На лінії вогню. Як працюють журналістки у прифронтовому Херсоні. Частина 2

У кожної з них своя історія та свої причини залишатися в Херсоні, який потерпає від щоденних обстрілів російської армії. Для когось із них Херсон є рідним містом, а хтось приїхав до нього вже під час повномасштабного вторгнення трохи попрацювати й залишається тут більш як два роки. Хтось має багаторічний досвід в медійній сфері, а хтось став журналістом під час війни. Ніхто з них не був воєнним кореспондентом, але їм довелося навчитися носити броніки й каски, ховатися від ворожих дронів і рятуватися від артобстрілів. У них різний досвід і різні життєві прагнення, але їх об’єднує прагнення бути голосом Херсона. 

Про найбільші виклики, про небезпечні ситуації, у які довелося потрапляти, про приголомшливі історії зі зйомок і про те, що дає сили залишатися жити й працювати в прифронтовому місті, медійниці розповіли «Детектору медіа». Перша частина — це історії про Яну Самко, Валентину Федорчук і Тетяну Савулю. Читайте про них тут. Зараз — розповіді про Дар’ю Літовченко та Олену Гнітецьку.

Дар’я Літовченко, «FreeДом»: «Люди в Херсоні мене вражають кожного дня»

Дар’я Літовченко

Дар’я Літовченко родом зі Слов’янська Донецької області. Ще у 2014 році вона пережила окупацію, з 2015 року працює в медіа. З кінця 2022 року є кореспонденткою телеканалу «FreeДом» у Херсоні й більш як два роки живе у прифронтовому місті. У червні 2025 року Президент України Володимир Зеленський нагородив її орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

«На початку повномасштабного вторгнення я вирішила вивезти свою родину зі Слов’янська, тому що ми у 2014 році окупацію вже пережили, і на той час було таке враження, що от-от це станеться знову. А я ще з 2014 року фігурувала як активістка в усіх “розстрільних списках”, тому ми поїхали», — розповідає журналістка.

За кілька місяців Дар’я Літовченко зрозуміла, що хоче повернутися в журналістику.

«Коли такі потужні історичні події відбуваються, у мене з’явилася внутрішня потреба повернутися до роботи “в полях”. І я отримала пропозицію поїхати працювати на південь, тоді Херсон був ще окупований. Я погодилася, хоч робота на телебаченні — це для мене новий досвід. Так я опинилася на телеканалі “FreeДом”. У жовтні 2022 року я поїхала в Миколаїв, у мене було завдання — чекати визволення Херсона. І вже на той час у моїй трудовій книжці було написано “кореспондент міста Херсон”», — говорить Дар’я Літовченко.

Вона була серед перших журналістів, які приїхали працювати у щойно звільнений Херсон. «Раніше я жила в Миколаєві, приїжджала в Херсон на зйомки, але врешті-решт зрозуміла, що мені хочеться безпосередньо перебувати на місці. Бо ти постійно серед людей, про яких ти пишеш, більше їх розумієш. Ти більше в контексті. Але водночас дуже замилюється око, бо люди звикають до всього і навіть до того, що здавалося нереальним. Друзям і колегам розказую, як проходить мій день: зранку працювала на обстрілі, потім заїхала в кафе і поїхала в театр. Для мене це нормально, ми так звикли, а я чую: “В сенсі? Які в Херсоні театри й кафе?”. За їхніми реакціями я розумію, що треба трошечки згори дивитися на ситуацію, багато чого пропускаєш через те, що звикаєш до таких реалій», — розповідає Дар’я Літовченко.

Дар’я Літовченко на центральній площі Херсона

За її словами, хоч свого часу, коли працювала в рідному місті, доводилося їздити на передову, багато знімала та спілкувалася з військовими, все одно херсонські реалії життя дуже відрізняються від попереднього досвіду роботи.

«У Херсоні обстріл може бути куди й коли завгодно — і ти маєш бути до того готовим. Зараз частіше намагаюся бувати на тренінгах із домедичної допомоги, тактичної медицини. Коли проходить адреналін, то страх наздоганяє, буває й таке, що страшно навіть із дому виходити. Я думаю: от поїду на тренінг, освіжу всі знання, буду більш прокачаною і буду почуватися більш безпечно. А виявилося навпаки, що я втратила ці механічні рухи, почала більш лякатися, що не зможу когось вчасно врятувати. Це постійно треба проходити, щоб у тебе були ці механізми, навіть якась м’язова пам’ять», — розповідає Дар’я Літовченко.

У Херсоні вона мешкає в районі, куди і «прилітає» часто, і дрони тут постійно чатують. Говорить, що інколи з’являються думки переїхати в більш безпечний район міста. Але, поїхавши на кілька днів до сусіднього Миколаєва, по поверненню вона зрозуміла, що це вже стало ніби рідною домівкою.

