Зустріч на Алясці: безпісдільний біг діл

Прислів’я корінних жителів Аляски інуїтів говорить: «Навіть сильний орел не здійметься вище зірок». Але ця істина не для Трампа. Якщо здійнятися вище не вдасться, значить зірку необхідно опустити на землю. Так воно й вийшло. Зірка американської могутності й авторитету опинилася під ногами бігдилера з Мангеттену, що аплодує на червоній доріжці кремлівському фюреру. Згадується дилер меншого калібру — Віткофф, який притискав руку до серця, зустрічаючись із Путіним під час однієї з поїздок до Москви.

Версій і передбачень того, що буде, до чого дійдуть очільники Кремля і Білого дому, не бракувало до, не бракуватиме й опісля саміту в Анкориджі. Не завжди варто судити по пресвкидах і «відвертостях» у власній соцмережі від Трампа. Слід звернути увагу на те, про що не говорять або ж згадують пунктиром. А те, про що говорять, — це, швидше, відволікання уваги від того, про що домовилися і намагаються приховати. Хоча через пару днів після збіговиська вже багато чого стало явним.

Отже, схоже, що головний результат Аляски — не просто домовилися домовлятися, а у створеному коридорі можливостей для України з вибором між поганим і дуже поганим сценарієм. Кожна із сторін (тут уже мова не про персоналії Трампа і Путіна, а про США і РФ) подає саміт як свою перемогу. Росагітпроп говорить про подолання політичної ізоляції Кремля, трампоганда — про «шлях до мирної угоди», причому вже наступного тижня.

Турборежим постАляски

Не встиг запах реактивного пального бортів Трампа і Путіна розвіятися над Анкориджем, як господар Білого дому увімкнув турборежим «мирного процесу» — 18-го запросив Зеленського до Вашингтону (вже відомо, що без червоної доріжки для президента України), а 22-го — хоче проводити тристоронній саміт із Зеленським і Путіним. Донні поспішає. Злякався натяків-погроз Путіна, який двічі акцентував на тому, що радий бачити Трампа живим, чи щось інше?

З одного боку, зрозуміло, що час до засідання Нобелівського комітету в Осло стрімко наближається, а «піс діл» (peace deal) по «українській кризі» не проглядається. Трамп одержимий Нобелем. Але це не єдина причина поспіху. Ймовірно, йому хтось повідомив, що у китайському Тяньцзіні 31 серпня стартує 25-й саміт глав держав і урядів Шанхайської організації співробітництва (ШОС). І це буде не рядова зустріч. Вона стане наймасштабнішим самітом ШОС — понад 20 країн і 10 міжнародних організацій. Прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді прибуде на саміт після п’ятирічної перерви, зумовленої погіршенням відносин із Китаєм. Туди ж прилетить і кремлівський фюрер, хоча остаточного підтвердження ще немає, але водночас попередньо відомо, що на полях саміту готується і зустріч у форматі РІК — Росія, Індія, Китай. Востаннє такий формат мав місце аж 2018 року на полях саміту G20 у Буенос-Айресі. Сі Цзіньпін представить бачення нового багатополярного світу, в якому провідної ролі більше не відіграють країни Заходу, а майбутнє належить Євразії, яка гуртується навколо Китаю. На цьому тлі MAGA Трампа і він сам виглядатимуть жалюгідно, якщо не вдасться уламати Україну на «мир» за російськими лекалами. Трамп уже програв Сі тарифну війну, його погрози митами за імпорт російської нафти виявилися пустослів’ям, тому він не хоче ще раз виглядати нікчемно на тлі Сі. Але дедалі більше видно, що так воно й буде. Китай стримано, але загалом позитивно реагує на аляскинський саміт, тому що він пройшов у потрібному тандему Сі—Путін руслі.

