - каже Катерина, що зараз мешкає в Тарту. – Сказати, що вони в шоці – це нічого не сказати, для батька це питання життя і смерті. Грошей на платне лікування в них просто немає, продавати нема чого.

Нагадаємо, що особи, які мають тимчасовий захист, мають однакові права на всій території ЄС. Ці права включають резиденцію, доступ до ринку праці та житла, медичну допомогу, допомогу із соціального забезпечення, доступ до освіти для дітей. І, як показує досвід з попередньої історії, потрібно декілька разів подумати, перш ніж відмовлятися від цих прав. Тим більше, що Рада ЄС підтримала пропозицію Єврокомісії продовжити тимчасовий захист для українців до 4 березня 2027 року.

P.S. Результати досліджень, експерти, наші респонденти кажуть одне й те саме: головною причиною того, що чимало українців залишаються за кордоном, є невпевненість у майбутньому. Більшість вже мають у новій країні перебування безпеку, стабільну роботу, соціальну підтримку, житло, а чи знайдуть все це в Україні – велике питання.

Для стимулювання повернення співгромадян насамперед потрібно створювати умови, у які захочеться повертатися, у яких можна бути жити, працювати, розвиватися. Це особливо важливо для людей, які за 3,5 роки війни вже побудували нове життя в інших країнах.

Водночас експерти неодноразово казали про те, що кожний день війни збільшує кількість тих, хто адаптувався, відповідно, зменшує кількість тих, хто повертатиметься. За різними оцінками, 15-20% тих, хто зараз в Європі, додому вже не повернуться.