«І цей будиночок, і сусіди вже рідні, тут уже все своє, і пташки співають, і все квітне. І ці почуття притуплюються. Місцеві так сильно один за одного переживають! Коли на зйомках в центрі говорю, де я живу, то чую: “Дитино, ти що, переїжджай. Як ти там живеш?”. Контрастність Херсона дуже сильна. У нас у районі був період, коли вулиці були порожні через дронову небезпеку, а приїжджаю на Таврік — а там купа людей, машин, усе працює. І коли сидиш там у кафе, то розумієш, що в п’яти кілометрах звідси, в Антонівці, тіла не можуть вивезти без загрози обстрілу. Там катастрофічна ситуація. І це все відбувається в одному місті, це дивує, а люди надихають», — говорить Дар’я Літовченко.

Медійниця розповідає, що потрапляла в Херсоні в небезпечні ситуації, коли доводилося швидко падати на землю, адже поруч прилітало. А найбільш небезпечною називає зйомку навесні 2023 року на Корабельній площі в Херсоні, де був масовий подвійний обстріл.

«Коли ми приїхали, росіяни відкрили вогонь з артилерії. Прилітало зовсім поруч із нами. А на той час на зупинці лежало два тіла, їх встигли тільки накрити, не встигли ще забрати. І в той момент, коли ми всі лежимо, поруч рятувальники, поліція й журналісти — в цей час в одного з загиблих дзвонить телефон. Мене тоді це дуже “накрило”. Я не відразу це зрозуміла, ми швидко відзняли, втекли, ще уламки нас наздоганяли. А потім ще довгий час лишилася ця згадка: телефон, що дзвонить — людину шукають, турбуються про неї, а її вже немає. Це страшно», — згадує Дар’я Літовченко.

Під час обстрілу на Корабельній площі Херсона

Вона говорить, що її кожного дня приємно вражають херсонці, які залишаються в прифронтовому місті.

«Люди в Херсоні мене вражають взагалі кожного дня. З того моменту, як я потрапила на площу, коли святкували визволення Херсона, я так зарядилася цією історичною подією, мені пощастило на ній побувати. Ці відчуття не можна передати, вже тоді мене захопили люди та їхні історії. Тут, мабуть, немає людей, які б не постраждали від російської агресії. І це горе всіх об’єднало. Коли проводжу опитування на вулиці, то майже всі говорять, що пережили окупацію, що зараз беруть активну участь у житті міста і в допомозі армії», — розповідає Дар’я Літовченко.

Дар’я Літовченко

Вона мріє про зйомки на визволених територіях, бо в її пам’яті закарбувалися щасливі миттєвості з дня звільнення Херсона, які хотілося б ще пережити та зберегти у відзнятому матеріалі.

«Мені хочеться попрацювати на визволених територіях ще. Цього зараз не вистачає. Не хочеться загадувати таких пафосних речей, як у Криму познімати. Звісно, хочеться. Будемо мріяти про те, що це вдасться. У мене так цікаво доля склалася: я ніколи раніше не була в Херсоні й це моя величезна втрата. Розумію, наскільки я багато чого втратила, не поїздивши по області. А з іншого боку, мені трохи, мабуть, легше, тому що я не відчуваю такої втрати, як місцеві», — розповідає про мрії Дар’я Літовченко.

Олена Гнітецька, «Мост»: Це мій інформаційний спротив, який розпочався ще в окупації

Олена Гнітецька

Журналістка сайту «Мост» Олена Гнітецька до повномасштабного вторгнення працювала маркетологинею та smmницею, захоплювалася велоспортом, а під час окупації стала веловолонтеркою. Після кількох місяців в окупації виїхала до Одеси, зараз фактично живе на два міста, бо кожного місяця на півтора-два тижні приїздить працювати в Херсон. З лютого 2023 року працює журналісткою онлайн-видання «Мост».

«Під час окупації я зрозуміла, що інформація є впливовим фактором у боротьбі. В окупації я 9 травня пішла на парад, який влаштували росіяни. Мені вдалося зробити кілька фотографій окупантів і колаборантів. Після деокупації в мене вже не було ресурсу займатися волонтерством, я шукала варіанти, чим можу бути корисною, чим можу допомогти. Вирішила спробувати себе в журналістиці. На “Мост” я прийшла як smmниця, а пізніше почала робити фотографії, якісь матеріали. Набувала професійних навичок уже на практиці, довелося вчитися на ходу», — говорить Олена Гнітецька.

Олена Гнітецька. Веловолонтерство в окупованому Херсоні

Вона розповідає, що розуміє всю небезпеку роботи в Херсоні, але вже «навчилася переступати через свій страх».