Тіні «біг діл» над Аляскою

Китайський чинник змушує Трампа врубати форсаж. Трамп усе ще марить ідеєю «відірвати Росію від Китаю». Американська, та й російська теж, залежність від китайських рідкісноземельних металів (РЗМ) і виробів із них дається взнаки обом. Передусім, звісно, американцям, які ще на початку 2000-х вичерпали свої (немаленькі) поклади РЗМ. Росія має значні, хоча й не такі гігантські, як у Китаї, ресурси РЗМ. Значною мірою вони розташовані в арктичній зоні Республіки Саха. Росія не в змозі їх розробляти, в США є відповідні технології та намір реалізувати проєкт розробки родовища на Алясці. Показово, що в передвиборчому фундаментальному витворі трампізму «Мандат на лідерство. Проєкт-2025» чітко зафіксовано: «Систематично зменшувати та зрештою ліквідувати будь-яку залежність США від ланцюжків поставок комуністичного Китаю, які можуть бути використані для загрози національній безпеці, таких як ліки, кремнієві мікросхеми, рідкісноземельні мінерали, материнські плати комп'ютерів, плоскі дисплеї та військові компоненти».

Трампівські ідеї «біг діл» (big deal) полягають не тільки у тому, щоб спільно розробляти арктичні поклади нафти й газу, а також передусім поклади РЗМ, але й покінчити із залежністю від Китаю. Кремль зі свого боку підгодовує мрії Трампа. Ще в лютому 2025 року Путін заявляв про готовність до спільної роботи з американськими партнерами над розробкою родовищ РЗМ, зазначивши, що ресурси в Росії значно більші, ніж в Україні. Показово, що «Роснєфть» у травні 2025 року викупила ліцензію на розробку родовища, назвавши його «потенційним кандидатом» для співпраці зі США у випадку, якщо буде укладено економічну угоду. Днями ж помічник Путіна Юрій Ушаков акцентував увагу на тому, що США і Росія є близькими сусідами через Берингову протоку і мають спільні економічні інтереси на Алясці та в Арктичному регіоні.

Також слід звернути увагу на те, що Путін 15 серпня підписав указ, який потенційно дозволяє американській ExxonMobil повернутися до «Сахалін-1», найбільшого російського нафтогазового проєкту за участі західного капіталу. Указ опублікований у день саміту на Алясці і передбачає повернення іноземних інвесторів. Щоправда, за умови, що вони сприятимуть зняттю західних санкцій, укладуть контракти на постачання необхідного обладнання та переведуть кошти на рахунки проєкту. ExxonMobil вийшла з проєкту 2022 року, втративши 4,6 млрд дол.

Одразу варто зазначити (і на це я вказував у недавній статті в ZN.UA), що затискування Кремлем російським транзитом у потрібний час американських нафтових гігантів Chevron та ExxonMobil з їхнім казахстанським видобутком дає необхідний Путіну ефект впливу на поведінку Білого дому, незалежно від того, хто сидить в Овальному кабінеті.

Зі свого боку Трамп не поспішає із санкціями, хоча відзначається, що у разі провалу домовленостей США готові посилити санкції проти «Роснєфті», «Лукойла», «тіньового флоту» та вдарити новими митами покупців російської нафти подібно тому, як зараз відбувається (чи, напевне, вже завершилося після Аляски) показове шмагання митами індусів. Погрози Трампа санкціями усім й уся за одночасного нічогонероблення влаштовують Путіна лише частково. Через зниження цін на нафту Кремлю дедалі більше не вистачає грошей на війну, а витрати зростають. «Грєсті по сусєкам», які порожніють на очах, теж не надто вдається.

Рука Епштейна з того світу

Як завжди, необхідно поглянути на внутрішньоамериканські проблеми Трампа. Йому не вдалось ефектним бомбовим ударом по Ірану відволікти увагу політикуму і суспільства від справи Епштейна. 4 вересня і Сенат, і Палата приступають до роботи після літніх канікул. Трамп переконав сенаторів не ухвалювати законопроєкту про пекельні санкції проти Росії, бо, мовляв, він зробить усе сам із Росією, натомість його зусилля не привели до результату. І сенатори, і конгресмени, звісно, не тільки не будуть байдужими до приниження США Трампом перед воєнним злочинцем, але й продовжать цікавитись, а що там зі справою Епштейна? До проміжних виборів залишається рік. У таборі MAGA розбрат і чвари через це.