«Навіть сама не розумію, чому я їду, я просто обрала цей шлях, тому вважаю за потрібне йти ним. Для мене, напевно, то є спротив в душі», — розповідає журналістка.

А небезпечних ситуацій вистачає.

«Мені й у будинок прилітало, де я жила, і постійно від дронів доводиться ховатися. Вже розумієш, коли краще сховатись і перечекати. Мені запам’ятався випадок, коли був дуже сильний обстріл і прилетіло в каток на Таврійському. Я якраз жила поряд. Після прильоту чотирьох КАБів я швидко прийшла до місця влучання — і в цей момент окупанти почали ще й артилерією обстрілювати. Нас прихистили працівники торговельної точки, хтось був із дітьми — вони плакали, ми прощалися з життям. Було страшно, але підтримка один одного допомагає. Працівники цієї торговельної точки просто сиділи й молилися, щоб рятувальники, які гасили пожежу, встигли сховатися. На щастя, їм це вдалось і навіть ще людям допомагали добігти до більш безпечного місця», — пригадує Олена Гнітецька.

І навіть в умовах постійної небезпеки трапляються приємні зустрічі з людьми.

«Мені щастить, що доводиться знайомитися з такими класними херсонцями, які попри страх, обстріли, втрати продовжують працювати. Я познайомилася з водієм маршрутки, який їздить вулицею, де багато дронів літає. І маршрутка в нього побита, і дрон влучав. Дуже класна, позитивна людина. Ми робили про нього сюжет. Він мріяв, щоб у нього був аналізатор з екранчиком, щоб було видно, куди летить, щоб був час кудись сховатися. І після виходу цього сюжету волонтери зібрали гроші й купили йому цей аналізатор. Завдяки сюжету здійснилася його мрія, вдалося допомогти дійсно хорошій людині. А він відповідає не лише за себе, він до пасажирів ставиться просто як до друзів. І тепер у нього є можливість ще більше захищати їх», — говорить журналістка.

Олена Гнітецька

У липні 2024 року на неї напав невідомий чоловік під час знімання та погрожував їй розправою, тоді поліція Херсона відкрила кримінальне провадження за фактом перешкоджання журналістській роботі. Ще один напад на журналістку стався 30 вересня 2024 року. Олена Гнітецька в той час працювала над темою будівництва підземних шкіл у Херсоні й «хотіла особисто оглянути будівництво, яке викликає обурення місцевих жителів». 

«Чоловік дуже агресивно відреагував на моє питання, намагався вибити з рук телефон, кричав. Він вихопив телефон і кинув його в котлован, почав штовхати туди мене. Я зрозуміла, що людина емоційно нестабільна і просто втратила контроль над собою. Я вибігла за територію, попросила викликати поліцію, мій телефон усе ще залишався в котловані, а будівництво не припиняли. Тільки з приїздом поліції вдалося це зупинити. Він визнав свою провину, заплатив штраф 850 грн. Зараз будівництво цих шкіл призупинено, тривають перевірки», — розповіла медійниця.

Олена Гнітецька

Олена  Гнітецька розповіла, що ще перебуваючи в окупації, проходила навчання з домедичної допомоги, постійно мала при собі турнікет та аптечку, і ці знання їй знадобилися вже після деокупації міста. Довелося навчитись і інших необхідних для роботи в прифронтовому місті навичок, наприклад, поводженню під час обстрілів.

«Під час першого обстрілу я просто побігла, а згодом починаєш розуміти, які дії потрібно виконувати. Складніше стало, коли з’явилися дрони, доводиться працювати з аналізаторами, постійно слухати, бо вони залітають уже практично в усі райони. Окупанти полюбляють повторні удари, а потім ще й атакують дронами», — розповідає Олена Гнітецька.

Але попри небезпеку перебування у прифронтовому Херсоні, вона приїздить кожного місяця, бо для неї це «певною мірою спротив, який почався ще під час окупації».

Олена Гнітецька

«Я зрозуміла, що можу переступати через свій страх. Звісно, постійно аналізую, варто чи не варто, треба чи не треба робити саме той сюжет, щоб вирушати в дуже небезпечні зони. Постійно аналізуєш ризики, але розумієш, що це потрібно робити. Кожен має робити те, чим він може бути корисним. Люди, які ледь не втратили свою свободу, своє життя, не запитують “що мені дала держава?”, вони запитують “чим вони можуть бути корисними?”. Ще й особисті моменти є. У мене троє друзів у полоні, мого дядю закатували в полоні, батько загинув через окупацію. Це моя інформаційна війна», — говорить журналістка.

Фото надані Яною Самко, Валентиною Федорчук, Тетяною Савулею, Дар’єю Літовченко та Оленою Гнітецькою. Колаж Миколи Шиманського