Ось на цьому тлі Трамп намагається отримати результат — врегулювати «українську кризу», що, на його думку, спише йому всі «гріхи», та ще й доля винагородить Нобелем. І, ймовірно, Путін дав зрозуміти Трампові, що «біг діл» по РЗМ і в інших сферах «безпісдільно» не пройдуть.

Практично Трамп сприйняв путінське бачення «війни в Україні», тобто що це не агресія Росії, а така собі «українська криза», спричинена «вторгненням Заходу на споконвічні російські території», і тепер «Росія повертає своє». Ну а багаторазові повтори Трампа, починаючи з передвиборчої кампанії, про те, що війна в Україні — це «війна Байдена», підтверджують путінську тезу про природу війни з її «корінними першопричинами». Путін підлестив Трампу в КГБістському стилі, що війна в Україні ніколи не розпочалася б, якби він був президентом США.

Хід Бацькою

Раптовий дзвінок Трампа самопризначеному очільнику Білорусі Аляксандру Лукашенкові навряд чи є імпровізацією. Припускаю, що це заготовлений сценарний хід. Згадаймо візит генерала Келлога в Мінськ. Просто трималося в таємниці. Батіг Трампа полягає в попередженні Лукашенка про неприпустимість будь-яких рухів із території Білорусі тих сил, що задіяні на навчаннях «Запад-2025», передусім у бік країн Балтії чи Польщі, про припинення балаканини про «Орєшнікі» та на ракетно-ядерну тематику, про непотрібність надмірного захоплення Мінська Пекіном. Пряником для Лукашенка, ймовірно, стане пом’якшення санкцій і, можливо, сприяння поверненню Мінську статусу майданчика для переговорів з «урегулювання української кризи», а також місця для можливої зустрічі Трампа і Путіна, якщо знадобиться. Що цілком влаштує і Путіна. Перш ніж відбудеться «некст тайм ін Москоу», Путіну необхідно, щоб «клієнт», тобто Трамп, «визрів». Та й продемонструвати Трампові, що Білорусь для Росії — це аналог Аляски для США, а заодно й натякнути, що Україна — така собі Каліфорнія чи Техас, яка матиме «тисячу миль океану», якщо буде частиною Росії.

Зірвати наміри злочинців

Стає дедалі очевиднішим, що Путін зіграв у піддавки і створив у Трампа ілюзію готовності до «біг діл», однак не тільки щодо РЗМ чи нафти з газом, але передусім щодо України, країни, яка в системі координат американського президента не має жодної цінності для США, а є одним із джерел його проблем і невдач. Чому б не поторгувати «нерухомістю», якщо на неї є покупець? Можливий бартер.

Але ця оборудка не буде чесною, Путін не збирається «відриватися» від Китаю. Для нього це катастрофа. Він хоче отримати все — і Україну, залякану погрозами Трампа Зеленському, і збереження відносин із Пекіном, відповідно зманеврувавши у координації з Сі. Але Трамп розуміє, що координуватимуть у форматі Путін—Сі на саміті ШОС у Тяньцзіні, тому поспішає до 31 серпня.

Слід узяти до уваги, що в американському суспільстві зберігається високий рівень підтримки України й недовіри до Росії і Путіна. Трамп, звісно, може ігнорувати це, але йому не байдуже, з яким рейтингом довіри республіканці вийдуть на проміжні вибори до Конгресу 2026 року, коли їхній програш обернеться катастрофою для нього. З іншого боку, для Зеленського неможливо погодитися на пропозиції Трампа, з яких стирчать усі забаганки Путіна, оскільки нещодавно Банкова зробила для себе відкриття: громадянське суспільство в Україні має свою думку і готове реагувати на зашквари влади. Зеленський, навіть якби хотів, не відважився би зробити кроки назустріч Трампу, оскільки це автоматично викличе внутрішньополітичну кризу і серйозні потрясіння. Тому позиція України у Вашингтоні може і має бути жорсткою.

Очевидно, що Трамп 15 серпня переступив моральну межу, потиснувши руку воєнному злочинцю. Навряд чи Нобелівський комітет, який діє згідно з усталеною процедурою, може ігнорувати це, адже йдеться про премію миру, а не про наукового Нобеля. Її не можна вручити тому, чиї дії можуть призвести до протилежного — війни. Нехай номінації залишаються на наступний рік. Моральні авторитети України і Європи, зокрема Український ПЕН, різні міжнародні мистецькі і культурні асоціації мали би звернутися до Нобелівського комітету з вимогою не розглядати поданих номінацій Трампа, тим більше що формально цьогорічні терміни подачі вже давно минули.

Європа має змінити підходи до війни

Стара латинська істина провіщає: nullum magnum periculum sine periculo vincitur, тобто жодна велика небезпека не долається без небезпеки. Європа має діяти превентивно, а не реактивно. Не для захисту України, а для того щоб убезпечити своє майбутнє. Не якесь абстрактне й віддалене, а цілком конкретне майбутнє, яке стрімко стане сьогоденням через найближчі місяці, максимум роки. Щоб воно не стало воєнним лихоліттям на просторах у Балтійсько-Балканській зоні, потрібно діяти на випередження для збереження хоча б статус-кво. Це як пожежники не допускають поширення лісової пожежі, випалюючи певну ділянку на шляху вогняного валу.

Важливо, що у Вашингтоні буде група підтримки президента України з числа лідерів провідних європейських держав, включно із «залізними леді» Європи Урсулою фон дер Ляєн і Джорджею Мелоні. Це те, що потрібно. Але необхідно йти далі у протистоянні російській агресії, де-факто стимульованій, за словами очільниці італійського Інституту міжнародних справ Наталі Тоцці на Київському безпековому форумі, «американською зрадою», тобто зрадницькою позицією саме Трампа.

Зрозуміло, що європолітиків охопить жах від самої лише думки про те, що Європа має вступити у війну. Мовляв, війна в Україні — це війна в Україні. Курсом Заходу в цілому і Європи зокрема, завжди було утримати війну в кордонах України. Але це не було наміром агресора, який веде агресію проти України, але так само й проти Європи. Просто інструментарій різний: конвенційний — проти України, гібридний (поки що) — проти Європи. Насправді ніщо не заважає окремій європейській країні чи групі країн направити пару авіа ескадрилей для захисту українського неба хоча б на Правобережжі як гуманітарну місію.

Європейці мають випробувати свої збройні сили. Стандарти НАТО, круті навчальні центри й полігони недостатні, щоб перевірити рівень боєздатності та боєготовності тих сил, які інерційно називаються арміями країн Європи. Західні військові, передусім, звісно, американці, зазнали поразки від слабоозброєних мілітарних формувань на Близькому Сході та в Афганістані. Ці формування не мали ні авіації, ні ракет, ні супутників на орбіті, але вони перемогли США в 20-річній виснажливій війні. Янкі зрештою ганебно втекли з Афганістану. До речі, шлях до афганської ганьби США проклав своїм «пісділом» саме Трамп, який став натхненником підписання дохійської «Угоди про мир в Афганістані» 29 лютого 2020 року.

Міністр закордонних справ Чеської Республіки Ян Ліпавський яскраво і точно відреагував на аляскинські вихиляси Трампа: «Проблема полягає в російському імперіалізмі, а не в українському бажанні жити вільно. І не будемо забувати, що за цими словами ховається також бажання Путіна повернути безпекову архітектуру назад — до 1997 року, коли Чехія ще не була частиною НАТО. Наші екзистенційні інтереси — не допустити таких сценаріїв».